Львівський центр «Фенікс»: там, де допомагають повернутися з війни

IMG_20190319_095024

Депресії, суїцидальні настрої, агресія, алкоголізм, не вміння повернутися у соціум – все це наслідки війни. Тисячі хлопців по усій Україні потрапляють до психіатричних закладів, а ще більше просто живуть із своїми страхами і тривогами, з відчуттям, що більше нікому не потрібні.

І без професійної допомоги тут не обійтися. У Львові її можна отримати у центрі допомоги ветеранам АТО «Фенікс».

Від руїни до сучасного центру

Невелика одноповерхова будівля центру ховається між відділеннями Львівської обласної клінічної психіатричної лікарні. Малюнок птаха, що постає з попелу, не дозволить помилитися з адресою. Ще не так давно це місце облюбували безхатьки та наркомани, сьогодні – тут чистота та порядок і навіть вольєр для собаки з’явився.

Хоча якщо повернутися до початку, то «Фенікс» з’явився ще задовго до того, як оселився у будівлі на території лікарні.

«Все почалося з Майдану, потім – війна. І 14 жовтня 2014 року на території лікарні з’явилися перші постраждалі бійці. Ось з цього все і почалося», – розповідає засновник центру, лікар-невролог, завідувач відділенням психогенної травми Андрій Посікіра.

Починалося все спонтанно. Андрій Романович був медком на Майдані, потім допомагав у госпіталі, а після перших кривавих боїв на Донбасі почали поступати бійці на лікування до психіатричної лікарні.

«Вони були голі-босі, потребували ліків. Так і почалася робота «Фенікса». Щоправда, спочатку це не був «Фенікс», а просто волонтерський центр допомоги. Пізніше, коли ми почали якісь оздоблювано-ремонтні роботи, почали приносити обладнання для занять спортом. Тоді, власне, виникла ідея якось його назвати. Було багато пропозицій – «Блокпост», «Оазис». Навіть конкурс відбувся серед бійців, а потім хлопці сказали, що було б добре назватися «Феніксом», бо вони потрапляють сюди у депресії, а через якийсь час одужують і хочуть жити далі. Тож назвали «Фенікс». Усім подобається назва, бо вона відтворює сенс того, що ми робимо», – пояснює Андрій Романович.

Хлопці сказали, що було б добре назватися «Феніксом», бо вони потрапляють сюди у депресії, а через якийсь час одужують і хочуть жити далі

Коли у лікарні з’явилися перші бійці, то на харчування виділялося 10 гривень на добу. «Ми почали їх спочатку годувати. А коли їх стало 70-100 чоловік, то організували для них комплексні обіди. Це ще було без приміщення. Тоді з’явилася потреба в одязі, медикаментах», – каже лікар.

У будівлі «Фенікса» колись був клуб пацієнта з кінозалом і виробничі майстерні. Згодом приміщення перестали використовувати і воно прийшло у цілковитий занепад – згнила підлога, на стінах – цвіль і грибок, ні води, ні електрики, ні каналізації. Як все це виглядало на початках, можна побачити на фото на стіні.

Тепер тільки дивуєшся, як вдалося перетворити цілковиту руїну на сучасний центр, який геть не схожий на лікарняний заклад. Спортивний зал з сучасними тренажерами, кімната з більярдним столом, кабінет психолога, масажиста, нещодавно завершили кімнату для гідромасажу, душова і пральня…

«Керівництво лікарні дозволило нам у цьому приміщенні надавати допомогу бійцям. Спочатку це була кімната, де можна було просто перекусити, переодягнутися, отримати соціальну допомогу – одяг, ліки, продукти. Пізніше, коли ми подумали, про те, що хлопців якось треба витягувати із депресії,  зробили маленький спортивний зал – принесли кілька тренажерів. Треба було утеплити його, поміняти вікна та двері, зробити туалет та душову. І ось так поступово воно розросталося – кімната за кімнатою, тренажер за тренажером. Відтак з’явилася сучасна реабілітація. 2017 року ми перетворилися на відділення психогенної травми, у штат включили психологів та психотерапевтів. Тобто ми вже почали надавати медичну психологічну допомогу», – розповідає лікар.

Зараз у спортзалі вже третій комплект тренажерів. Спочатку люди приносили з дому найпростіші – велотренажери, орбітреки. Вони швидко зношувалися і ламалися. Тоді допомогли Марічка Петришин,  Левко Скоп, Оксана Юринець, які започаткували проект «Ангели надії». Були зібрані значні суми, на які центр зміг закупити сучасне обладнання.

Як здолати відчуття самотності

«Понад половина тих, хто приходить до «Фенікса», перебувають на стаціонарному лікуванні, інші ж приходять з дому. Тобто вони не обов’язково можуть лежати у лікарні. Хлопці знають про нас і приїжджають з районів та Львова. Приходять і самі, і з сім’ями, приїжджають досить часто жінки, які втратили або сина, або чоловіка, діти загиблих на фронті і навіть волонтери, які часто бували на передовій, інколи потребують допомоги», – розповідає Андрій Посікіра.

Андрій Романович каже, що за допомогою масажистів, реабілітологів, сучасних тренажерів, гідромасажу можна зняти дуже багато проблем, пов’язаних із поганих самопочуттям, болями у тілі. Йдеться і про психосоматичні, і про реальні болі.

«Фізична і психологічна травми пов’язані між собою. Дуже невеликий відсоток піде до психолога чи психіатра. Вони вважають, що самі собі найкращі психологи і в них все добре. Але чомусь не сплять, чомусь їм сняться погані сни, чомусь поганий настрій, чомусь непорозуміння із сім’єю, чомусь не можуть працювати, чомусь замикаються? І їм дуже важливо довести, що це справді є проблема. Бо не завжди ми самі можемо з цим впоратися і треба звернутися до спеціалістів», – пояснює фахівець.

Фізична і психологічна травми пов’язані між собою. Дуже невеликий відсоток піде до психолога чи психіатра. Вони вважають, що самі собі найкращі психологи

Посттравматичний стресовий розлад проявляється через 3-6 місяців, інколи – за кілька років.

«Просто візьме і накриє. Приходить часом досвідчений офіцер і каже, що сам допомагав, а тут не розуміє, що з ним коїться, з’явилися нав’язливі думки, замикається, годинами, днями сидить вдома, ні з ким не спілкується. Постійно поганий настрій і погані думки. Відчуття провини, чому він живий, а хтось помер. Таке буває дуже часто. Приходять родичі, бо часто сам боєць не звертається, але вони бачать, що щось не так, і хвилюються. Знайомий чи близький замкнувся, починає зловживати алкоголем, стає агресивним. Одне слово, стає не таким, як був раніше і не може вийти із цього стану, повернутися до того, яким був до війни», – розповідає Андрій Посікіра.

Вихід з кризового стану – це теж індивідуально. Комусь досить кількох візитів, а комусь – роки.

«Є хлопці, які не можуть прийняти втрату, свій стан. З ними треба займатися довго. В нас є хлопці, які з 2014 року час від часу нас відвідують. Ми їх спостерігаємо, маємо таку співучасть з ними. Вони почуваються самотніми, покинутими усіма, нікому не потрібними. Найбільше відчуття, яке їх переслідує по життю – це самотність, що вони нікому не потрібні», – продовжує керівник центру.

Хоча через центр «Фенікс» пройшли вже сотні бійців, штат тут дуже невеликий з надзвичайно вмотивованих людей. «Є чотири психологи, які мають по чверть ставки. Є один психотерапевт, теж на чверть ставки. На повну ставку масажист, інструктор ЛФК, а також медсестра. Усіх набереться до 15 людей. У нас дуже невеликий штат. Робота тримається на волонтерських засадах, бо зарплатня надто мізерна, аби тримати кваліфікованих фахівців. Всі кажуть, що ми тут волонтеримо», – пояснює лікар.  Андрій Посікіра, який має вищу категорію, змушений підробляти після роботи, бо на зарплатню не вижити, а «Фенікс» – це улюблена справа, яка дозволяє допомагати бійцям.

Будинок воїна

Лікар каже, що найкраща реклама для центру – це коли бійці розповідають один одному, що вони тут були і їм допомогли. «Їм досить раз до нас зайти, побачити нашу дружню атмосферу, що їх тут розуміють, і вони залишаються практично завжди. Дуже часто буває, що вони після роботи мусять зайти до нас бодай на півгодини, попити з нами чаю, поспілкуватися, розповісти, як у них пройшов день. О шостій годині ми зачиняємо двері ледь не з боєм. Це дуже класна атмосфера, вони діляться своїми планами, спілкуються, для них це такий собі будинок воїна, куди вони можуть прийти», – веде далі лікар.

Заняття з психологом у центрі є й індивідуальні, і групові.

«Звичайно, на початку нам бажано поспілкуватися з людною, щоби вона познайомилася з психологом і довірилася йому. Адже не кожному відкриється боєць, який пройшов пекло, особливо складно про це розповідати людям, які там не були. Тобто потрібен елемент довіри – прив’язатися, познайомитися, довіряти людині, тільки тоді починається робота. Спочатку ми стабілізуємо. Не можна відразу починати працювати з травмою, страхами, болем. Пізніше, через кілька місяців, коли людина вже виписалася зі стаціонару чи десь працює, ми час від часу призначаємо зустріч, вона приходить на індивідуальні заняття, далі продовжуємо працювати. А двічі на тиждень – у вівторок та четвер – є групові заняття. Це постійні, а є непостійні – часом психологи роблять свої презентації про контроль агресії, роботу зі страхами, проводять відеоконференції. Часом сім’ї бійців ініціюють створення груп. Спонтанно 5-10 людей сідають у коло і починають спілкуватися. Це дуже класно, бо вони ініціюють самі реабілітацію», – пояснює Андрій Романович.

Не кожному відкриється боєць, який пройшов пекло, особливо складно про це розповідати людям, які там не були

Страхи, проблеми у сім’ї, агресія, алкоголізація – у кожному випадку потрібен різний підхід. Десь індивідуальний, а десь треба залучати дружину. Спочатку окремо, а потім разом, щоби склеїти розбиті стосунки. Їх не завжди вдається зліпити, але принаймні люди не страждають від того.

Керівник центру каже, що без довіри і відкритості нічого не вийде. Навіть якщо фахівець найвищої кваліфікації, але боєць помічає його байдужість, він нізащо не відкриється, а навпаки – ще більше замкнеться у собі.

«Є такі бійці, що самі приходять, часом близькі приходять. Ось як можна боротися з алкоголізацією, якщо він не усвідомлює, що у нього є проблема? Тобто мусимо пояснити, що дійсно є проблема, потім пояснити, що він не може сам впоратися. Тільки тоді починається робота. Якщо у бійця буде воля, терпіння і бажання, тоді ми вирішимо цю проблему. На жаль, найбільше тікають від психологічної допомоги ті, хто її найбільше потребує. Але є якась межа. Коли він побачить, що замкнувся, коло спілкування звузилося, у нього постійна депресія, то рано чи пізно він приходить. За кордоном, ці процеси теж тривали довго. Могло минути 5-10 років до моменту усвідомлення. А ми маємо 5 рік війни – не всі ще усвідомили проблему. Багато хлопців продовжують воювати на сході. Вони коли приїжджають, побудуть кілька місяців і знову їдуть на схід. Настане той момент, коли війна закінчиться і тисячі хлопців прийдуть до нас, і з ними треба буде щось робити. Суспільство має бути готовим зустріти їх і прийняти, тому що будуть спалахи агресії, проблема з дисципліною, суспільно-громадським порядком, алкоголізацією, наркоманією – це наслідки кожної війни», – пояснює Андрій Посікіра.

На жаль, найбільше тікають від психологічної допомоги ті, хто її найбільше потребує

Вони залишаються на фронті, тому що не можуть себе тут знайти. «На жаль, законодавство не дозволяє лікувати когось проти його волі. Буває, що родичі просять приїхати, бо місяцями п’є, не хоче лікуватися. Але без його згоди ми не можемо нічим зарадити. Тому потрібні якісь громадські організації, аби вони брали на себе ініціативу, контроль, привозили і ми могли їх лікувати. Бо не завжди навіть родичі і батьки можуть собі дати із цим раду. Тобто коли вони вже потрапляють до нас, тоді ми вже можемо приступити до лікування», – веде далі лікар.

Він пояснює, що доводиться мати справу із тим, що здорові на вигляд чоловіки не можуть адаптуватися, потерпають від страшного болю, порушення пам’яті, не можуть працювати. «Ніби зовні великий чоловік, здоровий, але насправді після усіх цих контузій він непрацездатний. Після детального стаціонарного обстеження мусимо видавати йому групу інвалідності. Є хлопці, які не мають інвалідності і, маючи трьох дітей, не можуть працювати. Аналізи і обстеження показують порушення в організмі, але зв’язати це із захистом Батьківщини дуже важко. 2014 року на призовників не були систематизовані документи, довести, що там відбувалися бойові дії, практично неможливо. Відтак немає можливості встановити інвалідність. І таких дуже багато. Загальну групу інвалідності можна встановити, але за 2 тисячі гривень на місяць ветеран не зможе утримувати не те що сім’ю, а й себе. Ми шукаємо меценатів за кордоном, які бачать проблему і надають допомогу – надсилають одяг, їжу. Це чи не єдина підтримка, на яку вони можуть розраховувати. Ми не маємо іншої можливості їх забезпечити – лише допомогти громадою», – каже Андрій Посікіра.

Найважливіше – врятувати життя

Досі є проблема із медикаментами, які, на жаль, не може замінити ні арт-терапія, ні заняття спортом, ні бесіди з психологом. Адже ліки, які входять до національного переліку, а отже, можуть закуповуватися медичними закладами, часто малоефективні і не допомагають позбутися нав’язливих думок, заспокоїтися і міцно спати вночі.

«Ліки виписати може лікарня, але хлопці не працюють і грошей, звісно, не мають, щоби їх купити. Вони часом приходять до нас з величезними списками від лікаря. Ми вже не раз дискутували на цю тему і директором департаменту, і з головним лікарем, бо виходить замкнене коло. Наші спеціалісти подають пропозиції збільшити перелік препаратів, але все це просувається дуже повільно», – каже Андрій Романович.

Зараз на стаціонарному лікування перебуває десь 15 осіб. «Загалом з 2014 року через нас пройшли понад тисячу осіб. Ми вважаємо, що допомігши одній людині, насправді допомагаємо десятьом, адже йдеться про сім’ю, друзів і знайомих. Дуже багато приходить тих, хто вже вилікувався і повернувся до нормального життя. Побутує міф, що хлопці, які лікувалися у нашій лікарні, отримають «вовчий квиток» і в них більше не буде доступу до зброї. Це не правда, вони часто повертаються в армію. Учасники АТО, які мають бойову травму – це не психіатричний діагноз. Тобто вони можуть отримати допомогу і повернутися до звичного життя – йти на фронт, займатися бізнесом, створювати сім’ї. Є дуже багато світлих яскравих прикладів. Дуже небагато таких, що не хочуть або не можуть повертатися до життя. Когось влаштовує стан, що всі про них піклуються. Є дуже важкі випадки, з якими ми не можемо дати ради і це треба визнати. Такі люди перебувають у закритих відділеннях. І все, що ми можемо, надати допомогу у вигляді вітамінів, харчування, фруктів, сигарет. На жаль, ми більше нічим не можемо зарадити.

Ми вважаємо, що, допомігши одній людині, насправді допомагаємо десятьом, адже йдеться про сім’ю, друзів і знайомих

Найскладніші випадки, які потрапляють до нас – це спроби суїциду, але людину якимсь дивом врятували і ми змогли переконати, що життя продовжується. І ті хлопці відкриваються, спілкуються, йдуть на роботу. Найважливіше – врятувати життя», – резюмує лікар.

У центру «Фенікс» великі плани на майбутнє. Зокрема збудувати спортивний майданчик на вулиці, щоб хлопці могли займатися футболом, волейболом, баскетболом. Подали проект мистецьких подій. Готуються реабілітаційні курси для атовців, щоби вони могли самі надавати один одному допомогу. На ProZorro оголошений тендер на створення нового сучасного центру для реабілітації. Все рухається у дуже хорошому напрямку, щоправда, не завжди у такому темпі, якби хотілося.

Особливі історії

Вранці у «Феніксі» ще не багато відвідувачів. У кімнату з більярдом саме зайшов боєць «Айдару» Богдан, який отримав свій позивний ще на Майдані. Взимку, щоби грітися, доводилося рубати багато дров. Тож Богдан постійно ходив із сокирою. Так і став він Лісорубом.  У «Феніксі» він допомагає разом з дружиною Ярою, з якою побрався на Майдані під час Революції Гідності.

«Народився я у селі Плугів Золочівського району, в багатодітній сім’ї. Мама померла, коли було три роки, а мачуха здала в інтернат. Вчився у Золочеві в інтернаті, в останній рік – у Плугівській школі, коли мене забрала бабця. Після школи поступив в мореходку в Архангельську. Але за станом здоров’я мене комісували – мав дві операції. В армію теж не взяли. Пішов вчитися на бурильника. Після розпаду Союзу роботи не було, тож перебивався заробітками в Києві, в Москві. Згодом у столиці працював зварником та спортивним інструктором. Після того, як побили студентів – пішов на Майдан. Там познайомився з багатьма людьми», – розповідає про себе Богдан.

18 лютого 2014 року під час спроби штурму Майдану біля Лісоруба вибухнула граната, йому попалило трахеї. Але після лікарні він знову повернувся на Майдан.

«Їздив із Самообороною ловити тітушок. А потім у Жулянах, в аеропорту, поставили блокпост. Шуфрича тоді бачив, кажу до нього: «Слава Україні!» А він лиш дивиться. Питаю: «Ти ж із Закарпаття! Хіба не знаєш, як відповідати?» Вони просто отрутою на нас дихали. На Майдані я познайомився із своєю дружиною Ярою. Там ми взяли шлюб, а наступного дня я поїхав на фронт – потрапив у батальйон «Айдар», спочатку – у групу Давіда. Був розвідником. Та коли 2015 року «Айдар» вивели на полігон, потрапив у групу саперів. Воював до кінця 2016 року», – продовжує Богдан.

Потім у нього виявили багато проблем із здоров’ям, і Лісоруб понад рік провів у лікарнях.

«Став на ноги, а тепер допомагаю дружині, хлопцям. В мене є машина, тож просять когось відвести, когось привести.  Допомагаю чим можу. А Посікіра молодець. Приходжу у спортзал, тут хороші психологи, спілкуюся. Тут дуже добре, я себе тут почуваю у своїй тарілці. Роблять красиво, гарне відношення», – хвалить центр «Фенікс» Богдан.

А ось Андрій, який 2014-2015 роках служив у 66-му військовому шпиталі, прийшов у «Фенікс» кілька днів тому і просто дивує лікарів, як швидко йому вдалося відновитися.

«Я три роки і сім місяців лежав удома. Мені радили в шпиталях лікуватися, радили цей центр. А я думав, що це непотрібно мені, сам буду справлятися. У шпиталях був у психологів, але це геть не те. Зараз я тут 9 день, але віджив так, як має бути. Тільки сюди прийшов і вже наступного дня мені стало легше.  Раджу кожному, кажу своїм побратимам – звертатися сюди. Тут багато хлопців лежить у різних відділеннях – у кого психоневрологічні проблеми, у кого – з алкоголем, Андрій Романович з дівчатами забирає хлопців. Ми посидимо, є більярд, спортзал, між собою є про що говорити, хлопці люблять жартувати. Раджу кожному. Найлегше сказати, що мені це не треба. Я спізнився на три роки. Тепер сплю гарно. Бесіди дуже важливо. Часом шукаєш зайві вуха і не знайдеш. Таке буває. Багато знайомих просто не розуміють. Про війну тут ніхто майже не говорить. Хто дійсно щось бачив, не б’ють себе у груди і нічого не розповідають. Хіба скажуть, позивний, де був і якісь смішні історії розповідають. Удома сидиш – настрій поганий, а сюди прийдеш і все як рукою зніме», – каже Андрій.

Оксана ДУДАР

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: