дивись.info

Історична реконструкція по-львівськи: коли оживають лицарі й епохи (фото)

Історична реконструкція по-львівськи: коли оживають лицарі й епохи (фото)

Якщо ви думаєте, що час лицарів у блискучих обладунках, боїв на мечах за честь прекрасних дам давно минув, і все це можна побачити лише на телеекранах чи прочитати в історичних романах, то це не зовсім так.

Є люди, які повертають лицарську епоху з небуття. Серед них реконструктор і голова військово-історичної дружини «Чорна Галич» Ярема Іванців. Його захоплення – середньовічні бої.

– Пане Яремо, що таке, власне, історична реконструкція?

– Я почав займатися історичною реконструкцією 2005 року, тоді цим мало хто займався. Це більше нагадувало рольовий рух, хобі, цікаве проведення часу. А мене зацікавили бої – обладунки, мечі. Ми почали займатися історичною реконструкцією, а за якийсь час створили свій клуб. Нас на той момент не так цікавила історія, як самі змагання, бої. Але з часом ми зрозуміли, що цікаво займатися, якимсь конкретним історичним періодом. Тож почали більше займатися реконструкцією. У принципі це така діяльність любительська, і кожен її бачить по-своєму. Є якісь історичні дані, знахідки, але якщо виготовляєш, наприклад, шолом, то кожен інтерпретує його по-різному. Це такий метод цікаво дізнатися про історію і гарно провести час.

Десь 90% людей це роблять, щоб саме цікаво провести час. Адже подібна діяльність має дуже багато напрямків – комусь цікаво битися, комусь – історія фехтування, хтось займається ремеслами, а є частина тих, хто займається чимсь більш наближеним до наукової роботи. У нас, в Україні, це менш розвинуто, але в європейських університетах є вже цілі факультети з історичної реконструкції. Наприклад, є у Торуні в Польщі. Відповідно, потрібно захистити наукову роботу.

– А у вас особисто з чого почалося захоплення історичною реконструкцією?

– З боїв, подорожей, замків, лісів та пригод. Спочатку почали їздити на фестивалі, а потім це переросло у більш серйозну діяльність.

– Де Ви черпаєте знання, коли відтворюєте середньовічні обладунки?

– Знову ж таки все залежить від кожного окремо. Є люди, які хочуть зробити обладунки максимально достовірними, є ті, хто робить, щоби обладунок якнайкаще захищав, а хтось – згідно із власними уявленнями. Для цього використовуються історичні експонати, зображувальні джерела (з ікон, барельєфів, літератури).

Є люди, які хочуть зробити обладунки максимально достовірними, є ті, хто робить, щоби обладунок якнайкаще захищав, а хтось – згідно із власними уявленнями

Здебільшого йдеться про конкретні археологічні знахідки. Раніше люди використовували бойове спорядження з однією метою, а зараз це робиться – з іншою, відтак щось змінюється – форма або використовується додатковий захист. Тобто не всі собі ставлять завдання ідеально відтворити щось.

– А Ви яких тенденцій дотримуєтеся?

– Я стараюся дотримуватися історичної достовірності, але є свої моменти. Крім того, є речі, яких не було знайдено. Якщо взяти ХІІІ століття, яким ми займаємося, не знайдено штанів. Одяг, якщо був у землі, він зігнив. Є декілька шматків тканини чи замальовок, як воно могло бути. Є зображення, а викройок на сорочку чи штани нема. Взуття є. Його можна відтворити, бо шкіра довше зберігається. Тому на закрій штанів і сорочки беруть зразки ХІХ століття. Так само як варіант беруть зразки з найближчих територій. Тобто якщо є якісь знахідки на території Польщі чи Угорщини того періоду, то їх можна запозичити. Таким чином збирають комплект. Але сказати точно, що саме так було у цей період, думаю, не можна.

Крім того, якщо говорити глобально, що в нас реконструкцією займаються років 20 від сили, а в Німеччині чи Франції – 40. І якщо подивитися давніші фотографії, то кожне покоління це якось по-своєму це бачило. Була якась мода, стиль. Наприклад, наприкінці ХІХ століття також займалися реконструкцією і вони це теж бачили по-своєму. Наступні покоління, які будуть конструювати, вони будуть бачити це теж по-своєму.

– А в чому саме різниця у поглядах полягає?

– Ось, наприклад, ми дивимося фільм про Наполеона, знятий 2015 і в 90-их чи 70-их роках минулого століття. Вони відрізняються костюмами, макіяжем акторів, кольором тканини тощо. Так само, роблячи реконструкцію, ти використовуєш, наприклад, тканини, які роблять у твій час. В обладунках складніше, а в костюмі це відображається.

– Де і як виготовляються середньовічні обладунки?

– Коли ми починали, то виготовляли обладунки самі, але зараз я здебільшого замовляю. В мене є друзі, знайомі, які за той час стали професійними майстрами. І вони на постійній основі виготовляють обладунки або зброю. Це виготовляється у кузнях, майстернях, слюсарнях. Підхід досить серйозний. Колись обладунки могли зробити зі шматка металу, який валявся десь у гаражі. Тепер використовують інструментальну сталь, її гартують, щоби вона була міцна, витримувала удари, тобто в технічних характеристиках обладунки наближені до автентичних, їх важко пробити.

Колись обладунки могли зробити зі шматка металу, який валявся десь у гаражі. Тепер використовують інструментальну сталь, її гартують, щоби вона була міцна, витримувала удари

– Як виглядали середньовічні обладунки?

– Базовим є одяг. У цьому періоді кольчуга була основним обладунком, а під неї одягалася грубшу куртку, яка пом’якшувала удар. Адже сама кольчуга не пом’якшує удар, а лише захищає від ріжучих і колючих предметів. Під низом, а інколи і зверху мав бути шар, що стримував рублячий удар.  Шолом був із нанісником, доходив до середини вух, інколи міг бити довшим, а решта було захищено кольчугою. Згодом, із середи ХІІІ століття почали більше використовувати пластинчасті обладунки – нагрудник чи захист на лікоть або коліно. Йдеться про більш східну манеру обладунків, або, так званий, ламелярний обладунок, який складався з маленьких пластинок, сплетених шкіряними шнурами. Такі обладунки були поширені по усій території Європи, тому що на той час викувати велику сталеву пластину було складно. Відповідно, маленькі пластинки було легше виготовити і з них скріплювали панцир, який захищав від удару піки чи меча.

– Скільки важить такий обладунок?

– У середньому обладунок середньовічного вершника важить 25 кілограмів, піший – 15 кілограм, бо потребує менше захисту. Ось такі обладунки, які відразу малюються в уяві, коли воїн повністю закутий у лати чи кольчужний комплект – це обладунки вершника. Піші воїни ходили, переважно, у полегшеному комплекті – це захист голови, рукавиці і, можливо, захист на корпус, та й то не завжди. Могли бути варіанти шкіряні або з тканини. Середня вага обладунків – 25 кілограмів. Могло бути більше – 30-35 кілограмів. Все це залежало ще й від зросту і ваги воїна.

У середньому обладунок середньовічного вершника важить 25 кілограмів, піший – 15 кілограм

Щодо зброї, то найлегші варіанти мечів – це кілограм сто-кілограм двісті  і до двох кілограмів найважчі. Йдеться про одноручний меч. Те, що розповідають, що вони були по 10 кілограмів – це неправда.

– Коли говорити про реконструкцію боїв, то йдеться про конкретні історичні битви чи про щось більш узагальнене?

– Це залежить від заходу. Якщо фестиваль присвячений якійсь битві, яка описана в літописі, то так вона відтворюється. А є фестивалі, які не мають прив’язок до конкретної події – відбуваються битви між тими людьми, які там зібралися, і нема конкретного сценарію. Наприклад, є фестиваль Грюндвальд, де відтворюється Грюнвальдська битка 1410 року. Відбувається велика подія, є конкретні персонажі, сценарій, багато людей беруть участь. Також битва під Азенкуром, під Гастінгсом тощо. Але, крім того, проводяться просто сутички для тих, хто це любить. Є правила. Коли відтворюють битву, то заздалегідь відомо, яка партія має програти. А якщо виходять дві партії і між собою б’ються  без сценарію, то є певні правила, яких вони дотримуються. Наприклад, буває до одного удару. Якщо учасник відчув удар, він має сісти і вийти з бою, а є варіанти, що треба стояти, доки тебе не збили з ніг.

– У якій найбільшій битві Вам доводилося брати участь?

– Є таких дві битви. Одна відбувалася на полігоні, у лісі, але ми там билися не сталевою зброєю, а дерев’яною чи гумовою. Там билися 250 на 300 осіб. Це була одна з найбільших битв в Україні. А складніші битви відбувається сталевою зброєю і вони більш небезпечні, то було по 100 чи 120 чоловік у двох варіантах – у полі і в замку.

– А коні використовуються?

– У перемішку з піхотою ні, тому що дуже велика ймовірність травм, хтось на когось наступить і впаде. А коні теж не готові брати у такому участь – вони бояться заліза, вигуків. Тому у коней своя роль у битві, а в піхоти – своя.

– Випадки травмування бувають?

– Звісно. Це як у спорті. У всіх видах спорту бувають травмування  – чи то бокс, чи біг. Хтось ногу підверне, хтось впаде. Переважно це синці чи забої. Але бувають і серйозніші травми – перелом чи ще щось. Перелік травм досить великий, за 15 років різне бувало.

– Як давно існує історичний клуб «Чорна Галич»? Як люди туди приходять?

– Клуб був створений 2005 року. Потім, через декілька років, ми зареєстрували громадську організацію. Клуб був створений з вихідців із різних клубів. Тобто зібралася група людей і вирішила зробити щось своє. Здебільшого це було товариство знайомих, десь чоловік 8-10. Згодом коло людей, які долучалися до цих справ, збільшувалося, потім зменшилося. Згодом знову зросло, переформатувалося. Як буває? Хтось став старшим і облишив цю справу, натомість на його місце прийшов хтось молодший. Зараз є приблизно 15-17 членів організації. Крім того, ми спілкуємося з іншими організаціями, які їздять на фестивалі тощо. На фестивалі, які ми організовуємо, то виїжджає чоловік 40-50.

– Скільки на сезон буває заходів?

– Якщо говорити про фестивалі, то десь 10-15 виїздів. А так, то практично кожні вихідні відбувається щось у цьому напрямку – і у Львові, і в області, і по Україні та навіть за кордоном.  Якщо займатися цим активно, то виїздів дуже багато, а є члени клубу, які їздять 4-5 разів на сезон.

– Яка загалом мета діяльності клубу?

– Коли я почав займатися, то мені було 16 років, тоді були одні ідеали, а згодом вони змінилися. Ми займаємося з дружиною, дітьми, друзями. Ціль має бути якоюсь далекосяжною. Нам здалося, що реконструкція – це цікаве заняття для молоді і дітей. Реконструкція – це ефективний інструмент привернення уваги до історії, історії саме нашого краю, при цьому виконує освітню, патріотичну, інформативну функцію. Нам подобається привертати увагу до збереження історичної спадщини, питань культури, історії, збереження історичної ідентичності.

Реконструкція – це ефективний інструмент привернення уваги до історії, історії саме нашого краю, при цьому виконує освітню, патріотичну, інформативну функцію

І саме у цьому напрямку рухаємося. Виходить так, що у нас в країні цим мало хто займається. Насправді, це такий собі інтерактивний метод навчання. Коли просто проводити у школі урок, то це не всім цікаво, а якщо дітям запропонувати побитися на мечах, то 90% виявлять інтерес. А потім їм можна розказати якусь цікаву історію чи подати інформацію про свій край так, щоби їм це сподобалося.

– Які ще історичні періоди, окрім середньовіччя, реконструюють в Україні?

– Реконструюють практично усе. Тобто є реконструктори римлян, раннього середньовіччя – ІХ-Х століття, потім ХІІІ-ХIV і все до ХХІ. Реконструкція здебільшого прив’язана до військової справи – Перша світова війна, Друга світова, козаччина. Групи не дуже великі, але є люди, які займаються двома-трьома періодами. Наприклад, їде на фестиваль ХІІ століття, потім – ХVII і на Першу світову.

– А у Львові є ще інші клуби?

– Так, є наш «Чорна Галич». Є «Паладин» – вони займаються другою половиною ХIV століття. Є «Галицький лев». «Лємберг» займається періодом ХIV- ХV століття. Є менші рольові клуби. Раніше було більше. Клуб «Відірвана бирка» займається ІХ-Х століттям. Вони починали зі Скандинавії, а зараз роблять реконструкцію наших земель по городищах. Але займаються не бойовою, а чисто матеріальною реконструкцією – ремеслами тощо.

По козаччині є клуб «Курінь Печерської сотні», загалом він київський, але має своє львівське відділення. Перша і Друга світові війни – це клуб «Пам’ять».

– Які цікаві фестивалі чи реконструкції будуть нинішнього року?

Постійно є щось цікаве. Історичні битви проводяться з року у рік, здебільшого за кордоном. На Грюнвальд можна поїхати у Польщу в середині Польщі. Зараз збирається група їхати на битву під Гастінгсом. А в Україні це фестиваль «Срібний Татош» на Закарпатті, біля замку Сент-Міклош. Він вже проводиться усьоме чи увосьме в останні вихідні травня. У парку Київська Русь у травні буде проводитися чемпіонат світу із середньовічного бою. Бійці з’їдуться з Америки, Австралії, Європи.

У парку Київська Русь у травні буде проводитися чемпіонат світу із середньовічного бою. Бійці з’їдуться з Америки, Австралії, Європи

Вони змагатимуться саме у середньовічних боях, але в спортивних номінаціях. Будуть визначати, хто сильніший. Фестиваль «Ту Стань!», який відбудеться 2-4 серпня. Менші заходи – наприклад, у Пересопниці на Рівненщині. У принцип, на кожні вихідні можна по Україні знайти куди поїхати на такого роду захід. Останніми роками, після початку війни з Росією, зріс запит на такі історичніи реконструкції. Люди більше почали звертатися до таких джерел, цікавитися історією. Наприклад, Чортківська офензива.

– Тобто зараз є запит на історичну реконструкцію?

– Так, звісно. У світі дуже багато людей займаються рольовими речами, історичними і косплеєм. Буденність втомлює, коли на роботу і з роботи. А хочеться робити щось, аби переключатися, відволікатися. Ось, наприклад, я бачив у Німеччині парочку – їм років по 60, а вони перевдягнулися в орків. Костюми, макіяж і гуляють собі на фестивалі. Хтось в ельфів перетворюється, хтось – ще у когось. Тобто люди таким чином відриваються від буденності. Але є ті, кому цікава й історія. Такі реконструюють періоди слави своєї країни чи то Німеччини, чи то Франції тощо.  Поляки проводять фестивалі на національну тему. Це пропаганда польської державності і сили в історії. Литовці так роблять. Дуже багато фестивалів на цю тему в Росії, в них це спонсорує держава. Такий собі метод пропаганди і популяризації. А в нас це не фінансується, але є багато ініціативних людей, які цим займаються.

– Яким історичним періодам надають перевагу в Росії?

– Вони різне роблять. В них є проект «Времена и эпохи». Він проводиться під Москвою. Щороку вони брали окремий історичний період – наполеоніка, римський період, раннє середньовіччя, пізнє. І проводили великий захід. А тепер почали робити у Москві фестиваль, у якому всі періоди пов’язані – від Риму і до сьогоднішніх днів. Туди приїжджає багато реконструкторів. Дуже багато спортивних турнірів по середньовіччю. Щодо середньовіччя і раннього середньовіччя у Росії стараються перетягнути на себе Хрещення Русі, центр Русі, нас же називають «Южная Русь».

Російські реконструктори мають досить шовіністичні погляди

Я стикався з цими людьми ще до війни, і в них досить шовіністичні погляди. Наприклад, клуб називається «Русская дружина». Вони ніби історики і роблять це грамотно, але вони шовіністи і українофоби, до того ж такі злі. І таких людей багато. Наприклад, Гіркін. В мене є хлопці, які з ним на фестивалях перетиналися. Тобто до війни вони з ним спілкувалися. А потім виявляється, що він полковник ГРУ РФ. Ось ще один був на фестивалях, приїжджав на «Битву націй» в Україну, навіть був капітаном їхньої збірної. Такий собі Андрій Зімін, а потім став готувати бойові підрозділи, які їздять в «ЛНР-ДНР».

– Чи залишилося спілкування з російськими реконструкторами після початку війни?

– Ні. Але в Україні теж є різні люди – хтось спілкується, хтось ні, а хтось не визначився. Так і серед реконструкторів.  Наприклад, було декілька реконструкторів з такими відверто ватними, промосковськими поглядами, то вони здебільшого виїхали. А є патріоти, які не їздять в Росію і відстоюють українську позицію.

– Ви згадували, що Ваша уся сім’я займається реконструкцією. То хто кого залучив до цього?

– Я перший почав цим займався. За освітою я туристичний менеджер, а займався реконструкцією – спочатку це було хобі, а потім воно переросло у щось серйозніше. Натомість дружина у мене художник-реставратор. І вона з дитинства багато вивчала про середньовіччя, історію мистецтва. І виходить, що вона знає багато того, чого не знаю я. Тож виходить, що вона реконструктор майже з народження, але робила це в іншій формі. А зараз ми об’єднали зусилля. Разом з дітьми їздимо на фестивалі, проводимо час, відпочиваємо,діти багато чому вчаться, подорожуємо.

– Що порадите людям, які тільки думають зайнятися історичною реконструкцією?

– Добре – знайти однодумців чи з клубу, чи не з клубу. Це перше. Друге – поїхати на фестиваль. Визначитися, який період цікавить. Зрештою, на фестивалі легко знайти однодумців. Там є клуби. Зрештою тут можна знайти свою нішу – хтось хоче битися, хтось їсти варити, хтось музикою цікавиться. В кожного свої зацікавлення.

– Тобто реконструюєте й кухню?

– Так, звісно. У нас є табір, шатра. Є кухня, дізнаємося про тогочасні страви. Усе, як тоді. Столи, лавки, глиняний посуд, казани. А є ті, хто займається конкретними ремеслами – по дереву, металу, шкірі. Виготовляють одяг, взуття, сумки. Є актори, майстри, духовних осіб реконструюють – наприклад, монаха. Реконструюють писемність, стародруки. А зараз у нас є друзі «Середньовічна корабельня». Реконструюємо середньовічні човни. Буквально два тижні тому у лісі робили довбанку з дерева. Будемо ходити річками, щоби реконструювати річкові походи і прокладати ймовірні історичні   маршрути. Це експериментальна археологія, коли не знаєш, як це було, але методом експерименту перевіряєш чи воно могло бути, чи ні. Якщо в Україні це тільки розвивається, то в Європі воно дуже популярне. Є цілі спілки і цілі покоління, які цим займаються – дідусь-бабуся, батьки, діти, правнуки.

– Якщо у Росії реконструкцію використовують як інструмент пропаганди, можливо, Україні слід брати приклад?

–Та це не лише у Росії. І в Польщі, і в Англії… Можливо, щось хтось вирішить, що пропаганда – це надто жорстке слово, тому назвімо це приверненням уваги до своєї історії. Щоби зберегти свою національну ідентичність, треба щоб молодь знала це, треба їй передавати знання. Але певні позиції можна нав’язувати. Для Скандинавії це період вікінгів.  Україна має багату історію. І можна з дитинства виховувати людей зі стійкими національними поглядами, а можна виховувати меншовартість, що українці мають такі ось проблеми і ще ось такі. Але зараз є Український інститут національної пам’яті, очолюваний Володимиром В’ятровичем. Вони тісно співпрацюють з київськими реконструкторами. Прогрес є і треба оптимістично на це дивитися.

Спілкувалася Оксана ДУДАР

Фото з архіву Яреми Іванціва

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.