Актори-аматори з пенсійним посвідченням: як працює Театр Третього віку у Львові (фото)

Що таке театр? Місце, де професійні актори в яскравих костюмах перевтілюються в своїх героїв та квитки куди деколи так важко дістати? Ні, львівський актор Ярослав Дерпак доводить протилежне. Щопонеділка, він із ще близько 15 акторками зустрічаються в маленькій кімнаті в будинку на вулиці Валовій та проводять репетиції, роблять вправи на перевтілення та планують майбутні вистави.

Ярослав – керівник Театру Третього віку, пропускним квитком до якого є не лише пенсійне посвідчення, але й величезне бажання грати теж рахується.

Зазирнути за куліси

Сьогодні на початку репетиції всі сідають в коло. Ярослав починає «розігрів»: перед тим як акторки декламуватимуть вірші, їм потрібно добре потренувати вимову. Тут допомагає гра «Зіб-зеб-заб» - вправа, що поєднує вимову із рухами. Учасник вигукує один з цих трьох слів і вказує на будь-кого з кола, той у свою чергу, вимовляє наступний склад і також вибирає «жертву». Хто перший збивається з ритму, той і буде виступати першим. Так і утворюється черга. Ця вправа також вимагає великої концентрації та уваги. Цього разу останнім програє Ярослав.

Сьогодні репетирують «Дон Кіхота» в перекладі Івана Франка. Ярослав не обмежує фантазію та імпровізацію акторок: «Вашим завданням є грати так, як вам душа йде. Зараз я ні в чому вас не обмежую. На цьому етапі мені цікаво, що ви придумаєте, я хочу бачити вашу творчість в цьому. Тому поки що я слухаю вас, а згодом на індивідуальних завданнях ви слухатимете мене».

[dyvys_blockqoute text="Вашим завданням є грати так, як вам душа йде" author="Ярослав Дерпак"]

Починає декламувати Ніна Степанько, яка першою вийшла з гри «Зіб-зеб-заб». Кожна з акторок уважно вслухається в декламацію своєї товаришки. Ярослав час від часу робить нотатки у власному примірнику «Дон Кіхота». Багато акторок вдивляються у власні папери з віршами. Пані Ніна тримає в руці дитячого коня, і подеколи гримає ним об підлогу, щоб зімітувати кінський тупіт.

Одразу по завершенні декламації, Ярослав підходить до пані Ніни та роз’яснює її помилки, роблячи замітки в її тексті. Так по черзі всі акторки декламують свої частини. Наступній акторці передавати шум допомагає стілець, який вона рухає.

Кожна декламація триває щонайменше п’ять хвилин.

«Спробуйте вимовити цю частину так, ніби не маєте зубів»,- радить Ярослав одній з акторок, бо за сценарієм, чоловікові, якого озвучує жінка, повибивали зуби.

Інтонації героїв, жести, паузи, темп – кожна деталь важлива у декламуванні, тож Ярослав допомагає акторкам повніше розкрити своїх героїв. У своїх нотатках жінки постійно роблять якісь помітки, як от наприклад, де зменшити темп, або яке слово інтонаційно виділити з поміж інших. Дехто підходить до Ярослава додатково, щоб впевнитися в тому, що все зрозуміли правильно. Майже всі герої, яких грають акторки – чоловіки, окрім принцеси Дульчінеї, але жінки настільки добре вживаються в ролі, що навіть намагаються імітувати чоловічий тембр голосу.

Ярослав щохвилини встає зі свого стільця, щоб продемонструвати необхідний рух або вказати на частину, що потребує повторної репетиції. Часто хлопець робить правки одразу під час декламування віршів жінками, але деякі акторки болісно реагують на правки Ярослава, тож він не перебиває їх виступи, а повертається до помилок аж по закінченні.

Свої частини акторки мусять вивчити на пам’ять. Хтось жартує, що об’єми тексту занадто великі, і це буде досить складно, але всі розуміють, що під час справжнього виступу не можна буде читати з листочка.

Навчитись гарно декламувати рядки – це ще не все. Жінки довго обговорюють із Ярославом свої костюми, танці та інші рухи, а також шукають кульмінацію у своєму виступі та дискутують щодо суперечливого образу головного героя.

Сьогоднішня репетиція – загальна, вона проходить щопонеділка. Згодом, впродовж тижня Ярослав зустрічається з акторками індивідуально, щоб мати змогу більше приділити часу конкретним проблемам кожної з них.

Актор серед аматорів

Режисерові Театру Третього віку, Ярославу Дерпаку лише 22 роки. Місяць тому хлопець отримав диплом магістра Львівського національного університету ім. Івана Франка з театрознавства та акторської майстерності. Зараз він працює в Першому театрі для дітей та юнацтва міста Львова.

Розповідає, що йому завжди хотілося стати частинкою саме аматорського театру, бо в них основою є емоція, а не техніка: «Актори-аматори роблять матеріал дуже відчуттєво. Я, як професійний актор,  також можу відчувати матеріал, але якщо це не так, в мене є набір технічних акторських інструментів, якими я користуюся. А оці люди роблять все це виключно емоційно».

[dyvys_blockqoute text="Актори-аматори роблять матеріал дуже відчуттєво" author="Ярослав Дерпак"]

Як говорить Ярослав, якщо комусь з акторів-аматорів щось не подобається, це одразу кидається в очі, бо людина губиться. Натомість професійний актор користується своїми інструментами та акторськими засобами виразності та вміє вдало це маскувати. «Мені подобається, що в аматорському театрі все йде від серця. Тому ми намагаємось привити любов до того матеріалу, який ми готуємо, для того, щоб він сподобався і щоб він був саме від серця. Сьогодні на репетиції це була суто технічна робота, але вона обов’язково повинна бути, бо це основа. А далі ми працюватимемо над тим, щоб людям це сподобалось, в першу чергу тим людям, які будуть на сцені, бо насамперед це робиться для них»,- розповідає Ярослав.

Чому в Театрі Третього віку не обов’язково бути пенсіонером

Боніта Лебедевич  – наймолодша акторка цього театру, їй всього 23 роки. Розповідає, що про цей театр їй розповіла подруга. Дівчина не зареєстрована в Фейсбуці чи Телеграмі, а повідомлення про створення театру поширювалися саме цими соціальними мережами. Там йшлося про відкриту репетицію, куди міг прийти кожен охочий і взяти участь у кастингу. Це був додатковий набір в Театр Третього віку. «Я вирішила прийти і взяти участь в цьому занятті, а згодом мені прийшло повідомлення, що я можу й надалі приходити на репетиції. Ось це я зараз вдруге тут», - розповідає дівчина.

Боніта ще студентка, заочно навчається в місті Рівному на актора драматичного театру. Оскільки навчається дівчина дистанційно, проблем з відвідуванням репетицій Театру Третього віку в неї не виникає. Акторка говорить, що вже бачить себе повноцінним учасником цього аматорського колективу, незважаючи на те, що попереднє заняття було для неї першим: «Мені подобається бути в цьому середовищі. Я вже є акторкою іншого аматорського театру і він дуже контрастує з оцим колективом. Справа в тому, що в іншому театрі акторами є студенти коледжу, яким ще навіть немає 18 років і їх керівником є літня жінка. Тут же все навпаки, хлопець, яким сам нещодавно був студентом, навчає літніх жінок акторської майстерності».

Дівчина розповідає, що в цих двох аматорських театрах, учасницею яких вона є, все відбувається дуже по-різному. В кожному театрі все відштовхується від режисера, тому що кожен режисер несе власні ідеї, створює певну атмосферу в групі, вибирає п’єсу за своїм внутрішнім станом.

«В іншому, студентському, театрі, у нас навіть немає вправ, ми просто багато репетируємо. В Театрі Третього віку ми поєднуємо підготовку до вистави із вправами на сценічну мову, увагу, уяву. Можливо, причина в тому, що там студенти вивчають це під час занять в коледжі, тому керівниця не зосереджує на цьому багато уваги і ми суто працюємо над постановкою. В театрі з Ярославом же навпаки працюють жінки, які ніколи не мали відношення до театру, тому їм ці знання і ці вправи просто необхідні»,- розповідає Боніта.

Дівчина зізнається, що має щось на кшталт сценозалежності. Адже найкраще, що може бути в театрі, за її словами, це обмін енергією вже під час виступу, коли актор віддає глядачеві і в той же час забирає. Дівчина сміється, що вона тут заради цього, щоб мати можливість насититись цим наркотиком.

Інша учасниця Театру Третього віку, Марія Монтегю, розповідає, що ніколи не планувала своє театральне майбутнє, а особливо на пенсії. В минулому директорка музичної школи, наразі жінка очолює Організацію українських скаутів. Про кастинг до Театру Третього віку дізналася, як і більшість акторок, із розсилки у Фейсбуці.

Жінка зізнається, що приєднуватись до театру не було в її планах, а на кастинг вона прийшла через зацікавлення, як відбуватиметься відбір: «Мені тоді стало дуже соромно, тому що всі інші прийшли підготовлені (завданням до кастингу був авторський монолог на вільну тему), а я нічого не написала. Я ж просто так прийшла подивитися (сміється). Всі настільки гарно читали свої тексти, що я поривалась кілька разів вийти з аудиторії, але пані Ніна (Степанько) мене не пускала, казала: «Сиди!». І оскільки я не встигла втекти, мене Христина (Канагіна, співорганізаторка Театру Третього віку) запросила до виступу. Я попередила, що не мала підготовленого монологу, тож мене попросили просто розповісти про якусь цікаву подію, що трапилась зі мною останнім часом і зачепила мене. Чомусь Ярослав тоді вирішив просто так мене не відпускати. Ну я розповіла, як одного разу у нас зі скаутами в аеропорту в Лондоні пропав рюкзак, і тільки за тиждень нам його повернули. Потім Ярослав попросив розповісти те саме, але вже в ролях, та звернутися до тої людини, яку я вважаю винною в пропажі рюкзака. Тож я сказала Христині все, що я думаю про неї» (сміється).

[dyvys_blockqoute text="Ми, акторки, не чуємо ніякої вікової різниці між нами та нашим режисером" author="Марія Монтегю"]

Як згадує жінка, з 50 людей, що прийшли на кастинг, в театр запросили всього 14 і вона стала однією з обраних. І навіть після отримання запрошення на першу репетицію, вона все ще не була впевнена, чи варто їй було туди йти: «Я дуже люблю театр, ходжу на театральні вистави, але тоді ще не знала, чи сама захочу там бути. Але ці сумніви дуже швидко зійшли нанівець, бо Ярослав дуже цікава і творча людина, в нього завжди купа ідей і з ним легко працювати. Ми, акторки, не чуємо ніякої вікової різниці між нами та нашим режисером, тобто, ми всі однакові, і такі поняття як «професія» та «вік» ніби зникають».

Саме Ярослав, за словами жінки, створює в цьому театрі ту атмосферу, в яку хочеться повертатися: «Він намагається, щоб наші репетиції не були занудними, бо все-таки йому доводиться працювати з людьми старшого віку. Під час нашої прем’єри наприкінці минулого року, наші акторки просто вивернули душу, і фактично, це він надихнув нас на таку активну емоційну діяльність. Але, окрім Ярослава, в нашому театрі зібралися досить цікаві люди. Навіть після репетиції, ми можемо піти на каву і ми матимемо про що поговорити».

Одна з подруг жінки, пані Ірина, прийшла на минулу прем’єру їхньої вистави і була настільки вражена нею, що також вирішила доєднатися до цього театру. Але пані Марія розповідає про ще двох коліжанок, які також дуже б хотіли стати частинкою цього проекту, але не наважуються, бо ще не досягли пенсійного віку. Пані Марія говорить, що вони пообіцяли прийти на наступну виставу і вже тоді вирішать остаточно.

Складнощів під час репетицій у акторки майже не виникає, однак жінка зізнається, що деколи важко вдається виконати те, що хотів би бачити Ярослав: «Бо нами керує режисер і тільки його слово має найбільшу вагу. І це вирішив не він, а самі актори. Тому навіть якщо твоя думка не збігається з думкою режисера, вирішувати буде він. І так має бути, бо всі не можуть бути керівниками». Тож деколи, навіть якщо акторка теоретично зрозуміла режисера, їй не завжди вдається вловити та виконати якісь моменти. «Мені часами доводилося мавпувати якусь інтонацію, щоб втілити саме бачення режисера»,- ділиться пані Марія.

[dyvys_blockqoute text="Театр – це концентрація життя" author="Марія Монтегю"]

В цьому театрі жінка бачить себе й надалі, тож полишати театральну справу не збирається: «Наше життя – це театр, але на мою думку, театр – це концентрація життя. А коли я приходжу в цей театр, я скидаю років 30, і я не чую себе на свої 65 років. Саму тому моє місце тут».

Аматорський театр створюється самим глядачем

За словами режисера, складнощів у роботі з людьми старшого віку майже не виникає. Хоча деколи незручних ситуацій не вдається уникнути: «Деколи акторкам не подобається, що я привселюдно критикую їх виступи. Але мені зручніше, коли я одразу під час репетиції зупиняю людину і виправляю її помилки. А цій людині може бути некомфортно, а особливо тоді, коли до моєї критики підключаються інші акторки. Це може вдарити по самооцінці людини, адже всі вони самодостатні і мають свій досвід і своє бачення. Тож я не припиняю наголошувати, що я ніколи нікого не критикую, а лише направляю і підказую. Це зовсім інші речі, але на жаль, кожен сприймає це по-своєму і такі ситуації із непорозумінням все одно продовжують виникати». Тому Ярослав постійно намагається підбирати індивідуальну манеру спілкування з кожною акторкою цього театру. Бо найголовніше тут, щоб кожен міг відчувати себе вільно і комфортно.

Хлопець зізнається, що незважаючи на свою режисерську діяльність в цьому театрі, пов’язувати з цим свою майбутню кар’єру він не планує: «Мені цікаво пробувати себе в режисурі, цікаво працювати саме з такими людьми, які не є професіоналами. Але я – актор. Хоча актор – це теж частково режисер, бо він також робить свою роль і вибудовує її».

Ярослав говорить, що не варто недооцінювати аматорській театр: «Це дуже цікава течія театру. Театру, який виходить за рамки приміщення, в якому грають тільки професійні актори. Театру, який дає щось для людей, які не є акторами. Театру, який орієнтується не на глядача, а який створюється самими глядачами».

Театр Третього віку також має надзавдання та інтеграційні цілі. За його допомогою люди опрацьовують свої проблеми публічності, позбуваються всіляких комплексів та затисків та втілюють таким чином свої дитячі мрії.

«Конкретної дати наступної вистави поки що немає, я думаю, ми презентуємо нашу роботу, коли вже всі нарешті вивчать свої тексти»,- сміється Ярослав,-«Але в цьому є свої плюси, бо ми незалежні в цьому плані і можемо насолоджуватися процесом, не зважаючи на час».

* * *

Театр Третього віку був створений наприкінці літа 2018 року. Спочатку цей проект планувався як разовий, але після успішної прем’єри восени його організатори вирішили не закривати театр. Він був створений з метою залучити людей старшого віку у театральну діяльність, допомогти їм розкрити себе і побороти власні комплекси. Адже, як зізнаються акторки, поняття віку просто стирається, як тільки-но вони переступають поріг кімнати, де проходять репетиції. Однак цей театр – не єдиний проект, орієнтований на старших людей.

Так, вже декілька років у Львові функціонує Університет Третього віку, в якому старші люди мають змогу знову відчути себе студентами і вивчати різноманітні дисципліни, від психології до корейської мови. Щорічно Форум Видавців проводить благодійну акцію «Третій вік: задоволення від читання», під час якої люди старшого віку можуть відвідувати різноманітні майстер-класи, заняття, лекції та багато іншого. Також минулого року у Львові стартував проект «Сиві та щасливі», що довів, що на пенсії також можна активно займатись спортом, цікавитись культурними подіями та навіть відвідувати дискотеки. Тож якщо ви, ваші батьки, або дідусі та бабусі зараз на пенсії, ви вже знаєте що робити, аби не нудьгувати.

Текст і фото Катерина Джуфер