Історія з детективним присмаком: як тисячолітній меч вікінга потрапив до музею у Винниках (фото)

Сама історія з артефактом тривала декілька років і, на жаль, під час її щасливого фіналу високі чиновники забули про тих, хто доклав максимум зусиль, аби повернути меч Україні.

ІА Дивись.info поспілкувалася із Максимом Левадою, відомим українським археологом, пам’яткоохоронцем, який, власне, був безпосередньо причетний до повернення унікальної історичної пам’ятки.

– Пане Максиме, як, власне, розпочалася історія із мечем вікінга?

– Я, мабуть, почну трошки здалеку. Десь приблизно 1999-2000 року багатьом археологам стало зрозуміло, що ми на межі катастрофи – розпочалася епоха детекторів. Але держава нічого не контролювала, і нічого не хотіла робити. Тоді кілька людей, зокрема і я почали просто волати, що потрібно щось робити, адже це ще можна було зупинити – нам було відомо, хто колекціонує та що саме шукає. Нічого не було зроблено, і за кілька років цю дамбу прорвало. Відбулася катастрофа. Відтак ми у дуже такому обмеженому колі почали збирати свої бази даних з інтернету – це така закрита міжнародна інтернет-група, де ми додавали свою інформацію, хто, що і де бачив. Зараз у принципі ми своє існування дещо заморозили, бо сенсу у цьому немає – вже є десятки тисяч предметів на чорному ринку.

А ось ця історія розпочалася із того, що я спіймав в інтернеті інформацію про те, що естонці конфіскували меча Х століття. Там були фотографії, і я просто додав їх у базу, бо ми додаємо не лише з України, хоча 90% предметів там, на жаль, з України. І раптом хтось з учасників пише, що мовляв ти ж сам кілька тижнів тому ставив у групу цього ж меча, лишень була інша фотографія. Дивлюся, а це справді меч, який обговорювався на сайті Violity. Там написали, що він з Волині. Я тоді зробив публікацію у соцмережах і декілька днів реакції не було. Раптом мій добрий друг історик Олексій Копитько, який працює помічником нардепа Дмитра Тимчука, зателефонував у якійсь справі, а я його питаю, чи він бачив публікацію? Він відповів, що бачив, але не читав, бо не мав часу. То ж я його попросив таки подивитися. Буквально за 10 хвилин він зателефонував і розповів, що показав Тимчуку, і негайно треба розпочинати якісь дії. Вони почали готувати звернення до МЗС, Мінкульту і зрештою нардеп вийшов на Ростислава Павленка з Адміністрації Президента.

Коли процес начебто зрушив з місця, то так сталося, що у часі це збіглося з якимось вихідними. Але мені дуже приємно, що Василь Рожко, який на той момент був начальником управління музеїв Міністерства культури під час вихідних готував усі ці документи, телефонував мені. Посол, з яким у режимі електронного листування спілкувався Дмитро Тимчук, навіть не дочекавшись директив з МЗС, виступив із заявою, що  Україна просить повернути меч, бо він походить з нашої території.

Потім виникла проблема, що не могли зробити експертизу, бо Академія наук заявила, що вона боїться її проводити. А треба ж подавати якість документи, адже у нас ще справа не порушена. Зі мною зв’язався Василь Яковенко – перший секретар Посольства України в Естонській республіці і розповів, що склалася досить складна ситуація, бо естонці щодня просять надати бодай якісь докази. А у нас нічого немає. Тож я зробив від себе цей експертний висновок. Я тоді працював в Українському центрі культурних досліджень. Директор підписав і ми надіслали експертний висновок до міністерства. Зробили документ двома мовами, а копію відразу скинув у наше посольство. Фактично це був єдиний документ, який фігурував в естонському суді, бо провадження відкрили вже після того, як меч повернули. Через деякий час естонці вирішили нам повертати меч. А тут почалася вже детективна історія. Бо ми вже коли забирали і навіть коли вже летіли назад, то поки наш літак не приземлився у Борисполі, я страшенно хвилювався, що Росія встигне подати апеляцію і літак розвернуть. Формально таке могло бути. Ось така історія, як ми повернули меч.

– А як щодо слідства у цій справі?

– Співробітники СБУ з Рівненської області взяли цілу злочинну групу, яка упродовж багатьох років переправляла в Росію, Естонію і, думаю, Німеччину артефакти. Слідчі тоді вилучили понад тисячу предметів. Дуже сумно, адже у мене була домовленість з покійним Глібом Юрійовичем Івакіним – це дуже відомий археолог, він був заступником директора Інституту археології, що ми розберемо усі ці предмети і з’ясуємо регіони, з яких вони походять. І там був ще один меч XIV століття. Він був супер – лезо таке, що можна порізатися. Слідством було встановлено, що цей меч походить із Черкаської області. А наше Міністерство культури віддало його у Рівненський музей, бо слідство йшло по Рівненській області. А колеги з Рівненщини побачили меча, то захотіли його собі. Це не фаховий підхід. Навіщо їм меч із Черкащини?

– Тобто нам пощастило, що меч повернули на Львівщину?

– Спочатку його хотіли віддати в Національний музей, а потім з Рівного мені дзвонили якісь депутати, слідчі, щоби меч залишити у них. А я кажу, що меч походить із Львівщини і він має бути у музеї саме там. Першим, кому я про це сказав – це був Львівський історичний музей. Я сказав, що треба ще раз обстежити місце, де був знайдений меч. Вони туди начебто раз поїхали, та нічого не знайшли. Але йшлося не про поселення чи городище, а про битву, тобто слід було обстежувати більшу територію. Заявку на меч вони так і не надіслали. А ось у Винниках директор дуже енергійний. Він дізнався про це і вирішив, що це непогана ідея.

– А чому Росія претендувала на цей меч?

– А меч вивезли через Росію. Це угруповання вивозило предмети фурами, транзитом, їхали через Росію, Естонію. Так тривало багато років. Є міжнародна конвенцію із запобігання незаконному переміщенню культурних цінностей. Коли вилучається така контрабанда, то вона повертається на територію тої держави, з якої її завезли. Тобто меч мали повернути у Росію.

– Натомість Естонія ухвалила рішення на користь України…

– До речі, в Естонії був надзвичайний ажіотаж навколо цього меча. Мені кілька годин довелося роздавати інтерв’ю провідним світовим ЗМІ таким, як Reuters тощо. Коли ми виїжджали, то теж була дуже цікава історія. Ми мали спецоформлення, з нами був супровід з посольства. Ми приїхали, забрали усі наші папери. Сам ящик з мечем не відкривали, бо меч сипався.

До речі, цікава історія, як меча знайшли. Митник шукав цигарки. Надійшов сигнал, що фурою привезуть цигарки, а цей меч був у кабіні у водія, загорнутий у газети. Він страшно сипався, тобто його треба було негайно рятувати. І ось коли ми вже його вивозили, усе це в нас було запаковане, представник посольства забрав усі наші папери, кудись пішов, натомість прийшов якийсь чиновник аеропорту – усе це тривало хвилин 40, і я вже боявся, що ми запізнимося. Нам, нарешті, дозволили проходити, і що тут почалося? Там дуже великий сучасний аеропорт. Усі співробітники, які стояли на контролі на митниці, закрили посадку на свої літаки і  збіглися дивитися на рентгені на меч. Там чоловік 50 стояло і вони казали, як вони пишаються нами. Коли ми сіли у літак, а меча, звісно, не здавали у багаж, а брали із собою на борт, стюардеса оголосила пасажирам: «Вибачте за незручності, але це велика честь, бо ми повертаємо нашим літаком до України унікальний меч». Нам навіть аплодували. І після того, як меч повернули, то міністр культури навіть не подякував естонцям.

– Скільки часу знадобилося для реставрації меча?

– Понад рік. Ми думали, що буде швидше. Але річ у тім, що Віктор Голуб, який його реставрував – це унікальний фахівець. Таких у світі є, може, п’ять. І те, що він у нас працює і має учнів – це велике щастя. Користуючись будь-якою нагодою, закликаю всіх музейників та археологів не робити це у своїх реставраторів, бо трапляються навіть випадки знищення предметів або хімічними реактиви, яким у світі вже ніхто не користується, або ультразвуком. Якби він почистив меч ультразвуком – це такий досить сучасний метод, було б дуже швидко, але срібла не було б, бо воно вже надзвичайно затерте, буквально товщиною у мікрон. Цей меч використовувався досить тривалий час. Більше того, судячи з усього, був збитий кінчик. Його вкоротили і заточили по-новому. Він мав бути довший на 5-7 сантиметрів.

Між іншим це вже не перша знахідка на Львівщині, пов’язана із вікінгами. У Пліснесько було знайдено два варязькі мечі ще до революції, вони зараз у Кракові. А ще один варязький меч є у Бродівському районі. Не думаю, що йдеться про вікінгів, які йшли з Києва. Найімовірніше, це були імпульси, які поширювалися усією Європою, бо вікінги – це були воїни-торговці, котрі брали під контроль торгівельні шляхи, які йшли на Білорусь, а далі – на Прибалтику.

Оксана ДУДАР