Життя у візку: як паралізований ветеран російсько-української війни допомагає таким, як і сам

IMG_20190412_183802

Сергій Тітаренко – у минулому військовий льотчик, майор ЗСУ. Війна розділила його життя на «до» і «після».

«Після» настало 4 червня 2014 року, коли біля Слов’янська російські бойовики збили його вертоліт Мі-24. Як наслідок – перелом хребта й інвалідний візок. А потім було ще одне «після» і ще одне, аж доки він не прийняв себе і не почав життя знову, ставши психологом, щоби допомагати іншим людям з інвалідністю.

З Сергієм Тітаренком ми зустрічаємося у торговому центрі. Сьогодні він сам водить автомобіль і цілком собі радить у місцях, де є адаптовані ліфти, пандуси, низькі бордюри.

– Як після усього пережитого вдається зберігати оптимізм, не опускати руки?

– Насправді, це так тільки видається, бо проблем вистачає у всіх і, напевно, додає оптимізму у житті бажання робити щось таке хороше, світле, добре. Бог підкидає мені у житті таких людей, з якими мусиш залишатися позитивним. Це і друзі з УКУ, друзі з «Ляршу» – це така суспільна програма французької громадської організації, по-нашому «Ковчег». Вони допомагають дорослим людям з інтелектуальною неповносправністю. У Львові «Лярш» має чотири майстерні і будиночок для проживання осіб з інтелектуальною неповносправністю. Наприкінці 2016 року я вступив в УКУ на програму «Медико-психологічний та соціальний супровід людей з обмеженими можливостями» від цієї громадської організації «Лярш». Вони зробили пілотний проект і я вже був 8-ий випуск. На цьому проекті я познайомився ближче із світом неповносправності. Моя неповносправність, як то кажуть, – квіточки. Є значно гірші варіанти і вони потребують більше роботи. А без позитиву там ніяк, бо в основному це все робиться на ентузіазмі і громадських засадах.

– А як потрапили у французьку організацію?

– У мене товариш теж візочник. Хтось йому порадив. Ми хотіли себе якось реалізувати. Якщо ти вже опинилися у такому стані, то ж не будеш сидіти і плакати. Нам розповіли про курси підготовки психологів неповносправності.

Якщо ти вже опинилися у такому стані, то ж не будеш сидіти і плакати

До того ж це було недалеко. Ми тоді жили на Хуторівці, в реабілітаційному центрі «Галичина», а по-сусідству якраз були такі курси. Знайшли в інтернеті, здзвонилися, подали заявки. Все схвалили і сказали коли приходити на курси. На той момент я вже був за кермом, у мене була машина. Ми приїхали, друг, до речі, не довчився, а я вже вирішив, якщо почав, то треба закінчити. Це, направду, дуже цікаво.

– І  у чому суть програми?

– Програма звучить як «Медико-психологічний та соціальний супровід людей з обмеженими можливостями». Насамперед треба усвідомити, що таке неповносправність. Адже видів неповносправності набагато більше, ніж ми можемо зіткнутися у повсякденні. Ми, насправді, дуже мало стикаємося з цим явищем, бо інклюзія тільки почалася і Україна робить перші кроки у цьому напрямку. Візочники вийшли на вулицю тільки з війною. Ветерани почали виїжджати, бо це молоді хлопці, які хочуть себе реалізувати і жити максимально повноцінним життям. Наше суспільство ще до цього неготове. Мене, наприклад, у школі ніхто не вчив, що є якась неповносправність. А ця програма розрахована на те, щоби соціалізувати повносправних людей до неповносправних. Неповносправних соціалізують за допомогою спеціалістів чи волонтерів, які розуміють, про що йдеться. А звичайний люд дико дивиться на тих, хто у візках.

Тобто людей вчать, як насамперед правильно сприймати людину з неповносправністю, у разі необхідності, як допомогти їй, і взагалі, як інтегрувати суспільство до того, що є люди з певними видами неповносправності. Це такий комплекс дисциплін, розрахований на цілий рік і має у собі дві практичні роботи, щось на кшталт дипломних чи курсових. Перша робота – це організація спільної діяльності з неповносправною особою. У мене це було на одній з майстерень «Лярш» на Знесінні. Я з хлопцем з інтелектуальною неповносправністю Андрійком зробили такий проект як вишивка. Я сам вишиваю, і він виявив до цього цікавість. Андрійко сам з мінімальним коригуванням під моїм керівництвом вишив невелику картинку. І це йому досить не погано вдалося. А друга робота – надання супроводу. І тут було найцікавіше. Як надавати супровід неповносправній особі неповносправною особою.

На початках мені було незрозуміло і страшно, як це взагалі робити. А оскільки це обов’язковий етап навчання, то довелося консультуватися з викладачами. І тут доля мені підкинула у «Джерелі» на денній програмі хлопця, в якого були навіть якісь суїцидальні нахили. Він після черепно-мозкової травми – не говорить, працює тільки ліва рука, контрактура тощо. Він вважав себе тягарем для суспільства. Не хочу сказати, що це я молодець і вивів його з такого стану, але ми почали спілкуватися, подружилися, і я запитав його чи буде він моїм піддослідним кроликом для написання роботи. На що він відповів, що не питання. Точніше написав. Ми з ним спілкувалися у такий спосіб, що у нього був роздрукований на папері алфавіт і він тицяв по буквах. Дуже часто доводилося здогадуватися, бо можна було букву пропустити чи ще щось. Ти просто проговорюєш слово, якщо вгадуєш, він показує «лайк» і навпаки. Ми з ним здружилися, потім я йому допоміг з електричним візком на пульті. Ось, правда, зараз візок зламався і я не можу до нього дістатися, бо він живе на третьому поверсі без ліфта і пандусів. Його просто носять.

Крім того, є іспити. Частина – письмові відповіді, а також запитання по дипломній роботі.

– А вам особисто доводилося стикатися із неготовністю суспільства до спілкування з людьми з неповносправністю?

– О, зі свіжого. Днями я проходив медичну комісію при влаштуванні на роботу, бо в мене, згідно з моєю групою інвалідності, зазначається, що я можу бути працевлаштованим на кабінетну роботу. Насамперед у нас немає фізичної доступності – пандуси, понижені бордюри тощо. Проходив медкомісію я у районній поліклініці і до більшості лікарів не міг потрапити, бо вони знаходилися на вищих поверхах.

Насамперед у нас немає фізичної доступності – пандуси, понижені бордюри тощо

На перший я ще якось забрався – зробити флюорографію, кардіограму, здати аналізи – це ще «ок», а все решту довелося організовувати соціальним працівникам, які за мене відповідають. Дівчата бігали по поверхах і викликали лікарів.

Перше – це фізична непристосованість, неготовність зовнішнього оточення до візка, незрячих, людей, які не чують. Щоправда, всюди, де відбувається реконструкція зовнішнього простору – тротуарів, доріг, пішохідних переходів – здебільшого роблять понижений бордюр, звукові сигнали для незрячих, тактильні доріжки тощо. Є поліпшення. Але найбільша проблема в іншому – ментальності людей, які, зустрічаючи перед собою неповносправність, не знають, що робити, розгублюються. Те, що люди дивуються тому, чого не знають – це нормальна психологічна реакція, а те, що вони намагаються допомогти, не знаючи, як це зробити, ось це проблематично.  Мені намагалися допомогати, але брали візок так, що ледь не розламували його або я випадав з візка. Таке не раз траплялося (сміється).

Ось були семінари «Психотерапія для міста» і це було в театр Лесі Українки, куди потрапити у візку нереально. Тому хлопці-організатори мене просто носили на руках. Молоде покоління, пострадянське, вони швидше інтегруються. Якщо старші мене просто хапали і кудись тягнули, не зрозуміло як і куди, то ці хлопці спочатку запитують, як. Адже візочник від візочника відрізняється, навіть візки активного типу можуть бути різними. Я вже не кажу про правильне надання супроводу незрячим особам, бо дуже часто хапають за плече чи руку. Це дуже лякає.

Люди якось навіть не можуть припустити, що на візку також є життя. Що без зору є життя, без кінцівок є життя

З цим ми стикаємося кожен день. Ось, наприклад, візочник за кермом. Для людей це щось нереальне. Навіть лікарі дивувалися соціальній працівниці, яка казала що я її привіз, але дістатися до кабінету не можу. Люди якось навіть не можуть припустити, що на візку також є життя. Що без зору є життя, без кінцівок є життя. Тут випадків безліч.

– Чи ви вже безпосередньо працювали з тими, хто потребує саме психологічної допомоги?

– Після курсів мав тільки практику. Саме зараз влаштувався на роботу. Посада називається психолог для дорослих людей. У Великому Любіні відкривається реабілітаційний центр, де буде надаватися комплексна реабілітація учасникам бойових дій, які набули інвалідність чи отримали поранення та потребують реабілітації. Я буду таким собі посередником між процесом реабілітації і групою реабілітантів. Відштовхуюся я від того, як би я реагував на початках на ту чи іншу пропозицію. Є досвід.

Хочеться створити таку ветеранські спільноту – свій до свого по своє. Це круто і воно працює. Ми маємо досвід інших ветеранських організацій, той же «Ветеранський рух», засновником якого я є. Потім безпосередньо створення Міністерства у справах ветеранів. Більшість громадської ради при міністерстві я знаю особисто, ми працюємо постійно разом. Є і регіональні осередки. Насправді в Україні нема фактичної логічної адаптації та реабілітації ПТРС, тобто людей, які були на війні і не отримали поранення. У нас найпоширеніша відповідь: «Ваше відділення на Кульпарківській». Але це не відповідь. На Кульпарківській прекрасні спеціалісти, але це психіатри, а переважній більшості просто потрібна людина, з якою можна поговорити і яка тебе зрозуміє.

В Україні нема фактичної логічної адаптації та реабілітації ПТРС, тобто людей, які були на війні і не отримали поранення. У нас найпоширеніша відповідь: «Ваше відділення на Кульпарківській»

І це не дівчинка-психолог, а такий самий чувак, який теж трішки бачив цієї війни і як у моєму випадку – отримав поранення і неповносправність. Це той необхідний базис для «свій до свого по своє».

– Є етапи сприйняття себе як людини з інвалідністю. Як вони далися вам?

– Перший рік моєї неповносправності мені підкинув стільки проблем, що я вже був на межі того, аби здатися. У світі неповносправності ми дуже часто чуємо вислів: Бог не дає того випробовування, яке ти не можеш витримати. Я дуже часто думав, що Він мене переоцінює, направду.

Моя неповносправність стала проблемою, з якою я на тому етапі не був готовий справлятися. Це було щось нове і неприродне, було важко себе адекватно поводити. Я був досить довго лежачим – півроку. Потім після операції мене почали потроху садити. Перші три місяці відновлювальної реабілітації у шпиталі у Львові, потім померла моя дружина. Мало того, що ти сам нічого не можеш. Я ледь пересувався візком, тому потребував підтримки когось поруч. Адже не міг впоратися ні з приготуванням їжі чи навіть піти в туалет. І тут втрачаю найближчу людину. У цей момент я розумію, що я ніхто і звуть мене ніяк. До того ж залишаюся з усім цим наодинці. Плюс маленька дитина – Юрчику був лише рік. І що з цим усім робити?

Зрозуміло, що друзі, родичі, батьки мене не кинули.  Раніше я був самодостатнім чоловіком, який контролював та забезпечував абсолютно все і тут різко я став ніким і хтозна, що з цим робити. До місяця часу по втраті дружини це був дуже невизначений стан. Тоді на виручку прийшли реабілітологи з відновлювального відділення на вулиці Чехова. Вони тоді перебралися в реабілітаційний центр у Модричах. Там я пробув півтора місяця, де, окрім фізичної реабілітації, відбулося таке собі перемикання з тих проблем – санітарно-курортна зона, багато праці над собою, щоб бодай почати собі давати раду, якщо не допомогти, то хоча б полегшити життя тим, хто поруч.

І таке розуміння у певний момент прийшло. Тоді з’явилася група дівчат-волонтерок, які вирішили, що можуть допомогти відправити хлопців у Штати. Домовилися із центром Next Step у Лос-Анджелесі і, власне, зібрали в діаспорі гроші для проходження реабілітації. Мені пощастило вдруге щодо виходу із піке, бо Америка – це зовсім інше суспільство, навіть інша планета. Мене це дуже серйозно відволікло від втрат, від проблеми. Я сприйняв для себе це як знак, що життя не закінчується, треба жити далі. Прийняти себе таким, як ти є і починати нове життя. Ось там і почалося нове життя. Ми там відзначили мій 31 рік – це був такий собі сheckpoint.

– Чим відрізняється реабілітація за кордоном і в Україні?

– Усім. Я бачив реабілітацію у трьох країнах. В Німеччині  була початкова. Перевести людину, яка півроку лежала, у стан сидячої особи нелегко. Коли мене вперше посадили, я знепритомнів, вдруге посадили – я знову знепритомнів. Потім потрошку вони мене вертикалізували – спочатку на такому ліжку, яке піднімається, щоби прогнати кров. Їм це вдалося і вони мене посадили у кімнатного типу візок. За півроку вперше потрапив на вулицю. Це було розкішне відчуття, коли ти свіжим повітрям дихаєш не через кватирку. Це дуже яскравий спогад. Мене вчили користуватися візком, я не міг скоординувати праву і ліву руку, щоби крутити колеса. Там активної реабілітації я не мав.

У Штатах реабілітація побудована на тому, щоби максимально повернути до нормально ходячого положення

У Штатах реабілітація побудована на тому, щоби надати максимальні можливості для лікування, реабілітації, реорганізації, максимально повернути до нормально ходячого положення. Там дуже великі програми, багато у кого вони продовжуються усе життя. Нам пощастило, що ми їхали на півроку, а пробули там майже рік. В Америці реабілітація побудована на роботі із спецобладнанням – тренажери призначені для того, що на них працюватиме неповносправна особа, здебільшого на візку.

В Україні я не знаю таких центрів, але начебто дівчата, які возили нас в Америку, відкрили Next Step Ukraine і начебто завозять таке ж обладнання. З реабілатологами ми займалися 4-5 годин на тиждень, тобто годину на день. Коли я їхав до Америки, я сідав у кімнатний візок, до якого мене прив’язували, бо я випадав.  За рік в Америці мене довели до стану, коли я міг спокійно гуляти Лос-Анджелесом без супроводу. Там дуже адаптоване середовище. Я багато гуляв і знайшов лише три перехрестя, не обладнані пониженим бордюром. Це називається активний візочник.

Діаспора мені подарувала мій перший активний візок. Ми жили у пана родом з Бродів, який емігрував до США 1944 року. Ми могли самі собі приготувати їжу, обслуговувати себе у санвузлі, перейтися до громадського транспорту, сходити в магазин. Повернувшись в Україну, я потрапив у реабілітаційний центр на Хуторівці, бо квартира ще не була готова, а жити треба десь. Тоді я познайомився з українською реабілітацією. Це такий третій ступінь з чотирьох, який дає можливість активним людям з інвалідністю, різною, реалізувати себе у суспільстві через профорієнтацію. Тобто відповідно до своєї неповносправності люди з інвалідністю можуть навчатися певним професіям і через центр зайнятості реалізувати себе як повноправного члена суспільства, який працює, платить податки, тобто нормальний громадянин.

Є певні недоліки, але швидше через недофінансування і, напевно, нерозуміння верхами необхідностей, які дирекція постійно висувала і ми з хлопцями навіть створювали ініціативні групи та писали листи. Ми зверталися до Мінсоцполітики, щоби воно більш адекватно реагувало. Свого часу ми зустрічалися з Павлом Розенком, коли він був міністром соцполітики, і запитували, що нам робити, коли ми після госпіталю опиняємося на вулиці, куди нам йти? Відповіді адекватної тоді так і не отримали, тож почали власними силами шукати шляхи її розв’язання. Ось Великий Любінь – це та ніша, якої не вистачало. Хлопця виписали зі шпиталю, посадили на візок чи дали протез і випустили у світ, не сказавши, що робити далі. Це первинна реабілітація. Хуторівка  третій етап, коли ти вже адаптований і хочеш набувати якусь професію. А другого етапу немає.

Григорій Дунас – директор центру на Хуторівці разом з однодумцями на голому ентузіазмі заповнили ту нішу, коли має пройти адаптація людини, яка опинилися у неповносправному світі. Я знаю, наскільки це потрібно, бо сам був як те сліпе кошеня. Мені пощастило, що я потрапив у тепличні умови – в Америку, де все вже придумано та адаптовано, а ти лише вчишся цим користуватися. А повернувшись в Україну, я знову закурив, хоча покинув цю звичку півтора року тому, бо стикнувся з тим, що не можу і кроку ступити поза межами якогось реабілітаційного центру чи лікарні, та й то в лікарні не всюди можна проїхати візком – навіть не всі ліфти адаптовані. Я з горя закурив, добре хоч не запив (сміється – ред.). Тепер нарешті покинув шкідливу звичку.

Крім того, ми стикнулися з тим, що потрібна постійна фізична реабілітація. Півроку простою і відкладаються кілограми. Ми ж не рухаємося, сидимо. Якщо рівень ураження низький – поперековий, вони більш худі. А в мене високий – грудний, а не дай, Боже, шийний. З такими ураженнями більшість людей стрімко набирають вагу, якщо не працювати над собою. І куди звертатися за такою реабілітацією? Є приватні центри, де надають непогану реабілітацію, але 4 тисячі на день, вибачте, це за круто.

– На день?

– На день.

– А скільки днів треба?

– Постійно. Хоча б місяць через місяць. А в шпиталях є відновлювальні відділення. Очевидно, через низькі зарплати ніхто цим займатися не хоче. Роблять для галочки. У шпиталях підтримуюча реабілітація є, але на плюс вона не працює. Ще так-сяк на допомогу можуть розраховувати АТОвці, поки на слуху, поки громадянський обов’язок, поки відчуття вдячності і люди допомагають.

Ось, наприклад, є польсько-український фонд «Добрий брат». Сім’я Марковських збирає кошти і двічі на рік возять 20-25 хлопців з пораненням, є важкі, мається на увазі візочники, а є з ампутаціями. За великим рахунком умови реабілітації там такі ж, як у наших державних закладах, у нас навіть трохи краще обладнання. Я там був 5 разів. А якщо взяти за результатами, то я почав там повзати. Для когось це може звучати смішно, але коли ти лежиш і нічого не можеш зробити, а тут ти починаєш повзати, нехай на спеціальному матраці чи з підтримкою –це чудовий прогрес. Що вони там роблять? Та те ж, що і тут. Але там дівчата підходять з таким ентузіазмом, вони тим живуть. Не маючи обладнання, вони його вигадують і майструють самі. А в нас буває так, що реабілітолог, до якого тебе направили, може одною рукою згинати тобі ногу, а іншою тицяти у телефоні. Відповідно, якість реабілітації така сама. А інколи нема результату, бо хлопці самі не хочуть. Декому зручніше бути героєм, якого треба жаліти і допомагати, а реалізувати вони себе не хочуть. Не хочуть знову інтегруватися у суспільство.

– Колись ви брали участь у проекті «Пісні війни»…

– До речі, скоро буде зйомка програми про цей проект взагалі, щоправда, у Києві. Я наразі не знаю, як мені туди їхати, але треба буде щось вигадати. Все це відбулося спонтанно, без підготовки. Коли я повернувся з Америки і був ще у центрі на Хуторівці, зателефонувала подруга з США – Аничка. Вона співачка, виконує лемківські пісні, а також волонтерить. Так ось – вона знала, що я пишу вірші і попросила, щоб надіслав вірш про війну українською, який у мене був лише один. Я надіслав їй вірш, і за пару днів у вайбері прийшло голосове повідомлення – вона наспівує вірш. За трохи приходить смс: «Готуйся! Будемо її співати!» Аничка приїхала до України і прийшла разом з продюсером Галею Гузьо. Сказала репетирувати – скоро запис. А з мене співак після операції ніякий. Колись я справді співав. Ми спробували. Аничка поїхала, повернулася взимку і в січні 2017 року записали пісню, а 14 жовтня 2017 відбулася презентація альбому. Наш трек був сьомий. Щоправда, я скептично трохи поставився до своєї пісні після того, як почув Зеника Муху і Піккардійську Терцію. Але багатьом сподобалося.

– Вишиваєте, співаєте, працюєте психологом. Що ще?

– Малюю, пишу вірші. Та багато чого (сміється – ред.). Керую авто. Ось півтора року водієм працював.

– А вишивкою коли захопилися?

– З п’яти років. Ще покійна бабуся навчила. Зараз вишиваю гладіолуси – 92 на 48 см. На холодильнику висить схема. Вже чверть вишивки готова. Вишиваю 10 тижнів. Я цю вишивку беру із собою на реабілітацію у Польщу. Півдня я працюю, а потім розслабляюся, заварюю собі багато-багато чаю, вмикаю музику і вишиваю. Це я був 10 тижнів у Польщі і стільки за цей час вишив.

Коли я був в Африці, після бойових вильотів всі по-різному розслабляються – хто алкоголем, а я не прихильник, то я собі вишивав

Наприклад, коли я був в Африці, після бойових вильотів всі по-різному розслабляються – хто алкоголем, а я не прихильник, то я собі вишивав. Вишив собі сорочку, але вона загубилися у часі – залишилися у минулому житті.

У телефоні фото є – на фоні бананів українська вишиванка…

Оксана ДУДАР

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: