Будівельник, реставратор, письменник, мистецтвознавець, збирач творів сакрального мистецтва, лижник-аматор – все це про одну особу – отця Севастіяна Дмитруха, який вже багато років працює над створенням у Львові музею  митрополита Андрея Шептицького, але це тільки одна з багатьох ніш його діяльності.

Все, що ви раніше знали про священиків чи ченців, забудьте. Отець Севастіян у свої шістдесят з хвостиком так і сипле різними історіями, жартами, любить спорт і називає себе авантюристом, бо так життя цікавіше. Він належить до священиків катакомбної Церкви, адже вступив до монастиря ще далекого 1978 року.

«Я вже не є такий старий, як давній», – сміється отець Севастіян.

Ще до того, як стати ченцем, він працював будівельником, та і після вступу в монастир продовжував працювати на будові. Тож згодом усі ці знання і навички йому знадобилися після виходу Церкви з підпілля і відбудови монастирів та церков.

Отець Севастіян зізнається, що п’ять років зміг приховувати від своєї дуже суворої мами, що пішов у монастир.

«У 23 я пішов до монастиря. П’ять років мама не знала, думала, що хлоп поїхав мізками. Колись ходив на танці, на кавалєрку, а тепер приїде додому, пооре, покосить, пожне і поїде. А що я робив у Львові, мама не знала. Казав: «Що я там на танці буду йти, щоб мені діти мешти топтали? Я собі вдома посиджу». Певно, щось підозрювали», – сміється ієромонах.

Вчилися семінаристи, зрозуміло, у підпільній семінарії.

«Це було по світських квартирах. Приходили до знайомих людей, вони нам давали кімнату, нас могло бути 4-5 студентів і той, хто читав лекції. Нам готували обіди. А потім – на екзамен до владики митрополита Стернюка. На Професорській колонії жили такі Кучкули, дітей в них не було. Там ми екзамени здавали. Боюся кагебістів, боюся митрополита. Які екзамени? Боюся, щоб за владикою не прийшли кагебісти», – розповідає про свої семінарські роки отець Севастіян.

Цікавимося, чи владика був суворим екзаменатором?

«Ні, то була людина великого люблячого серця. Перший раз я свого владику бачив у Львівській філармонії. Я любив на концерти ходити, а вже був у монастирі. Якось настоятель мене питає, де я був. Кажу, що ходив на концерт у філармонію. «Ну то добре», – каже настоятель. Іншого разу кажу, що ходив у кіно. А питається, який фільм був. Кажу: «Спати з чужою жінкою добре». А він каже: «Ого!» – «Отче, там не було нічого грішного, то тільки агітація, а фільм високоморальний». Як я йому розказав, то він каже: «Скажи іншим, нехай йдуть і подивляться». Було досить цікаво. Церква жила, хоч і була у підпіллі», – продовжує отець.

Отця Севастіяна владика Стернюк висвячував на диякона на вулиці Любінській напередодні радянського дня перемоги. А висвячення на священика відбулося напередодні Нового року – 30 грудня 1984 року – у Бірках, в третій годині ночі.

«Мені тоді було цікаво воювати з радянською імперією. Вони мене бояться», – далі веде отець Севастіян.

У часи підпілля священики приховували свій сан, відкрито не служили Служби Божі, бо ризикували не тільки бути заарештованими, а  накликати біду на своїх близьких та рідних.

«Я вдома мав тільки звичайну склянку для вина – це була моя чаша, з якою я служив щодня Літургії. Потир стояв зі всіма склянками, і я знав, що це є чаша. А коло нього тарілочка – це був діскус. Я боявся щось тримати. З іншого боку, то і не дуже так боявся, бо належу до таких авантюристів. В радянські часи я збирав дітей і катехизував. Ми їхали в гори, у Яремче, до такої гуцулки Анни Гнатючки. Їй казав йти на сусіди, а ми на стриху, по кімнатах. Я мав не раз по 30-40 дітей. Сестри монахині варили їсти, а я на плечах носив, бо тоді авта ще не мав.  За той час з тих дітей я виховав 15 священиків. Ректор семінарії – мій вихованок. Коли тільки церква вийшла з підпілля, то я відразу 6 хлопців послав до малої семінарії до Риму вчитися. П’ятеро з них висвятилися на священиків. З них один зробив докторат з біблістики», – з гордістю розповідає отець.

Так само за радянських часів отець Севастіян мав за обов’язок раз на місяць їхати до Києва і там відправляти Служби Божі.

«Там я мав спільноту до 40 людей, які приходили на Літургію. У Биківні, де є той меморіал, напроти нього жив інженер, його дружина-вчителька та три їхні дочки. Згодом він став священиком, одна дочка пішла в монастир. Я в них кожного місяця служив Літургію. Приходило 30-40 осіб рано в неділю на Службу Божу. То була моя місія в Києві», – розповідає священик.

«І ніхто не заклав?» – цікавимося.

«Ні, але одного разу я таки тікав від кагебістів. То був Страсний четвер. Прийшли кагебісти на перевірку, а я в хаті. І як втікати? Кажу: «Я через вікно?» – «Та куди?» – «Ні, мене ніхто не дожене, я перше місце в армії мав з бігу». А квартира була біля летовища. І я скочив через вікно. До речі, поліцай бачив, але він зробив крок вперед, щоб не бачити. Навіть серед тих радянських міліціонерів були свої люди. Я як побіг, то спинився аж коло Привокзального базару, бо там є багато людей, ніби йду купувати сало», – сміється отець Севастіян.

1986 року архімандрит Унівської Лаври призначив отця Севастіяна своїм намісником. Тоді йому виповнилося заледве 28 років. Ченцю довелося засукати рукави і братися до відновлення монастиря, який радше нагадував руїну.

«Я дві каденції був ігуменом в студитів. На мою долю випала реставрація Святоуспенської Унівської Лаври з 1990 року», – розповідає монах.

Із приходом радянської лаври 1944 року у Свято-Успенській Лаврі в Уневі було влаштовано концентраційний табір для духовенства, яке не визнало російське православ’я. Розписи в храмі були забілені, просто посеред церкви спалювали церковні та богослужбові книги, іконостас. Були сплюндровані і знищені надгробки. Потім, до приходу монахів-студитів, у монастирі містилася психлікарня.

«Я відреставрував Унівську Лавру, монастир у Городку. Там була страшна руїна – в деяких місцях не було мурів до фундаменту. До речі, францисканський монастир у Городку, який XVI століття, названий Грудек Ягелонський, збудований на фундаментах княжої церкви. Нині тут є Преображенська церква. Я сам з Городоцького району і мені на тому дуже залежало. У Зарваниці збудував великий будинок, потім там збудували церкву біля того будинку на горі. Купив відпочинковий будинок, де проводимо катехизацію і реколекцію для дітей – у самому центрі Яремче. Це велика стара польська вілла з гектаром землі. То було ще у 90-их роках, коли ходили «рускі» рублі. Я позичив гроші і купив будинок за 280 тисяч рублів. Так що я трохи зробив для своєї церкви і дуже з того щасливий. А найважніше і найцікавіше, як збирав ікони. День і ніч їздив. Знаю, де я взяв кожну ікону: котра була на горищі, котра – на дзвіниці, на якій було сміття, де пили горілку. За радянських часів здебільшого збирав речі митрополита Андрея. Їх мали монахи, монашки, світські люди. Як я приходив, то питав, чи щось є. А монахиня, така вже старша, каже: «Зараз принесу». Диб-диб і дивлюся тягне валізку. Відкриває, а там одяг, сорочки, все попрасоване, складене. «То їх ексцеленції», – каже монашка. «Ви де взяли?» – питаю. «Зібрали, нам дали», – відповідає монашка. А та валізка більша від монахині», – розказує отець.

Ховати речі здебільшого доводилося по людях, коли ж церква вийшла з підпілля, отець Севастіян почав їздити в експедиції.

«Чому я почав їздити? 18 грудня 1984 року в моє село Добряни приїхала міліція на вантажівках. Вони оточили церкву і все, що там було, звалили на вантажівки. Одну спровадили в село Дубаневичі Городоцького району, а другу – в Городок. Звалили все то в дзвіниці церкви Івана Хрестителя. Такі атентати совєти робили досить часто. Люди плакали, але не могли врятувати. Я знав про такі вандальні вчинки радянської влади. І коли церква вийшла з підпілля, я почав шукати ікони з свого села. Часом коли їхав в експедиції, – а німці мені подарували такого мікробуса, в якому я повідкручував сидіння, – привозив за раз по 50-70 експонатів. Монахи-студити казали: «Наш ігумен поїхав мізками. Всякі шмати, дошки, все звозить». Всі коридори були закладені в монастирі експонатами. Потім мені прийшли на допомогу Ірина Пономаренко, Скрентовичі, Вуйцик, Михайло Мовчан. Вони допомагали проводити консервацію. Я з цим вперше стикнувся. Почав слухати, що ці мудрі люди говорять, і вчитися. То нині, коли я щось розказую, то мене питають, де я закінчив мистецтвознавство. Відповідаю: «З тими мудрими людьми».

Донині маю протоколи, як виїжджали в експедиції до Унева Могитич, Вуйцик, Возницький, як провадити реставрацію лаври. То виїжджали по 10-15 людей і писали протоколи. Тому, мабуть, я сьогодні й очолюю комісію сакрального мистецтва Львівської митрополії. Коли я з Возницьким зустрівся, то він мені каже: «Отче, ви мені конкурент, бо ми, музейники, вже перестали їздити, люди нам нічого не дають, а дають священикам». І я почав їздити. Приїхав у село Верен Миколаївського району, бо там була різьба – вирізьблений митрополит Андрей. Але священик не хотів дати. Натомість ми поїхали в Крупське, де був цілий іконостас. А там дерев’яну церкву розібрали і збудували кам’яну, їм той іконостас не пасував. Люди тримали його на горищі. Священик каже: «Хочете? То беріть. Але щось нам заплатіть». Я торгувався, торгувався, зрештою дав мільйони купонів і іконостас забрав.

А за іконостасом я приїхав у цивільному, без ряси, було літо. Біла сорочка, я мав чорну довгу бороду, волосся кучеряве. Мене тоді називали циганом. Після того, як я забрав іконостас, до тих людей приїхав Возницький. Він питається, а де той гарний іконостас? А селяни і кажуть, що приїхав якийсь єврей з Києва і забрав.  Я зустрівся з Возницьким, а він розповідає: «Отче, як шкода! То був такий шедевр. Чому ви не поїхали і не забрали?» – «А хто забрав?» – «Кажуть, якийсь єврей з Києва». – «Пане Возницький, та то я», – сміється отець Севастіян, згадуючи давню історію іконостасу, який сьогодні можна побачити у храмі священномученика Климентія Шептицького.

Збір творів сакрального мистецтва, які згодом мають стати частиною експозиції майбутнього музею митрополита Андрея Шептицького – справа не з дешевих. Отець Севастіян для цього влаштовує великодні і різдвяні ярмарки.

«Знаєте, на чому я заробив на великодньому базарі? На хроні! Привіз від сестри п’ять мішків хрону, закликав двох парафіянок, вони то помили, почистили, а потім ми помололи на комбайні, додали бурякового соку і прошу – розбирали як гарячі пиріжки», – ділиться досвідом настоятель храму.

Всі ці гроші планує вкласти у майбутній музей. Отець жартує, що йому нічого не треба, бо живе при комунізмі: у монастирі має келію, де завжди є миска зупи.

«Хрін продаю, в Європі на блошиних ринках щось купую, приводжу сюди. На кожен товар є свій купець.  З вертепом ходимо колядувати – за 2 дні 50 тисяч заробимо. Я за головного звіздаря», – прожує отець Севастіян.

Зізнається. Що навіть не знає, скільки вклав у порятунок ікон вже коштів, але зберігає всі свої записники.

«Маю їх в бібліотеці. Коли піду на пенсію,то буду сидіти і рахувати, скільки я вклав грошей у порятунок тих ікон», – сміється настоятель.

Отець Севастіян свого часу зміг привезти чимало творів сакрального мистецтва з Росії, Європи і навіть Америки. Зізнається, що справжні скарби можна знайти і на блошиних ринках, і в крамничках, куди звозять все після смерті власника.

«Якось купив у Німеччині картину за 250 євро. Ми сіли з колєгою подивитися в інтернеті, що то за твори, а він каже: «Севастіяне, сядь, хочу тебе привітати» – «З Чим?» – «Ти мільйонер!» Стартова ціна цього автора на аукціоні – 500 тисяч», – сміється отець.

І додає, що чим би не займався, робить це на повну силу: чи то створює музей, чи то реставрує лавру, чи то їздить на авто або на лижах. Отець Севастіян, власне, дуже тішиться, що розпочався лижний сезон, бо навіть є членом команди лижників, а коли випадає нагода, то їде у Буковель.

«Я перший сідаю на лавку підйомника і їжджу до останнього. Це найкращий відпочинок», – завершує свою розповідь Отець Савестіян.

Нині для священика головною справою залишається створення музею митрополита, якого люди, знайомі з Андреєм Шептицьким особисто, вважали святим.

Оксана ДУДАР

Фото Микити ПЕЧЕНИКА

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Дудар Оксана
Випусковий редактор ІА Дивись.info. За освітою філолог, за покликанням журналіст. Життєве кредо – журналіст завжди повинен ставати на бік слабких і скривджених. Улюблена робота – їхати у відрядження.