Місячний пейзаж – так на Поліссі називають місця, де миють бурштин, і вони геть не обов’язково серед непрохідних боліт і густих лісів. Подібні «пейзажі» трапляються просто біля дороги. Незважаючи на показові «виступи» правоохоронців, тут вже давно ніхто особливо не ховається з бурштиновим бізнесом.

Щоб подивитися, як на Поліссі добувають сонячний камінь, ІА Дивись.info вирушила до Володимирецького району Рівненської області.

«Дорога життя»

Більш-менш непогана дорога закінчується за кілька кілометрів після Сарн. Водій автобуса Рівне-Володимирець, вперто відмовляючись скидати швидкість, раз по раз змушений різко викручувати кермо, щоби оминути чергову велетенську ковбаню, або різко гальмує, тому під час майже тригодинної подорожі до кінцевої станції подрімати практично не виходить. Місцеві цю трасу охрестили «дорогою життя», бо це швидше напрямок між непрохідних лісів.

Автобус знову різко гальмує, але цього разу не через вибоїну. Водій зупинився біля дорожньої техніки. «Ти коли мені дорогу зробиш?!» – сміючись, запитує шофер у працівника. Але вже за мить повертається на місце і автобус рушає далі, об’їжджаючи купи із щебенем, а пасажирів продовжує заколисувати з динаміків російська попса.

Ось маршрутка перетинає знамениту вузькоколійку Антонівка-Зарічне, яку тут називають «кукушкою» (до тепловозів серії ТУ тут використовували тепловози серії КУ – ред.) Її довжина – 106 кілометрів. Місцеві жартують, що коли «кукушка» їде під гору, то можна вийти з вагона, назбирати грибів і повернутися назад. Першу вузькоколійку тут почали будувати ще наприкінці XIX століття для вивезення деревини. На перегоні Біле-Млинок є унікальний міст через річку Стир – найдовший дерев’яний залізничний міст у Європі. Його довжина 153 метри, і коли Стир навесні розливається, тільки через цей міст можна потрапити на протилежний берег.

Торік вузькоколійку хотіли закрити, бо мовляв від неї збитків на мільйони. Але активісти здійняли справжню бучу, зібрали тисячі підписів… І якщо для місцевих це доволі зручний спосіб пересуватися між Володимирецьким і Зарічненським районами, то для туристів неабияка атракція проїхатися практично раритетним поїздом. З 2010 року найдовша в Європі чинна вузькоколійка є центром етно-тур-фесту «Бурштиновий шлях».

Життя бурштинокопачів

Але повернімося до головної мети нашої подорожі – бурштинокопачів. У Володимирці ми зустрічаємося з нашим гідом Олександром (ім’я для його безпеки змінено – ред.). Доки є час, адже до пункту нашого призначення їхати ще майже годину, рушаємо оглянути райцентр. Дуже скоро гнітюче перше враження від автовокзалу, який заходиться на самій околиці міста, змінюється. Здебільшого одноповерхові забудови – охайні і доглянуті. Усюди нові рівненькі, без ям асфальтові дороги. Під час недовгого спацеру минаємо три відремонтовані спортивні майданчики. У центрі міста мирно сусідують пам’ятник УПА і радянські надгробки. Біля РДА Леніна замінили Шевченком і висадили чорнобривцями велику клумбу у вигляді тризуба. Саме тут зустрічаємося з товаришем Олександра. Він дістає з кишені шматок бурштину.

«Ось так виглядає необроблений бурштин. Правда, цей майже нічого не вартує, бо він з піском. Раніше і такі брали, а тепер вже приглядаються, перебирають, щоб прозорість була потрібна, розмір. Дрібні камінці купують хіба для картин», – каже чоловік.

Прямуємо далі, Олександр показує на височенну ковану браму з автоматикою, за якою ховається новенький цегляний будинок, по-сусідству до нього туляться традиційні для цієї місцевості дерев’яні.

«Тут мешкає один з тих, хто у бурштиновому бізнесі з самих початків. Їхні будинки здалеку видно. Було таке, що люди за пару днів ставали мільйонерами», – розповідає Олександр.

На дні «кратера»

Нарешті ми рушаємо далі. Місце нашого призначення приблизно у 20 кілометрах від районного центру. Обабіч дороги лише густий-густий ліс.

«Дивіться у вікно – зараз побачите місце, де мили бурштин», – гукає Сашко.

Незважаючи, що на вулиці вже сутінки, справді просто біля дороги так званий місячний пейзаж – пісок і ями, які нагадують кратери. Це означає, що бурштин тут мили не так давно. Якщо таке місце є просто біля дороги, то, очевидно, що в лісі їх може бути не один десяток. Вони вже стали невід’ємною частиною Полісся.

Наступного дня разом з гідом рушаємо на місця, де бурштин добувають практично у промислових масштабах. За радянських часів село було мільйонером. Маючи на рахунку чималі суми, сільський голова всюди заасфальтував дороги, і зроблено це було дуже якісно. І центральна дорога через ліс, і на поле – без ям і вибоїн.

Пройшовши пару кілометрів, звертаємо на грунтову дорогу – ще пара сотень метрів і натрапляємо на місце, де рік тому мили бурштин.

«Тут вже все позаростало і затягнулося. Ходити тут цілком безпечно. Ось бачите через дорогу канал – звідти качають воду», – розповідає Олександр.

Спускаємося до каналу, який свого часу був викопаний з меліоративною метою, біля самої води дві неглибокі ями – це слід від помпи, яку місцеві називають апаратом. Тут багато подібних каналів, адже територія болотиста, але тепер з’явилися нові. Бурштинокопачі приганяють важку техніку, аби викопати нові канали, з’єднавши їх зі старими і забезпечити собі кращий доступ до води. Де прокопані нові рівчаки, збудовані саморобні містки з колод, щоб могли проїхати машини.

До речі, найпопулярніший автомобіль серед тих, хто у бурштиновому бізнесі, – ЛуАЗ, більше відомий як «Волинянка». Луцький автомобільний завод випускав їх з 1979 по 1992 рік. Тобто найновішій машині нині 26 років, але, незважаючи на свій «нетоварний» вигляд, у неї надзвичайно висока прохідність і тут чудово вміщається помпа, рукави тощо.

Щодо каналів, яких тут вже як бліх у Жучки, то вони можуть призвести до зникнення у цих краях вугра. Раніше він мігрував між озерами підземними джерелами, які з’єднують стави, але через появу нових каналів вугор заблукав, а це загрожує його цілковитим зникненням.

Йдемо далі. Через метрів п’ятсот відкривається геть новий пейзаж – пісок і кратери.

«Тут мили недавно», – каже Олександр.

Він спускається у кратер і під його ногами земля починає ворушитися, ніби підземна хвиля рухається туди-сюди. Дістає шматок дерева, який легко розкришується  у руках.

«Це вимили разом з бурштином. Цьому шматку може бути десять тисяч років. Хтозна, що вони піднімають з надр землі і наскільки це безпечно?» – ніби до себе каже Сашко.

Діаметр кратера десь метрів п’ять приблизно. Він утворюється внаслідок вимивання грунту. У земля вставляється насадка, яка нагадує насадку від брандспойта , місцеві називають її шрайбером. До нього від помпи тягнеться пожежний рукав. Така гідролінія може мати довжину у пару кілометрів.  До шрайбера приварюється труба, по-місцевому – тичка, за допомогою якої шрайбер вганяють у пісок. У міру заглиблення вкручують ще труби. Глибина може досягати понад 20 метрів.

Після того, як шрайбер увігнали на потрібну глибину, помпою починають з каналу качати воду і піднімати усе, що під землею. Чоловіки працюють здебільшого у спеціальному рибальському обмундируванні, бо доводиться по пояс стояти у воді. Коли бурштин спливає, його виловлюють спеціальними сітками. Зібрали і переміщують обладнання в інше місце – за кілька метрів. Якщо відстань буде надто малою, то це може бути небезпечно.

«Доки бригада працює, збоку чекають школярі, пенсіонери, навіть вчителі сюди ходять. Коли починають обладнання переміщати на нове місце, усі вони біжать до цього «ставка» зі сачками і виловлюють бурштин, який ще залишився», – розповідає Олександр.

Коли площу відпрацюють, йдуть на нове місце, але згодом сюди повернуться. Треба дочекатися, щоби ями затягнуло і грунт там не рухався, тоді починають робити нові – поміж старих «кратерів».

Бурштиновий бізнес у цих краях розпочався 2006 року. Раніше янтар копали. Так, до речі, ще роблять у сусідньому районі. Викопують яму до чотирьох метрів завглибшки: з одного боку вона рівна, а з протилежного йде ніби сходинами. Один копач знаходиться на самому дні, інший – трохи  вище, ще один – ще вище. У такий спосіб землю перекидають на верх. Крім того, ще роблять підкопи, які нагадують печери. Така яма небезпечна, бо земля може обвалитися і накрити того, хто унизу. Надії на порятунок дуже мало – тонни грунту легко ламають кістки або людина просто задихається.

Олександр зізнається, що й сам коли у школі ходив копати бурштин.

«Якщо удар об лопату дзвінкий – значить просто камінь попався, глухий – бурштин. Я собі так заробляв, щоб на танці було за що сходити», – розповідає Сашко.

Хто кому «дах» і скільки це коштує

Коли місцеві зрозуміли, що на бурштині можна заробити і до того ж немало, то здогадалися використовувати помпи. Спочатку це були китайські малопотужні насоси, якими воду з підвалів викачують, але згодом вирішили перейти на серйозніше обладнання. Вартість потужної помпи – тисячу доларів. Зазвичай працюють за двома схемами: або десяток людей скидаються і купують насос, відтак прибутки ділять порівну, або один чоловік купив помпу і він наймає бригаду, яка працює на нього. За кожен день роботи вони отримують зарплатню. У час розквіту бурштинового  бізнесу найманий робітник отримував півтори тисячі гривень на день, сьогодні – 600 гривень. Але за тамтешніми мірками це дуже непогано, бо роботи у цих місцях не так багато: хочеш заробити – їдь за кордон чи бодай до столиці. До речі, наймають на роботу не лише тих, хто миє бурштин, у бригаді є навіть кухар. Щоби хлопці не відволікалися, для них готують їжу і привозять просто на місце. Працюють шість днів на тиждень. Тихо у тутешніх лісах лише у неділю чи в церковне свято, увесь інший час тут постійно чутно звук апаратів.

«Раніше і міністр внутрішніх справ, і генеральний прокурор хвалилися своїми здобутками у боротьбі з незаконним видобутком бурштину. Постійно відбувалися якісь рейди, у лісах стояла нацгвардія. У вас теж таке було?» – цікавлюся у Сашка.

«Наші не пустили сюди поліцію, нацгвардію. Насправді, це просто «криша» – треба платити або правоохоронцям, або бандитам. Раніше такий денний «квиток» коштував 700 доларів, сьогодні – десь 150-200, у місцях, де цей «бізнес» ще на піку – 500», – пояснює Олександр.

Він каже, що люди не проти, щоб це було законно – їм байдуже кому платити – бандитам чи державі. Серед бурштинокопачів є чимало тих, хто дає гроші на село, збирали й на АТО, щоб хлопцям купити що треба.

У цих місцях часто між собою влаштовують розбірки бандити і правоохоронці, хто «кришуватиме» «бізнес». Не рідко між собою сваряться й самі бурштинокопачі, бо комусь дістається ділянка у пару соток, а в когось – кілька гектарів. Заробити може той, у кого, наприклад, город на місці, де можна знайти бурштин.

Бувають і показові спроби боротьби з бурштиновим бізнесом. Сашко розповів, як якось приїхала Нацгвардія і розстріляла помпу, двох хлопців затримали, але вже ввечері вони були вдома.

«А скільки за раз можна намити бурштину?» – питаю.

«Якось я бачив, як везли два мішки з-під картоплі. Але то було раніше. Люди дійсно могли стати мільйонерами за пару днів», – каже Олександр.

Бурштин ділять за вагою: якщо камінець важить до двох грамів – це «мінус», є «двійки», «п’ятірки», «десятки», «двадцятки», «п’ятдесятки» і «сотки». Останні, звісно, цінуються найбільше і про їхню вартість слід домовлятися індивідуально. До речі, здебільшого бурштин скуповує посередник і вже він перепродує його за кордон. Копачі за кілограм «десяток» отримують 500 доларів, «п’ятдесяток» – тисячу. Якщо у купу насипати все поспіль – кілограм коштуватиме десь доларів 350. 2013-2014 рр., у розпал бурштинового бізнесу, кілограм «десяток» коштував 1100 доларів. Олександр каже, що у цих краях «янтарний інтерес» мав і Янукович-молодший.

«А чому ти не займаєшся цим?» – цікавлюся.

«Мені пропонували, але серце до цього не лежить. Можна ж і по-іншому заробити», – махає рукою Сашко.

Він каже, що є ті, хто розуміє, що бурштин – це не назавжди, і тому вони вкладають гроші у якийсь бізнес, а є ті, хто будує будинки, купує машини. Їхні садиби відразу видно. Хтозна, скільки ще так триватиме, але нині, здається, державі байдуже до бурштинокопачів, точніше є ті, хто дахує тіньовий бізнес і аж ніяк не зацікавлений, щоб прибутки від нього йшли до державної скарбниці, а не до чиєїсь індивідуальної кишені. Тим часом варварський спосіб миття сонячного каменю перетворює ліси і степи на місячні пейзажі. Природа швидко загоює рани і за рік вже важко впізнати місце, де помпи з-під землі піднімають заховані скарби. Але наслідки є і вони можуть нагадати про себе лише за роки.

Оксана ДУДАР

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Дудар Оксана
Випусковий редактор ІА Дивись.info. За освітою філолог, за покликанням журналіст. Життєве кредо – журналіст завжди повинен ставати на бік слабких і скривджених. Улюблена робота – їхати у відрядження.