Паска - Еверест галицької господині

Все життя галицької господині – змагання. Спершу змагаються, котра перша вивчить напам’ять усього Кобзаря, тоді – в кого пишніша вишиванка і більше разків коралового намиста на білій шиї, по тому – хто спече рівнішу паску. І то останнє змагання – то бій не на життя, а на смерть, але не ту кістляву, а ту метафоричну – сусідки заплюють, отець в церкві не похвалить і фоточка у фейсбуці набере жалюгідні п’ять лайків і одне сердечко.

Паска – то Еверест галицької господині. І його, як не крути, а треба взяти. Галицька пані може не пам’ятати першого поцілунку та ім’я кавалєра, з яким, попри заборони тата, цілувалася під цвітом яблунь, але першої паски не забуде ніколи. От спитайте, спитайте першу галичанку, яка вам стрінеться, і почуєте: «2000 рік, Чистий четвер, 20 жовтків, виросла гарно, підгоріла скраю, але то ніхто не помітив, бо я зішкрябала сліди недбальства, поки ніхто не бачив».

[dyvys_blockqoute text="Галицька пані може не пам’ятати першого поцілунку та ім’я кавалєра, з яким, попри заборони тата, цілувалася під цвітом яблунь, але першої паски не забуде ніколи" author=""]

Я свою точно не забуду. Мені було шістнадцять. Я була безстрашна, як той метелик, що летить на світло лямпочки. І розуму, як на те пішло, в мене було десь так само: ви тільки подумайте-но, взятися за святе діло, яке під силу тільки найдосвідченішим повелителькам цукатів і сніжно-білого борошна. Тому я гордо заявила отетерілій бабці і мамі, що цьогоріч паску пектиму я. Описати їхнє здивування не стане слів в усьому одинадцятитомному словнику української мови, бо до цього кухня мене цікавила приблизно так само, як пінгвіни Антарктиди. Хоча, пінгвіни таки більше.

Бабця глянула на маму, мама на бабцю, і на їхніх обличчях промайнула якась така посмішка, що май я трохи більше розуму, ніж метелик-одноденка, то вже б мала пакувати речі в антарктичну експедицію до тих самих пінгвінів. Та я була засліплена перспективою спекти найідеальнішу паску у Львові і не помітила нічого, лиш сказала необачне: «Я сама спечу, допомагати мені не треба». «Печи», - сказали вони. І вручили такого старого засмальцованого зошита у брунатній шкіряній обкладинці, де на пожовклих сторінках, поплямлених жовтками, білками і чоколядою, писав таємний перепис «Паски з цукатами».

Я помолилася (Отче наш і три рази Богородице), вбрала фартух, підібрала волосся під хустину і сіла читати перепис. Десь на третьому реченні я зрозуміла, що дорога буде непроста і, здається, мені бракує досвіду, спорядження і клепки. Перепис писався ще моєю прабабусею і вона явно мала щиру любов до письменницького стилю французьких деконструктивістів та загадкових іншомовних слів: люкір, мікдали, деко, унція, на око, парфумація, масло від Зеня перший сорт (і де, на Бога, я вам маю знайти першосортного Зеня?). Для неокріплого ума перепис бабуні Зосі скидався на щось середнє між записками юного доктора і цитатою з Гаррі Поттера, а саме – з уроку вельмишановного пана Снейпа.

Довелося визнати, що «я сама» треба відкласти на потім. А зараз йти на поклін до бабуні Марії, щоб розшифрувала ті загадкові етруські письмена. Бабуня, треба віддати їй належне, позловтішалась з мене не так вже, щоб дуже – просто оголосила на всю хатню челядь, зайняту тертям хрону, миттям вікон і малюванням писанок приблизно таке: «Нічо, нічо, Мартусю, ніц не бійся! Сідай ту, я ти поможу!»

Я сіла і мовчки ковтнула першу ложку дьогтю і чомусь вже не мала сумнівів, що то не остання. Виявилося, що не все так страшно і деко – то така братванка, унції можна перевести в грами, парфумація – то взагалі могла б і сама докумекати, а масло можна взяти «президент» і лишити того першосортного Зеня в спокої! Проблема була з тим «на око», бо невідомо, які там у прабабуні Зосі були очі…

Та я була молода і необачна, тому випалила таке:

– Тю, так просто! Далі я сама!

Від цього небаченого нахабства бабуня Марія обсмикнула поділ сукні – а це був не добрий знак, та, що там, – то був дуже поганий знак – і сказала коротке, як постріл шампанського на Новий рік:

– Мука там!

Ось так одним махом я втратила підтримку найавторитетнішої експертки з пасок у нашій хаті і небажання інших експертів вступати зі мною у коаліцію. Сама – то й сама!

Десь на цьому етапі метелик в моїй голові почав нашіптувати: Антарктида, пінгвіни, експедиція, але я відмахнулася. Взяла величезну мидницю, п’ятдесят яєць, пересіяне борошно (а таки хтось в цій кухні ще був на моєму боці, щоправда, зберігав анонімність), молоко, дріжджі, родзинки і цукати.

[dyvys_blockqoute text="Взяла величезну мидницю, п’ятдесят яєць, пересіяне борошно (а таки хтось в цій кухні ще був на моєму боці, щоправда, зберігав анонімність), молоко, дріжджі, родзинки і цукати. Що далі з цим всім робити я не мала зеленого поняття!" author=""]

Що далі з цим всім робити я не мала зеленого поняття! Але виду не подавала. Загріти молоко, додати дріжджі, муки і цукру. Все на око. Та добре, на око, то й на око, родичі ж ми з прабабунею, врешті-решт, чи ні! Має вийти! І вийшло: 15 хвилин я сиділа над мищинкою з розчиною і гіпнотизувала її поглядом, аж та нарешті забродила! То була перемога! Я б увімкнула марсельєзу на тих радощах, але вчасно згадала, що за таке святотатство у піст мене б вигнали з дому до самого Різдва.

Розчина-то забродила, а от все решта було не готове: перетерти жовтки з цукром до моцної піни, писало кучерявим почерком прабабуні Зосі. Гм. А на маєш, так все добре йшло, а тут така халепа – видобувати жовток з яйця я не вміла, так само, як запалювати газову духовку сірником (піду поцілую свою новомодну електричну, до речі). Довелося кликати тата, який вже й так сплакався на терті хрону, то якраз мав нагоду перепочити.

Тато не підвів. Тато в коаліції зі мною. За п’ять хвилин в мене вже було ціле море жовтогарячих ненароджених ціпочок в моїй мидниці і гора білого цукру, – треба терти до моцної піни. Прабабуня Зося писала терти вручну, але то, подумалось мені, тільки тому, що в неї не було міксера. А в мене був. На повній швидкості я запхала міксер в гору цукру і він миттю розлетівся білим снігом по всій кухні. Нічого, додам ще і обороти збавлю!

[dyvys_blockqoute text="Прабабуня Зося писала терти вручну, але то, подумалось мені, тільки тому, що в неї не було міксера. А в мене був" author=""]

Нічого складного, думала собі я, змішуючи розчину і моцну піну (бережи, Боже, фірму Мулінекс і пана Герберта Джонса особисто за т,е що придумали нам на спасіння міксер) у мидниці, де б помістилося Азовське море з цілим нашим Кримом. Я досипала трохи муки, трохи родзинок – їх, щоправда, лишилося не так то й багато, бо чимось треба було ж заїдати стрес споглядання, як росте розчина з дріжджів, – і цукатів, вимочених в ромі, і топленого масла «президент» (не від Зеня, але теж перший сорт, як і личить президенту).

Очманіла від свого кондитерського успіху я навіть пішла до бабуні (яка якраз вибирала вишивану серветку до Пасхального кошика) і сказала, що все не так-то й складно, як я думала. Бабуня – справжній Макіавеллі у квітчастому фартушку – побажала, щоб мені легко місилося і добре росло тісто, і я, наївна душа, з гордо піднятою головою пішла до кухні. Місити тісто. Мидницю тіста. Велетенську мидницю тіста! Звучить тривожна музика…

Хто не місив тісто, той життя не знає. Всі ваші марафони, відтискання, жим лежачи, підйом на Кіліманджаро, кисневе голодування на вершині Джомолунгми ніщо у порівнянні з мидницею тіста на п’ятдесят яєць. Я запхала руки по лікті і погрузла – безнадійно, намертво, зацементовано. Я борсалася в тій мидниці як паяц на ґумці. Я дриґала руками щосили, та проблема в тому, що сили в мене було як в горобця під коліном. В кухні було й так гаряче – всі вікна зачинені, щоб, не дай, Боже, перетяг не подув на паску, а через п’ять хвилин боротьби з непереможним тістом стало як в тропіках в сезон дощів. З мене піт котився градом, руки заніміли і я вже починала багровіти від перенапруги, сорому і усвідомлення своєї нікчемності перед Великою Мидницею. Я думала про блаженну прохолоду Антарктиди і жалюгідно гньоздралася над мискою жовтого тіста, аж поки не прийшла бабуня і солодкавим голоском не спитала, чи я ще далі «все сама».

[dyvys_blockqoute text="Хто не місив тісто, той життя не знає. Всі ваші марафони, відтискання, жим лежачи, підйом на Кіліманджаро, кисневе голодування на вершині Джомолунгми ніщо у порівнянні з мидницею тіста на п’ятдесят яєць" author=""]

Метелик в голові волав «здавайся», але то була б не я, якби його послухала. Місила далі. За годину тісто вже більш-менш відставало від рук і вже можна було навіть сяк-так вивільнити одну руку. Я молилась, плакала, подумки збирала наплечник, щоб піти з дому і єдине, що мене тримало коло тої мидниці – крім буквально самого тіста, з якого не так-то просто було виборсатися – то було видиво моєї рівненької рум’яно-золотавої паски! Найгарнішої на весь Гай!

Марнославство – найбільший із гріхів. То я вже зрозуміла на кейсі з моєю першою паскою. Але висновків не зробила.

Десь так по двох годинах мук я таки довела те тісто до відповідної кондиції і поставила підростати на кухні, коло п’єца, попердньо строго-престрого заборонивши всім заглядати під рушничок, щоб не зворохобити моє золотце. Я не чула рук, зневоднилась вщент і зголодніла як вовк, але серце моє раділо… поки бабуня не сказала страхітливе:

– Не росте!

Два слова, а скільки в них печалі для галицької ґаздині, хай навіть такої новоспеченої, як я! Як-то не росте? Чому це воно не росте? Казку йому розповісти? Поспівати? Всі соки з мене випило, а не росте! Гірше для галицької господиньки, то хіба якби її в пласт не прийняли, а то й вигнали звідти!

Довелося визнати капітуляцію і просити допомоги у паскових експерток – мами і бабуні. Вони розділили тісто на дві менші мидниці, додали до кожного муки і довели його до «Божого вигляду», як переможно прокоментувала бабуня. Ще бабуня сказала, що з мого тіста вийшли б непогані ґуґлі, але я тоді не знала премудростей єврейської кухні, то стріла сарказму зі свистом пролетіла повз.

Далі все йшло гладко, бо диригувала пасками вже не я: поскладали у форми, намастили жовтком шапочки і запхали до братрури рум’яніти. Я важко переживала паскове фіаско, але підсолоджувала сльози родзинками, мікдалами (то виявилися мочені в ромі мигдалеві горішки) і фірмовими бабусиними цукатами з помаранчі. Паски повиростали кепсько і трохи навіть попідгорали, але, на щастя, бабуня мала серце не добивати мене коментарями про «безруку Таньку» чи «Пазюрову Юзку», які в нас на родинній метамові були синонімами до фразеологізму «горе полинове».

А в суботу, коли настав час святити паски в Гаю, бабуня гордо спакувала мою кривеньку підсмалену пасочку до кошика, прикрашеного гілочками бушпана і встеленого вишиваним рушничком. Вона підкликала мене до себе, сказала стерти помаду з варґ і вбратися в «тамту сорочку», бо ж «не підеш, як стрик на Великдень» (читай: як опудало), а потім на вушко прошепотіла:

– Мартуню, дорога, абись ти знала і нікому тіко не казала: мої десять перших пасок підгоріли так, що встид було дідові до молока накришити, не то шо святити! Твої будут найліпші на весь Гай, зобачиш!

І таки так! Мої були найліпші, бо мої, хоч криві і трохи підсмалені! Вони нам смакували з ковбасою, цвіклями і шпондерком, – на добре все-таки вийшло, що майже всі родзинки і цукати до паски не потрапили!

Тож, господині, легко вам замісити, хай добре виросте, не підгорить, а зарум’яниться! Смачної вам паски!

Христос Воскрес!

Повне або часткове відтворення тексту дозволяється лише з письмової згоди редакції.