Як американець став самбірчанином (фото)

IMG_20190403_121120

Американець мексиканського походження Девід Альфонсо Мірамонтес – волонтер Корпусу миру, він вже понад півтора року живе і працює в Україні. Для своєї місії він обрав місто Самбір, де майже блискуче вивчив українську мову, полюбив традиції та кухню.

Натомість самбірчанам він допомагає з управлінням проектами, а також навчає англійської.

Все почалося з ООН

Ми з Девідом зустрічаємося на автовокзалі. Він як справжній самбірчанин одразу береться прокладати наш шлях навпростець, місцевими закапелками. Я себе тим часом ловлю на думці, що мені соромно перед американцем за погані дороги, обдряпані фасади, розвалені тротуари, але вже за мить розумію, що він аніскілечки цим не переймається. Девід почувається тут своїм. Потім він мені скаже, що у його рейтингу улюблених міст на третьому місці Венеція, на другому – рідне Сан-Дієго, а на першому – Самбір.

 

– Як звикали до місцевості?

– Та добре, тільки з холодом гірше

– Звикли?

– Ще в процесі. А ви як до цього звикаєте?

– Та до цього звикнути неможливо, – перекидаємося жартами.   

Високий брюнет відрізняється від самбірчан хіба не притаманною для місцевих мешканців бронзовою засмагаю. А ще американця видає посмішка, яка практично ніколи не сходить з обличчя. Вийшовши з місцевого парку, Девід показує на пам’ятник.

– Це Степан Бандера. Мені казали, що тут раніше стояв Ленін, – продовжує мене знайомити з містом волонтер Корпусу миру.

Ми далі говоримо про якісь побутові речі, Девід мені показує кращу місцеву кав’ярню. Навпроти площа, де монтують сцену, і будівля філії педуніверситету Франка. На вулицях у середмісті дуже людно, десятки автомобілів. Типова для галицьких провінційних містечок забудова – одне до одного туляться здебільшого двоповерхові будинки у різнокольоровій гамі фасадів.

 

– То як Ви дізналися про Україну, адже багато американців ніколи навіть не чули про неї?..

– Це правда. Ми не знали про Україну, ми знали про Радянський Союз, тому що так було раніше. Ну, і ми знаємо про Росію, бо це великий світовий гравець. Але я брав участь у студентський моделі ООН і мені випало брати участь у дискусії щодо НАТО. Це було на початку конфлікту в Україні.

Девід пояснює, що організатори дебатів для прикладу беруть актуальні проблеми, такі як війна в Україні.

– Щоби брати участь в дискусії, треба дуже добре вивчити питання, багато читати, трансформуватися. Протягом трьох днів питання слід обговорювати з іншими учасниками, дискутувати. Також щоби було цікаво, визначили представника Росії. До цього я мало знав про Україну, але після дискусії став відчувати себе ближчим до цієї країни. Тож коли вирішив вступати у Корпус миру, то знав, що можу вибрати собі країну, в якій хочу працювати. Безумовно, вибрав Україну. Мені просто дуже пощастило. 

Невдовзі опиняємося на центральній площі, головною окрасою якої є пам’ятник Оранти, позаду неї міська рада.

– Я тут працюю, – показує рукою Девід на другий поверх. – Там, за гербом, мій кабінет.

Поки ми долаємо сходи і коридори, продовжую питати про волонтерську місію, коли і як Девід опинився в Україні?

–Ми приїхали до Житомира групою з 73 осіб наприкінці вересня 2017 року.

– І як враження?

– Очікувані. Від Житомира мало що залишилося після війни, і у часи Радянського Союзу все відбудували знову – все так типово, по-радянськи.

У Житомирі всі волонтери жили у сім’ях до того, як вирушити у місця свого призначення. Девід розповів, що знав, що в Україні, на відміну від Америки, коли заходиш у дім, треба роззуватися.

– І я про це постійно думав, аби не забути. Але тільки мені відчинили двері, як це геть вилетіло з голови, – сміється Девід.

Зізнається, що в Житомирі його дуже вразив у музеї космонавтики гід, екскурсії якого тривали по півтори години.

– Я був у Вашингтоні, у Національній галереї мистецтва, то там екскурсії тривали десь 20 хвилин. Ми в Житомирі жили зі сім’ями, вони всі нас приводили до цього музею і завжди замовляли екскурсію з цим гідом, бо він єдиний знав англійську. А я на той момент міг сказати лише кілька простих речень – щось, наприклад «я йти», «я їсти», – веде далі Девід.

– Але ж зараз Ви розмовляєте практично бездоганно, навіть з жаргоном і діалектами…

– Дуже складно було з відмінками. Коли я попросив показати мені слово «мама», натомість побачив написані у стовпчик багато слів, я запитав, а яке ж з них «мама»? – пояснює Девід, як опановував ази української. – Наполегливим постійним навчанням, систематично. Час від часу я просто сиджу на уроках, бо я змучений, зварений, нічого не хочу, але я знаю, що якщо пропущу урок, то це вже буде тенденцією. Я займаюся з репетитором з гімназії. 

– А що було найважче у вивченні української мови?

– Частки і відмінки, – жартує Девід.

Але далеко не усім колегам Девіда з Корпусу миру пощастило так добре вивчити українську. В декого навіть не було такого шансу, адже, викладаючи англійську, вони опинилися у такому ж англомовному середовищі, де кожен прагнув спілкуватися саме англійською, аби розвивати свої мовні навички.

А ми тим часом вирішили поєднати корисне з приємним і вирушили оглянути місто, яке називають містом кохання, адже саме тут зберігаються мощі покровителя усіх закоханих святого Валентина. З 40-метрової вежі ратуші, де у скляній шафці ховається її серце – годинниковий механізм – можна оглянути усе середмістя. Головна родзинка української столиці закоханих – церква Різдва Пресвятої Богородиці.

– Я католик і спочатку пішов до костелу, але там служба польською і я нічого не розумів, тоді почав ходити до греко-католицької церкви, – розповідає Девід. – У Житомирі я ходив у костел, але був такий нюанс – в Америці, коли причащаємося, то підходимо до отця, а в Житомирі люди стали на коліна вздовж коридору. Я не знав, що мені робити, бо теж хотів причащатися. Довелося спитатися, чи мені теж треба ставати на коліна. Насправді, питалася моя українська мама, бо я ще не давав собі ради з українською. А коли приїхав до Самбора, то дізнався, що служба проводиться тільки польською мовою, бо тут дуже велика польська громада. Багато моїх сусідів поляки, і це прикольно. Вони мене навчають польських слів, розповідають про польську культуру. Але я пішов у цю церкву, бо знав, що вона греко-католицька – тут змішані католицькі звичаї з православними. Я розповідав про це своєму татові. Бо це дуже прикольно, коли всі співають усю службу, все дуже кольорове.

Місцева знаменитість

Девід – місцева знаменитість. Раз у раз його хтось зупиняє, щоб розпитати, як написати проект чи коли він прийде, аби обговорити якусь важливу справу.  Невдовзі ми опиняємося біля коледжу мистецтв, що міститься у колишньому монастирі бернардинців, а в костелі святого Станіслава тепер міський органний зал, де саме цього дня проходив конкурс хорів. За стінами типового польського храму нині ховаються унікальний відреставрований орган і картини Емми Андієвської, подаровані художницею.

Тут ми зустрічаємо Світлану Захарченко – викладача вокалу і хор-класу, фотографа та психотерапевта. Тепер у колишній келії, де колись щодня довгими годинами молилися якісь ченці, – клас пані Світлани. Масивні старі двері з автентичним замком відчиняються величезним ключем. Таке вже мало де побачиш. Кілька сходин униз, і ми на місці. Дещо похмуре напівпідвальне приміщення прикрашають намальовані дітьми на стінах малюнки.

– Ми з Девідом познайомилися на святі Миколая.

– Для мене це було дуже цікаво, бо у нас є Санта-Клаус, – розповідає волонтер.

Пані Світлана показує на телефоні відео, зняте під час одного зі свят, де Девід разом з іншими волонтерами читає українською вірш.

– Люди тоді плакали, – розповідає викладачка. 

Серед проектів, якими займається Девід, є і мистецькі, хоча хлопець зізнається – вдається не все і найбільша проблема у формі проведення проектів.

– Самбір активне місто. Люди зацікавлені, хочуть щось робити, але треба формалізувати роль керівника проектів та систематизувати певні процеси, – пояснює Девід. – Я запропонував створити мистецьку асоціацію, яка б об’єднала усіх митців міста. Ідеї вже були, але вони запускаються якось спонтанно і механізмів нема, щоби це перетворилося на систему. Ми хочемо поділитися з українськими партнерами тими знаннями, якими б вони могли потенційно скористатися.

Від митців я часто чую, що громадянам не подобається мистецтво і вони не хочуть його підтримувати. Чому ні? Бо організовується багато виставок, заходів і ніхто на них не приходить. Люди не готові за це заплатити. А я питаю, яким є найбільш популярний вид мистецтва? І це кіно, а в Самборі нема кінотеатру. Тож люди їдуть або в Дрогобич, або у Львів. Витрачають на це щонайменше 300 гривень. Чому вони не витрачають цих грошей в місті? Тому, що ми їм не пропонуємо належного мистецтва. Це треба бачити з комерційної точки зору. Благодійність добре, але треба думати у рамках реформ. Американці мають дуже великий досвід у цьому. В нас усі концерти платні, а українці з цього дивуються. 

Девід вважає, що просто потрібно змінити формальний підхід до проведення заходів.

– У Мексиці я жив у місті Чіуауа, де був оркестр, на концерти якого ходило мало людей. Тоді вони придумали взяти якийсь фільм без авторських прав і грати під час його демонстрації. Багато людей приходило на такі концерти. Це природний процес управління проектами. Ми повинні знати, де ми є, які ресурси маємо і які зв’язки треба налагоджувати. У мене є такі знання, бо я навчався на фінансиста. Мене Корпус миру для цього готував, і я маю ці знання передати.

Девід каже, що влада не має проводити виставки, натомість має створити певні умови  і шаблони.

– У міській раді ми хочемо створити економічну стратегію, щоби зробити акцент на туризм, який буде розвивати мистецьку сферу, тобто рекламувати місто, організовувати фестивалі, ярмарки. Треба сформувати стратегію, щоби підтримувати культуру, мистецтво. Це не битва між янголами та демонами. Просто треба вказати на помилки і знайти шляхи їх вирішення.

Американець переконаний, що насправді зміни в Україні відбуваються дуже швидко, але люди не можуть так швидко змінювати свій менталітет.

– Ось ви кажете, що в Україні є злочинність, але в Америці вона ще більша. Чи ви кажете, що є корупція, але вона є в Америці теж. І про це все можна почитати в новинах. Навіть за той час, що я прожив в Україні, я бачу ту велику кількість змін, які відбулися.   

Поки ми розмовляємо з пані Світланою, у коридорі її учні вправляються у вокалі. Попрощавшись, ми йдемо до гімназії, яка є одним із найстарших навчальних закладів Західної України. Вона була австрійською, польською, а тепер українською. Сьогодні тут працює ще одна волонтерка з Корпусу миру Рейчел Лодс. До Самбора вона приїхала тільки торік, у жовтні.

«Український рамадан» і борщ

Так само постійно посміхаючись як Девід Рейчел проводить урок англійською разом із вчителькою. Тема уроку – Єгипет. Учні тягнуть руки і вигукують англійською слова, які пов’язані з африканською країною: «Фараон!», «Піраміда!», «Пустеля!», «Клеопатра!»…

– Рейчел, а яка Ваша історія знайомства з Україною?

– Я мріяла вступити до Корпусу миру ще зі школи. Після того, як отримала університетський диплом, розглядала можливості для участі у Корпусі миру. І під час пошуку стала більше дізнаватися про Україну, яка завжди відігравала таку важливу роль у світовій історії. Мені дуже кортіло дізнатися більше про це і при цьому допомогти своїми знаннями.

– Як Вам у Самборі? Вам тут подобається?

– Так. Вже у перший тиждень перебування я зрозуміла, що мені тут дуже сподобається. Довкола завжди дуже багато гарних людей, які готові були мені допомогти – і в гімназії, і поза її межами.

– А як проходить культурна інтеграція?

– Я тут допоможу, – сміється Девід. – В Україні дуже довга святкова пора. У нас є День подяки, є Різдво, Новий рік і все. А я коли приїхав, то мені кажуть: «Ну, Девіде, ти якраз приїхав на «рамадан». Я з Каліфорнії і знайомий з мусульманською культурою. Знаю, що Рамадан – це якийсь мусульманський звичай. Я собі подумав, що треба постити, не вживати алкоголю чи як? А мені кажуть: «Та ні. Це просто дуже багато свят». Я вже два роки святкував «українського рамадана».

Рейчел, як і Девід, теж з Каліфорнії, тому боялася трохи наших зим.

– Як на мене, зима не була такою важкою, як мені здавалося. Мені дуже подобається холод, сніг, єдине, що тривалість цього пережити складно. Водночас дуже багато у чому ми схожі, наприклад, у ставленні до сім’ї – важливо проводити час у сім’ї, піклуватися один про одного. Я звикла до цього в Америці і тому мені дуже приємно приїжджати у схожі умови.

– А як вам традиційна українська кухня, адже вона відрізняється від американської?...

– Мені дуже подобаються салати, м’ясні страви, а холодець не дуже смакує. Я люблю сир, – каже Рейчел.

А Девід додає: «Для нас дуже цікаво жити в Україні, харчуватися тут.  Це все дуже природно, натурально, домашнє. Дуже подобається ходити на базар. Такі базари в Америці бувають дуже рідко. В Америці існує дуже суворий стандарт якості, все має бути заморожене, оброблене, і зрештою це позначається на смаку. Уявіть, коли ми приїхали і бачили, що бабця продавала молоко, яке увесь день стояло на столі. І ми пили це молоко. А нас в Америці вчать, що таке споживати не можна. Я ось ще живий і здоровий. І таке молоко набагато смачніше. Ми дуже вражені українськими продуктами, вони дуже свіжі, дуже смачні. Там, де я живу, є великий город і разом з орендодавцями ми доглядаємо за ним. Влітку це якийсь бенкет, бо там все вирощують – салат, огірки, помідори, перець, кріп, петрушку, шпинат. Я такого ніколи раніше не бачив. Мій тато фермер, він має 100 гектарів землі і він такого ніколи не бачив, щоб на маленькій ділянці можна було стільки всього різного вирощувати. Такі органічні продукти в Америці коштують дуже дорого. А тут сам зробив. Це дуже приємне враження від України».

А ще Девід знає, що борщ – це дуже складне питання. Є безліч видів цієї страви, його по-різному готують. Також він тепер знає, що «російського борщу» не існує.

Зараз Рейчел теж вивчає українську мову, хоча зізнається, що знає наразі мало. Волонтерка допомагає втілити проект з інклюзивної освіти.

– Ми створили партнерство з центром інклюзивності. При цьому ми організовуємо навчання для вчителів, щоби вони були готові для роботи з дітьми з особливими потребами і були готові для того, щоби інтегрувати цих дітей.

А ось проект, який Рейчел втілює в гімназії, полягає у співпраці з вчителями.

– Крім уроків, ми повинні забезпечити дітям можливості для позашкільного навчання – гуртки. Наприклад, щопонеділка і щосереди ми з колегами проводимо клуб англійської мови. Зараз ми хочемо запустити програму переписки з учнями з Америки. Це такий простий приклад, який я можу навести про мою роботу тут.

Закохався в Україну

Швидко минає час і ми з Девідом повертаємося до міської ради. У великому кабінеті стоять у два ряди столи, на всіх, окрім одного, купа тек, паперів. Цей єдиний не завалений документами стіл належить Девіду. Натомість на стіні позаду маса прикріплених папірців з цілями, завданнями планами.

– Ми, американці, любимо все візуалізувати. Коли я приїхав, то мені подарували ці дошки, – Девід показує на прикріплені до холодильника дошки. – Я відразу все розписав. Ніхто не розумів, для чого це. А це просто американська поведінка.

Сьогодні Девід працює на проектом відкритого бюджету міста. Його координатором є Оксана Фур, начальниця відділу інвестицій та підприємницької діяльності.

– Проект відкритого бюджету створений з метою, щоби громада більше орієнтувалася у витратах міста, проявила ініціативу при затвердженні бюджету. Ця інформація є на сайті міської ради, але у не дуже зрозумілій формі. Тож ми хочемо змінити це, щоби більше залучати громаду, коли буде запроваджуватися наступного року. Відкритий бюджет буде запущений за кілька тижнів.

Девід зізнається, що більшість його проектів у Самборі були невдалими, з різних причин, але він не вважає свою роботу неуспішною.

– Девіде, але ж ви фінансист, чому ви вирішили стати волонтером, а не займатися, наприклад, бізнесом?

– Насправді я не можу відповісти на це запитання, хоча мені його часто ставлять. Чому ви допомагаєте людям на вулиці чи жертвуєте гроші на благодійність? Просто людству притаманні такі почуття – допомагати комусь іншому, не тільки собі. Коли я ще вчився в університеті, то брав участь у багатьох громадських ініціативах. Я завжди був дуже активний. Мені більше подобалося діяти, ніж просто вчитися. Тому я потрапляв до подібних проектів.

Девід з Оксаною Фур.

– А як ваші батьки поставилися до волонтерства?

Спочатку вони боялися, бо вони мої батьки і це їхня робота. Вони не розуміли чому, бо вони дуже консервативні. Мій тато – мексиканський фермер. Він просто хотів, щоб я закінчив університет, знайшов собі роботу, жінку, створив сім’ю. А я кажу: «Тату, так багато можна робити у всьому світі. Україна така гарна країна». Але тато не знав, що це таке (сміється – ред.). Ми так часто сварилися через це. Але тато зрозумів, що я інша людина і маю знайти свій шлях. Він не розуміє, але підтримує. Зрештою, йому не треба цього розуміти. Йому важливо, щоби я усвідомлював, що те, що роблю, - це корисно і не марнування часу. Зараз батьки мене повністю підтримують, бо я доповідаю батькам перед тим, як доповісти Корпусу миру чи міському голові. Я маю насамперед розповісти татові, про що йдеться. Вони бачать мої фото в інстаграмі. Всі дуже задоволені. Мої знайомі стали цікавитися Україною, вони тепер знають, що світ більший, ніж вони думали раніше. Американці рідко виїжджають з країни.  Було проведено опитування і тільки менше половини американців мають закордонні паспорти.

До поїздки в Україну Девід жив у Сан-Дієго, але підтримував багато проектів у Мексиці, де навчався в університеті. Коли він від’їжджав до України, то просив своїх товаришів подбати про ці ініціативи. Один із законопроектів був прийнятий владою штату. Водночас Девід зізнається, що за той недовгий період, який він мешкає в Україні, бачить багато змін, і коли закінчиться його каденція, поїхати звідси буде нелегко.

– Живучи в Україні, я бачу, як сильно змінюється моє життя – вивчаю мову, створюю більше партнерств, маю дедалі більше друзів, знайомих. Не знаю, що на мене чекає. Моя каденція закінчиться і я маю повернутися, а я вже не можу, бо закохався в Україну і недарма закохався, бо бачу, що є перспектива.

Мені справді дуже подобається Самбір. Ми добровільно тут працюємо, без зарплати, без повноважень. Ми тут у якості помічника. Я просто спілкуюся з людьми, пропоную різні шляхи вирішення питання.

 

– Прислуховуються?

– Ні, не треба прислуховуватися. Просто треба над цим міркувати.

Оксана ДУДАР, фото автора

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: