10 років досліджень і тисячі артефактів: археолог Віра Гупало розповіла, які таємниці приховують підземелля у Дубні

IMG_1573

Купи сміття – це те, що чверть століття тому насамперед побачила археолог Віра Гупало у криптах костелу бернардинців у Дубні. Сьогодні це майже дві сотні встановлених імен тих, хто спочив під давніми склепіннями, тисяча артефактів та безцінні відомості про життя та звичаї тих часів.

Віра Деонізівна Гупало – доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу археології Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України присвятила роки свого життя дослідженню крипт Дубенського костелу.

– Пані Віро, як все починалося? Чому Ви вирішили досліджувати крипти під костелом у Дубні?

– Напевно, треба почати з того, що я ще з дитинства захоплювалася різними таємничими речами. У радянські часи виходили журнали «Наука і життя», «Навколо світу». Я собі збирала з них різні вирізки. І вже в юнацькому віці це вилилося у захоплення підземеллями, замками. А втілити у життя такі мрії трапилася нагода значно пізніше. Склалося так, що мого наукового керівника, доктора історичних наук Ігоря Кириловича Свєшнікова запросили у 1995 року до містечка Дубно на Волині здійснити археологічні дослідження. Там є замок князів Острозьких, на базі якого та інших монументальних пам’яток у 1993 році створили Державний історико-культурний заповідник Дубна.

Для Дубна професор був «рідною» і відомою людиною. У міжвоєнний період провів дитячі роки у батьківському маєтку під Дубном (Хотин), навчався у дубенській гімназії, одружився з дубенчанкою й зрештою помер у Дубні під час останніх розкопок. Десятиліття пов’язували його з археологічним вивченням культур доби бронзи на Волині, 25 років присвятив розкопкам поля битви під Берестечком. Тому цілком закономірно, що такому знаменитому землякові доручили здійснити перші розкопки на території замку (до цього там знаходився режимний об’єкт – військова частина). Професор, ясна річ, запросив мене, як свою ученицю. І я, не роздумуючи, поїхала. Не встигли ми на замковому подвір’ї розпланувати і ледь заглибити розкоп, як про ці роботи стали поширюватися чутки у місті. І тут почалося! Стали приходити аматори-краєзнавці, які нарешті отримали шанс бути почутими! Вони приносили різні знахідки (переважно монети) й розповідали про підземні ходи. Мушу наголосити, що уся центральна частина Дубна досі знаходиться на підземеллях. Це і проходи оборонного характеру, і господарські льохи, які були між собою поєднані. На сьогоднішній день окремі ділянки підземелля (особливо, де утворювалися провалля) засипано, інші – частково доступні, але тим не менше вони є. І ось люди ділилися власними враженнями, хто куди ще хлопчаками ходив, хто де і що знайшов. І десь так у цьому калейдоскопі оповідок промайнула інформація про підземелля у найбільшому католицькому костелі на окраїні міста. Коли я це почула, то мусіла туди піти.

Не встигли ми на замковому подвір’ї розпланувати і ледь заглибити розкоп, як про ці роботи стали поширюватися чутки у місті. І тут почалося! Стали приходити аматори-краєзнавці, які нарешті отримали шанс бути почутими

У післявоєнний час  аж включно до Незалежності України цей бароковий костел був у власності зовнішнього торгу, там знаходилися якісь склади. Тож він не був доступний для огляду. А 1993 року будівлю передали релігійній громаді і там почали облаштовувати православну церкву святого Миколая. Незважаючи на це, у підземелля не так легко було дістатися. Здогадуюся – через те, що впродовж 1944-1946 рр. льохи використовувалися як для розстрілів, так і для скидання замордованих тіл; лише 1986 року підземелля розмурували і здійснили розчистку. Як би там не було, а за сприяння патріотично налаштованих місцевих депутатів нам дали дозвіл від міської ради оглянути пам’ятку. У підземелля ми спустилися у супроводі цілої комісії. Там вже, ясна річ,  оглядати не було чого. Насамперед ми обстежили найбільшу підвівтарну крипту, яка будувалася разом з храмом. Вона вже була вичищена, однак попід трьома вікнами-амбразурами та вздовж стін ми побачили купи сміття, заввишки  ледь чи не до склепіння. Біля одного з таких нагромаджень я взяла якусь дощечку і стала розгрібати купу –  аж бачу – старий медальйон, далі – якісь намистинки. Тоді ще не знала що це, але кажу до Ігоря Кириловича, що треба нам це досліджувати. Так з того і пішло.

1995 року Ігор Кирилович помер, ми саме закінчили розкопки в замку. Але я продовжувала ці дослідження, оскільки професор зумів мені своїм розповідями прищепити любов до цього волинського містечка Дубно. І та любов до міста мене підтримувала усі ті роки, впродовж яких я здійснювала розкопки, давала мені наснагу, я могла долати різні труднощі. Врешті-решт дослідила більшість підземелля під бернардинським костелом. Ось така передісторія мого приїзду до Дубна і, власне, зацікавлення монастирськими криптами.

– То що ж Вам вдалося дослідити у криптах?

Мушу сказати, що 1995 року, коли ми приїхали до Дубна і моя нога вперше ступила на дитинець Дубенського замку, у моєму житті дійсно розпочалася надзвичайна пригода, яка тривала понад 10 років. І властиво ця пригода пов’язана із тими дослідженнями у криптах. Але щоби було зрозуміліше, навіщо проводилися розкопки у підземеллі, слід сказати кілька вступних слів про цей об’єкт. Храм репрезентує католицький костел, пов’язаний з функціонування на Волині ордену братів менших францисканців обсервантів (або інакше – бернардинів), чернече відгалуження яких дотримувалося більш суворого статуту.

Запросив бернардинів до Дубна 1608 року каштелян краківський, ординат дубенський, власник міста князь Януш Острозький. Спочатку приїхала невелика групка монахів. Вони налагоджували монастирське життя, заготовляли будматеріали для спорудження обителі. Очолював цю громаду  отець Франціск зі Стжижова (Остжешович), дуже відома у бернардинському середовищі особистість. Саме він 1606 року з місіонерською метою брав участь у московському поході в складі кортежу Марини Мнішек, яка після заручин вирушила до свого нареченого Дмитрія Самозванця. Переживши труднощі походу, пізніший полон та ув’язнення, отцю Франціску Остжешовичу пощастило повернутись на батьківщину і з новим завданням вирушити до Дубна.

Про те, як відбувалося становлення монастиря, вживання його у місцевий соціум, досі обмаль документів і відомостей.  На жаль, архів дубенського бернардинського монастиря був вивезений і сьогодні розпорошений в архівних збірках переважно Росії та Польщі. Частина документів, здебільшого кінця XVIII- поч.. ХХ ст., зберігається в архівах України (Київ, Житомир, Львів, Тернопіль). Найдавніші документи (але також переважно копії, бо монастир кілька разів горів) сьогодні зберігаються в архіві провінції оо. Бернардинів у Кракові. І саме отці бернардини в контексті вивчення історії свого ордену почали опрацьовувати ці матеріали. Так, з’явилася перша окрема розвідка про дубенський бернардинський монастир авторства отця професора Ієроніма Вичавського.

Величезний загал досі не опрацьованих документів виразно промовляє за те, що історія цього монастиря ще чекає свого автора

Однак величезний загал досі не опрацьованих документів виразно промовляє за те, що історія цього монастиря ще чекає свого автора. Що ж вдалося з’ясувати станом на сьогодні? Перший наріжний камінь у будівлі костелу заклав 1617 року князь Януш Острозький. Він залишив кошти на побудову та утримання монастиря, але сам вже не дочекався спорудження навіть храму – помер 1620 року. Костел добудовувався вже за його нащадків. Храм присвятили Непорочному Зачаттю Пречистої Діви Марії. І на той час це був найбільший католицький костел, зрештою, і є на Волині. Збудований у плані базиліки.

Підземелля під храмом слугували як усипальниця. Передусім це був гробівець для ченців, яких хоронили згідно з суворим ритуалом – клали просто на долівку без домовини (як варіант у савані). Це було також місце останнього спочинку й для фундаторів монастиря та членів їхніх родин (представників князівських родин Заславських, Сангушків, Любомирських).  Наслідували своїх зверхників й представники заможної та середньо заможної місцевої шляхти, яка складала гроно слуг Дому Острозьких. Саме вони виступали щедрими колаторами та бенефакторами і, маючи визначні заслуги перед цією релігійною громадою, здобували право на поховання у криптах.

Найбагатші представники шляхетської еліти споруджували також і окремі родинні гробівці, які влаштовували, як правило, під бічними вівтарям. У костелі прагнули бути поховані й дрібна шляхта, орендарі, земляни та заможні міщани, запорукою чого був побожний триб їхнього життя. Їхні могили влаштовували здебільшого у притворі та в бічних навах костелу. Для цього розбирали плитки долівки храму і у ґрунті, подібно як на цвинтарі, копали неглибокі могильні ями, куди поміщали труну з тілом. Згодом така яма просідала і у долівці утворювалися увігнутість, що і створювало значні незручності при пересуванні. Водночас незначна глибина (до 1 м) самих могильних ям обумовлювала поширення нестерпного дурману від розкладу тіл. Люди спотикалися об плитки, що западалися, мліли від нестерпного смороду. Одне слово, було багато негативу. Такою була ситуація в усій Європі.

Священики намагалися боротися з подібним явищем, писали гнівні листи, засуджували тілопоховання у храмах, але позитивного результату це не мало, бо всі хотіли бути поховані ближче до вівтаря, тобто ближче до Бога, щоби спокутувати гріхи. І вважалося, що якщо людина буде похована на території костелу, то їй простяться всі гріхи, які вона мала за життя. Щоправда, й серед заможної шляхти не бракувало тих, хто віддавався покуті щиро. Такі особи часто приймали перед смертю чернецтво, а то й просили поховати тіло у храмі на проході або перед порогом, де найбільше ходить людей.

Але у тому далекому 1995 році ми цього всього ще не знаючи, почали копати. Сприяло розкопкам те, що сучасні власники – православна церква святого Миколая – вирішили привести будівлю до більш презентабельного вигляду. І почали міняти підлогу. А це означає, що в ході робіт на різних ділянках стали відкриватися провалля у підземелля. Потрібно археолога. Для нас настав зоряний час, щоби нарешті провести дослідження. Бо якщо вже влаштують нову підлогу, особливо з підігрівом, тоді вже не може йти мова про жодні розкопки. Пощастило ще й у тому плані, що настоятелем там був отець Дмитро Сливчук. Він виявився таким ентузіастом розкопок, зацікавився історією храму (навіть написав на цю тему магістерську працю), йшов нам назустріч в усьому. Зазвичай буває навпаки. Отець Дмитро хотів, щоб ми знайшли підземний хід. Бо, згідно з оповіданням Гоголя, костел з’єднувався з замком та різними підземеллями. Вони є там, але ми до них не добралися.

Не втрачаючи надію на віднайдення  підземного ходу, отець Дмитро дозволив за один польовий сезон розкопати усю південну наву, де нам вдалося виявити два нові приватні гробівці і понад 60 поховань ґрунтових. Ці поховання містили надзвичайно багатий речовий матеріал. Водночас дослідили усі рештки у великій підвівтарній крипті. Вони не були присипані землею. Їх під час «радянського» прибирання знищили, перемішали зі сміттям. І ми сиділи як на сміттєзвалищі і сортували. Там були такі вікна-амбразури, які виходили з підземелля, щоби була циркуляція повітря, тому все дуже добре зберігалося, але через ті амбразури туди кидали сміття. Власне під одним з вікон ми таки натрапили на двох жертв сталінських репресій, сліди по яких так до кінця і не «прибрали».

Станом на сьогодні ми дослідили десь близько 200 поховань і знайшли понад тисячу артефактів

Одне слово, все це дуже сумні історії. Але серед того сміття вдалося відшукати поховання XVII-XVIII століття. Ми сиділи і сортували. Це не були розкопки як такі. Сміття – окремо, знахідки – окремо. На сьогоднішній день вже ці дослідження завершено повністю. Хоча є ще місця, де можна покопати. Якщо будуть міняти підлогу, то, може, ще випаде така нагода (сміється). Але станом на сьогодні ми дослідили десь близько 200 поховань і знайшли понад тисячу артефактів. Насамперед - рештки одягу, що є найціннішим, тому що він датується кінцем XVI-XVIII століттям. У нас не кожен музей може похвалитися, що має такі речі. Потім встановили, що на розчарування скарбошукачів, у бернардинському костелі ховали людей без оздоб. До могил їм здебільшого клали предмети особистого християнського культу – вервечки, хрестики, медальйони, образки тощо. Щоправда, знаходили сліди того, що були рештки зброї, кресало з люлькою, жінкам могли класти релігійні персні, але могли бути і наперстки, голки.  Тобто, хто чим славився за життя. Священики теж з цим боролися, бо вважали це проявами язичницьких вірувань. Знаходили ми взуття, монетки. Клали у поховання й літургічні предмет. Наприклад, дзвоникоподібні келихи, в яких була освячена вода. Про кожний з тих предметів можна говорити дуже багато.

– Що стосується одягу, які унікальні речі Ви виявили?

– Слід застерегти, що дослідження крипових поховань належать до міждисциплінарних. І перш ніж до них приступати, треба заручитися співпрацею з низкою фахівців, які би могли законсервувати,  реставрувати і зберегти речі. Тому що всі предмети були у землі й розкладалися, і якщо вчасно артефакти не зафіксувати, не відтранспортувати до лабораторії і не запобігти подальшому розкладанню, вся праця буде марною.

Тому мені надзвичайно пощастило, що в мене є така приятелька, як професор Анна Дронжковська з Інституту археології Торунського університету Миколая Коперника. Це людина, яка займається реставрацією і консервацією викопних тканин. За успіхи у цій ділянці вона нагороджена двома медалями Євросоюзу та низкою інших нагород. В неї на сьогодні вийшло друком шість книжок, присвячених різним категоріям викопного одягу. Так ось, я мала щастя, що пані професор взяла усі ці викопані нами речі і відреставрувала їх. І тому, хто буде мати оказію бути у Дубенському замку, матиме можливість побачити такі цінні експонати.

Загалом під час розкопок ми знаходили більші, менші елементи вбрання всіх різновидів одягу як чоловічого, так і жіночого, що були в ужитку в шляхетському середовищі упродовж XVII- XVIII століть. В одному з крипових поховань, у приватному гробівці, очевидно, було поховане подружжя. Найбільш ефектним вбранням відзначилася дружина. Вона мала на собі сукню alamoda, яка так і називалася. Тобто зшита за французькою модою. Але мусимо сказати, що такі сукні були впроваджені у моду французькою аристократією наприкінці XVI століття і почали поступово завойовувати Європу. Та до Польщі наприкінці XVI століття вони доволі повільно добиралися. Сукні alamoda існували, але вони нічого спільного з правдивими сукнями з Франції не мали, окрім назви. Натомість сукня, яку ми знайшли у Дубні, була справжня, пошита у Франції. Оздоблена правдивими мережками, срібними і золотими, з характерним кроєм – глибоким і широким декольте. Прикрита дуже тоненькою шаллю з зубчиками. Фрагменти шалі ми зафіксували, але не зберегти. Мушу сказати, що навіть фотографії не могли зробити добрі, бо не мали нормального світла. Ця сукня була дуже пишна. З пишними рукавами, оздобленими мережками. Сукня збереглася тільки тому, що була шовкова. Мала гарний корсет. Уявіть собі червону сукню, всю оздоблену золотими і срібним мережками. Це все виблискувало, мерехтіло. Великий комір з мережок. А на голові небіжчиця мала два чепці. Зверху шовковий, можливо, теж червоний. Бо все, що було червоне, так званого кармазинового кольору, воно на сьогоднішній день втратило барву і стало коричневим. І цей чепець теж був оздоблений мережкою, але під ним знаходився, властиво, той найцінніший чепець, виплетений на коклюшках з золотих ниток і мав візерунок розеток двох різновидів. Коли ми той чепець витягнули, то все було у землі, не мало жодного кольору – просто грудка чогось. Чистили його у Торуні за допомогою ультразвуку, нарощували нитки. І на сьогодні цей чепець відреставровано. Вважається, що він венеційської роботи, де були найвідоміші в’язальниці мережок. А також він єдиний у Європі такого типу. І ось ця перлинка зберігається у Дубенському краєзнавчому музеї, але він не виставляється.

Не менш цікавий і чоловічий одяг. Ми маємо шовкові ткані пояси зі срібними і золотими фестонами. Це все привезено з Туреччини, Персії. Надзвичайно дорогі. Ці пояси коштували цілі маєтки. Вони мали до метра ширини та до чотирьох – довжини. Щоб тим поясом обкрутитися, шляхтич мусив мати слугу. Також ми маємо унікальні сітчасті пояси, так звані секеські. Вони мали метр ширини. Здебільшого вони були червоні, але відомі і жовті, блакитні, зелені, аби підходили до жупана або кунтуша. Вони мали різноманітні візерунки. Гарно закручувалися навколо талії у кілька обертів, звисали такими китицями з золотими чи срібними фестонами.

Ми також маємо відреставровані жупан, кунтуші, знайшли ми унікальні для крипових поховань делії (зимовий одяг – ред.). Це речі, які є в єдиному екземплярі не тільки в нас, а й у цілій Речі Посполитій. Так що Дубенський музей має прекрасну збірку одягу XVII-XVIII століть.

– Для Вас особисто яка знахідка була найбільш цікавою?

– Для мене кожна була цікава. Насамперед усі ці знахідки – це надзвичайно цінна джерельна база. Шкодую тільки, що на самому початку не вдалося залучити таких фахівців, як антропологи. Вони доєдналися вже на останньому етапі досліджень. Антрополог нам дає відомості про людину, які виступають як своєрідна медична картка: що їли, чим хворіли, які мали особливості фігури, яких травм зазнавали при житті тощо. І коли до нас приєдналися антропологи, то ми дізналися надзвичайно цікаві речі про тих людей, які там були поховані.

Для мене цікаві всі речі, бо у кожній криється певна інформація, з якої, як з мозаїки, укладається цілісна картина щодо ментальності, побуту, культури людини доби бароко

Для мене цікаві всі речі, бо у кожній криється певна інформація, з якої, як з мозаїки, укладається цілісна картина щодо ментальності, побуту, культури людини доби бароко. Дуже цікаве і цінне, наприклад, Розп’яття зі слонової кістки. Це лише фігурка Ісуса Христа, прикріплена до хрестика з вушком, але хрестик вже не зберігся. Все це складалося як лего – окремі елементи скріплювалися за допомогою пазів. Знайшли ми це Розп’яття серед матеріалів XVIII століття, а датується предмет кінцем XVI століття. Тобто це була родинна реліквія, яку поклали до гробу комусь останньому з роду. Але сам цей хрестик з розп’яттям походив від вервиці, яка б теж мусила бути кістяною. І мені тут на пам’ять приходить кістяна вервиця, найвідоміша на теренах Речі Посполитої, яка належала королеві Ядвізі. Ця вервиця становила у довжину два метри. Кожна намистинка мала форму людського обличчя – це були своєрідні портрети усіх придворних дам і кавалерів королеви Ядвіги. А на найбільшій намистині, яка з’єднувала кільце вервиці з її коротким кінцем, знаходився портрет самої королеви. Знайдене нами розп’яття також належить до високохудожніх витворів.

Інша цікава знахідка – це шкаплери, ознака, притаманна членам релігійних братств. Це були такі мішечки з двох частин тканини. Лицьова частина була обов’язково зі сукна, часто вигаптувана срібними або золотими нитками. Іконографія зображень, неодмінно пов’язана з багатою палітрою християнської символіки, відображала культи Матері Божої та Страстей Господніх. І ось в одному з таких шкаплериків, на якому було пришито кілька релігійних медальйонів, ми знайшли золоту обручку, на щитку якої зображено дві руки у жесті рукостискання. Ті персні так і називалися rączka w rączkę (ручка у ручку) і були шлюбними перснями. І тому усередині по обідку зроблено напис «miłość wieczna i stateczna» (кохання вічне і незмінне). Очевидно, що хтось з подружжя залишився сам і забрав із собою той перстеник у вічність.

Ще одна дуже цікава знахідка, яка є єдина і раніше аналогій їй не знаходили. У шкаплерику була зашита малесенька трубочка з тоненької  бронзової бляшки довжиною 24 міліметрів, а у діаметрі – 6 міліметрів. А в середині трубочки знаходилася глиняна фігурка, дуже мініатюрна, висотою всього 21 міліметр. Це була фігурка Матері Божої, яка тримає на руці Ісуса. Сукня у неї була блакитного кольору, а спереду нанесені три кольорові плямки – червона, чорна і коричнева. І треба було здогадатися, що це означає, адже вони жодним чином не оздоблювали фігурку.

Пошуки різної літератури дозволили нам дійти висновку, що сама фігура ототожнювала образ Матері Божої Шкаплерної, а крапочки – це символи найдавніших шкаплерних братств на теренах Речі Посполитої. І цими братствами опікувалися відповідні чернечі ордени. Наприклад, чорна плямка – шкаплер Матері Божої Болісної (орден сервітів), коричневий колір – Пресвятої Діви Марії з гори Кармель (кармелітський орден) і червоний – Страждань Христових (лазаристи), а блакитний – Матері Божої Непорочного Зачаття (бернардини). Ось така цікава знахідка. І вона одна єдина, подібні їй наразі невідомі.

Окрім цього, є цікаві релігійні медальйони, релікварії, у яких були частки святих мучеників. Наприклад, кісточка і волосся було обгорнуте пергаментною стрічкою, на якій інкаустом (рослинне чорнило) були написані імена тих святих мучеників. Всі ці речі привезені із Західної Європи. Якщо для окремих предметів вдається знайти аналогії, то можна на мапі позначити, звідки ці речі походять, та побачити шлях, яким вони потрапили до нас, з яких європейських санктуаріїв. Такі дорогі і мистецькі предмети знаходились в ужиткуванні передусім в середовищі магнатів та заможної шляхти.

Релігійні речі могли купувати, наприклад, під час тривалих подорожей по столицях Західної Європи, але могли придбати й удома за посередництвом чернечих орденів. Шлях, який пройшла реліквія до кожного окремого власника  й зокрема у Дубно, був довгий і різний. Але якби там не було, оглядаючи сьогодні давні предмети особистого християнського благочестя, пов’язані з Римо-католицькою Церквою, ми маємо можливість  побачити й відчути спорідненість духовної культури на теренах України ранньо модерної доби з тими тенденціями, які поширювалися на теренах Західної Європи.

(Далі буде)

Оксана ДУДАР

Фото Микити ПЕЧЕНИКА

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: