дивись.info

Мамо, не старій! Колонка до Дня Матері

Мамо, не старій! Колонка до Дня Матері

Що таке – бути пізньою дитиною? Про це особисте переживання та досвід діляться Наталія Улинець та Марта Госовська спеціально для Дивись.info

Наталія Улинець:

Пізні діти, кажуть, особливі. У цьому мене завжди, сміючись, переконувала мама. Із старшими батьками дитина дуже швидко дорослішає.  У 10 років ти вже турбуєшся, щоб мама поїла, випила вчасно таблетку і поміряла тиск.  Так є, бо тільки «доросла» дитина може допомогти мамі.

Мама зараз за тисячі кілометрів від мене і ми побачимось вже через тиждень.  Я дуже скучила. Дзвоню їй щодня. І перше, що питає, чи я не голодна і чи не мерзну.


Велике застілля, гучна забава, багато гостей, тости і побажання «Многая літа» моїй мамі.  Тоді я не розуміла, що всі ці люди, які носили мене весь вечір на руках, забавляли і розважали  мене, як могли – це гості, що прийшли маму вітати з днем народження. Родичі, родинні друзі і колеги з маминої роботи вітали її з ювілеєм.  Це був, як 1988. Їдальня училища залізничників. Жива музика, гурт «Соколи». Мамі  виповнилось 50. Мені тоді було 4.

«Ой, яка файна у тебе дитина, маладєц, що народила другий раз…», – це про неї і про мене. Між нами з мамою 46 років.


«Я не планувала більше дітей, окрім першого сина», – каже мама. Спогад про другу вагітність, попри її вік сьогодні завжди точний і ясний, наче вчорашній день. З року в рік, на мій день народження, вона розповідає мені цю історію. Віднедавна розповідає все частіше. Не чекає вже січня і дня, коли я народилась. Із сльозами на очах. Ніколи не стримує емоцій.

«Знаєш,  ти не планована дитина… У мене сива голова вже була в 46. Про більше дітей не було й мови. Мої знайомі дітей одружували, внуків вже в ті роки бавили. А я…

Я не знала, що вагітна. Думала, вже все. Ну, знаєш, думала, що то вже, як буває у жінок, дітородний період закінчився.  А якось мені зле стало, голова закрутилась.  А на роботі кажуть, йди на медогляд. То ж я пішла. Ну от. Той  медогляд закінчився в гінеколога. Він каже мені:

– Все ясно!

– Що ясно? – питаю.

Думаю, може яка хвороба, чи що? А то вже 3-ій місяць, як тебе я носила і не знала про це. Зріла жінка, а дурне, як підліток, ну, ти розумієш», – на цій фразі вона вже не плаче, а завжди усміхається.

«А потім, що я пережила. Ніхто не  радив з докторів мені народжувати. Водили мене кабінетами тих гінекологів. І всі казали, яке ж  то дитя буде. Німе буде, з хворобами. Нащо тобі таке? Так мене лякали, представляєш.  Думала, не переживу то, дитинко. Але мала я відчуття, що буде дівчинка. Твій тато дуже мене підтримував.  Дивись, виросла. Ніц тобі не бракує.

Що я б робила зараз без тебе, подивись, яка я немічна». – І знову сльози.


8-ий клас. Лежу у львівській лікарні після видаленого  апендициту. Мама, зрозуміло, приходить до мене двічі на день. Забігає дівчинка до палати, і каже:

– Наталю, Наталю, до тебе бабуся приїхала, як класно!

Відкриваються двері, заходить вона, рідна. Мама.

– То не бабуся, то моя мама, зрозуміло?


А от це вічно трамвайно – тролейбусне:

– Пані, присідайте, – жінка, уступаючи місце мамі.

– Присідайте і беріть внучку на коліна.

– Це не внучка, це донька.


Я з дитинства прожила із страхом, що мама швидко помре. Цей страх народжується у дуже ранньому віці.

Чекаєш маму з роботи, а вона затримується. Перша думка: напевно померла. Стоїш біля вікна і плачеш.  Чуєш дзвінок у двері,  кидаєшся їй на шию на порозі. Страх як рукою відіймає від обіймів. Я дуже рано стала дорослою.  Завжди про це розповідаю.

Носиш в кишені  2 цукерки, одну несеш мамі. Вона ж старша. Її треба пригостити, бо знаю, що любить солодке.

Страх, що мама може померти – є щоденним. Вже навіть дуже побутовим.

________________________________________________________________________

Мама прийшла з батьківських зборів дуже засмучена. Я ж думаю, ну все, капець мені,  зараз сваритиме. Я приготувала вже всі аргументи про те, чого у мене з фізики 4, а з хімії ледь 4.  А мама каже:

– Знаєш, дитинко. Я так подивилась на батьків твоїх однокласників… такі всі молоді, кмітливі.

А я у тебе, Наталочко, вже пенсійного віку.

Мамі тоді було 60. Мені 14. Я була у 8-му класі.

Я вилізла мамі «на руки». Сіла на коліна. Я, до речі, так  роблю і зараз, сідаю їй на, на жаль, вже хворі коліна, і тулюсь до тих пір, поки ноги не стерпнуть.

Тоді вкотре я переконала її, що вона молода і молодша за всіх.


Просто коли ти ще мала, ти дуже рано помічаєш, як спадає мамина фізична сила, як кудись зникає енергія. Як змінюються очі, погляд. Як інтересів у людини стає все менше, а питань про здоров’я  – все більше.

Вона як дитина зараз.

Ми помінялись ролями. Вона чекає мене. Так само, як я у дитинстві, дивлячись у вікно.

Ніколи не питає, коли я повернусь, а каже: дитинко, а коли на тебе надіятись!

Наталія Улинець, СЕО Дивись.info, Perfect PR.

* * *

Марта Госовська:

Що таке – бути пізньою дитиною? Викоханою, очікуваною і дуже бажаною – так вам скажуть ті, хто знає про пізнє батьківство з книжок та кіно. Я знаю це з власного досвіду. І це не тільки про океан батьківської та материнської любові. Це щось значно більше, повніше і глибше.

Моїм батькам було по сорок, коли на світ з’явилась я. Щоб вже зовсім справедливо, то мамі було 39 з половиною і я була її першою та єдиною дитиною, а татові – сорок і він уже мав досвід батьківства у свої тридцять п’ять. Мене чекали і любили. І не забували про це повторювати за кожної нагоди.

Вперше я зрозуміла, що в мене з батьками все по-особливому, коли мені було шість. Зупинка тролейбуса, рання весна – все квітне, пахне і аж в голові паморочиться від перспективи отримати другу порцію морозива. Моя мама у розкішній сукні в пишні маки – з бантом і воланами. Вона прекрасна і дуже щаслива, тримає мене за руку, поки я тицяю у вітрину на плодово-ягідне морозиво, досі моє улюблене. Вона посміхається своєю білозубою посмішкою. Я в раю. А тоді підходить він – засмальцований п’яничка з нашої околиці. Від нього тхне кислим пивом і немитим тілом. Він забруднює той весняний день самим своїм існуванням, а тоді – ще й словами:

– Яка молода бабуся! – Каже він. – Дочекалася благодаті тримати на руках онучку!

Бабуся. Мою маму назвали бабуся. Бабуся. Мою маму. Морозиво я не доїла.


Перше вересня. Мені сім. Моїй мамі 46. І я вже знаю, що вона там буде найстарша серед мам. Ще зранку переживаю, щоб не було п’янички, який би ляпнув «бабуся» і перепитую всоте, чи нам точно потрібно туди йти. Може можна прийти одразу другого, бо тоді не доведеться мучитись в товаристві людей, які можуть припекти своїм необачним – а іноді і дуже навмисним – словом. Я вперше усвідомлюю, що хочу оберігати і захищати своїх батьків.


Мені десять і я вперше побилась до крові. Мама спитала мене, чому, і я вперше збрехала. В той день було багато вперше і я не жалкую про жодне. Дівчинка зі школи, така, знаєте, як би сказали англійці, народжена із срібною ложкою в роті – я б сказала інакше, але ви про мене погано подумаєте – назвала мою маму «бабкою». Вона плюнула мені в душу, а я їй – в обличчя. Мамі я сказала, що побилася через уроки. Вона мені не повірила, звісно ж, бо завжди вміла читати мої думки. Ми плакали обидві, але так, щоб ніхто не чув.

Мені чотирнадцять і я вперше їду з дому сама. Це був якийсь табір, вже й не пригадаю який. А от те, чого я ніколи не забуду, то це листи. Я питала: «Мамо, ти їла? Мамо, в тебе все є? Мамо, пий свої пігулки, не забувай! Я скоро буду, я перевірю!» Мама слухалась. І тоді я зрозуміла, що таке відповідальність.


Мені двадцять і я вперше їду з дому надовго. Мама відважно каже, що я маю жити своїм життям, маю їздити, куди мені заманеться, маю торувати свій шлях, дзвонити їй щодня, одягати шапку і добре їсти. Звісно, що я не виконую нічого з того списку. Я повертаюсь, щоб дивитись, чи вона добре їсть, носить шапку і п’є свої пігулки. Я повертаюсь, бо бути пізньою дитиною, то не про вилетіти з гнізда у вісімнадцять. Це зовсім про інше: це нічого не просити і все приймати. Завжди казати, що в мене все добре, тримати за руку і бути опорою, як тільки сама зіпнешся на ноги.


Мені двадцять п’ять і вперше читаю свій есей у групі з художньої творчості. Нас там дев’ятеро і я одна з України. Я написала про маму. А про кого ж іще, якщо пуповина між нами ще пульсує життям. Я читала і з кожним словом розуміла, що щось не те. Що бути пізньою дитиною майже сорокарічної матері – це не винятковий досвід. Одногрупники похвалили мій стиль і синтаксис, але ні слова не сказали про мій особливий досвід пізньої дитини. Бо вони такі всі, крім Мігеля, який може багато розповісти про те, як мати шістнадцятирічну маму. Я зрозуміла тоді, що мама – то зовсім не про вік. Він має значення лише для працівників паспортного столу і недалеких провінційних цьоток, народжених із срібною ложкою… самі здогадайтесь де.

Мені тридцять і я вперше веду маму їсти устриці і пити шампанське. Потім ми це робитимемо часто. Спершу вона впирається і все ще перепитує, чи я залишила на чай, бо: «Як же це убого: пити шампанське і не залишити на чай!» Та я добре вивчила уроки, хоч вона мені й ніколи не читала нотацій. Я лишаю на чай і навіть не гніваюсь на офіціантів, які завжди улесливо кажуть «Яка ж у вас сучасна бабуся!» Я просто кажу «Це моя мама». Вони кидаються перепрошувати, щось там белькочуть, та я не слухаю, мені не до того. Я обговорюю з мамою політ на повітряній кулі, про який вона давно мріяла, а я ото запланувала.


Мені тридцять чотири і де б я не була, я починаю день тоді, коли в моєї мами восьма ранку. У цей час вона п’є свою незмінну ранкову каву. Ми вмикаємо відео-зв’язок і обговорюємо плани на день, навіть якщо в мене середина ночі. Мені хочеться поцілувати їй руки, але я просто кажу «Доброго ранку». Мені хочеться подякувати, що в майже сорок вона була така смілива і сильна, що наважилась подарувати мені життя, але я просто питаю «Як ти спала?» Мені хочеться обійняти її міцно-міцно, але я просто кажу «Я скоро повернусь!»

Марта Госовська, колумністка, перекладачка

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.