дивись.info

Що означає бути сучасною мамою, або Переосмислення образу матері в українському суспільстві

Що означає бути сучасною мамою, або Переосмислення образу матері в українському суспільстві

Що означає бути сучасною українською мамою? Якщо взяти за основу тих українок, що мають повну сім’ю, хорошу вищу освіту та кар’єрні успіхи, то вони у ролі матерів потребують інклюзії або додаткових можливостей включеності у соціум, адже намагаються поєднати виконання ще кількох соціальних ролей одночасно.

Поняття ментального «декрету», яке на певний час ніби виключає новоспечену матір з решти соціуму, вже не актуальне для них. Відтак, сучасне українське суспільство має переосмислити образ успішної матері й, відповідно, прийняти та розвинути зміни, що вже відбуваються. Такого висновку доходиш після спілкування з кількома такими жінками, які стали матерями свідомо, про те, як це змінило їхнє життя й чи є українське суспільство відкритим для матері.

Цей текст не про соціальні гарантії, тим більше він не є пропагандою материнства. Це – спроба розібратися у соціально-психологічному аспекті проблеми: якими міфами й стереотипами досі оповита тема материнства та як, на досвіді реальних жінок, зробити його гармонійним. Він про необхідність змінити очікування суспільства з протиставлення материнства іншим ролям на поєднання його з ними.

Демографічний контекст

Серед низки причин, чому статистичний показник народжуваності в країні падає – наприклад, за останній рік він впав на 7% згідно з даними Держстату, – є підвищення віку першої вагітності та скорочення кількості дітей у родині. При цьому навіть повні середньостатистичні прогресивні родини нерідко сприймають народження дітей як виклик, і справа тут не лише у фінансах чи кар’єрній орієнтованості жінок.

Усе більше українок народжують першу (і часто – єдину) дитину в більш зрілому віці, аніж це було 20-30 років тому. За даними Держстату, у 1991 році жінки народжували переважно у віці 20-24 років. Тих, хто народжував у 25-29 років було удвічі менше. У 2015-му, наприклад, кількість породіль у цих двох вікових групах майже зрівнялася. А зараз в Україні майже удвічі частіше народжують ті, кому 30-34 роки.

На Львівщині за даними ГУ статистики за минулий рік у розрахунку на 1000 жінок репродуктивного віку (15-49 років) народилось 38 дітей.  Середній вік жінок, що стають матерями, зріс із 26 років у 2010 році до 28 років у 2018 році.  Зросла частка матерів, які мають одну дитину – у 2018 році вона становила близько 40%, половина матерів народили двох дітей, 2,4% – 4 і більше дітей.

Звичайно, є соціальна нестабільність, війна, недостатня захищеність молодих матерів з боку держави тощо. Але в Україні вже сформувався клас успішних та соціально захищених громадян, які мають хорошу освіту та середній фінансовий добробут. Тут постає питання соціально-психологічне: про переосмислення образу жінки-матері. Це про інклюзію матерів у суспільство, тож саме про цей аспект говоримо з нашими героїнями та експертним середовищем. Чи дійсно навіть освічені, успішні та самодостатні жінки відчувають певний дискомфорт, коли стають матерями, у чому цей дискомфорт виражається та як його подолати.

Мобільність

Сучасна українська мама потребує мобільності та, як наслідок, інфраструктури для цього. Опитані матері та психологи зауважують, що у нашому суспільстві подекуди досі залишається стереотип, що молода мати має сидіти вдома. Про нерозвиненість міської інфраструктури зауважує кожна з опитаних.

Ми вже відходимо від стереотипу, що жінка має сидіти вдома та виховувати дітей

Киянка, мама семирічної доньки та чотирирічного сина Дарина, говорить, що позитивні зрушення відчуває, хоч і не такі кардинальні, як хотіла би. «Стосовно суспільства, на мою думку, ми в перехідному стані знаходимося. Дуже важливий момент регіону, бо я суджу по Києву і це трішки інша історія, як не крути, тут найсучасніший підхід до всього, – зауважує Дарина. – Ми вже відходимо від стереотипу, що жінка має сидіти вдома та виховувати дітей. Щодо інфраструктури для мам, то в Києві дуже активно розвиваються усілякі йоги для мам, психологічна підготовка для батьків, впровадження партнерських пологів. Наприклад, до моєї мами батька не пустили навіть на поріг пологового, тож оці зміни є дуже відчутні. Я думаю, що зараз є багато цікавих речей щодо догляду за дитиною, не до порівняння із минулим, але досі питання пересування – дуже проблемне. Наприклад, з візочком проїхати не скрізь можна. Коли я гуляла з малими, то запарковані машини на тротуарі спричиняють дискомфорт. Але є й винятки, наприклад, у мене в лікарні є візочна, де ти лишаєш візочка й далі з дитиною йдеш по справах, стоїть пеленальний столик, де ти можеш змінити підгузки. Так само бари й ресторани, де є аналогічна кімната, але це винятки. Глобально – ні».

Інфраструктура у Львові жахлива, водії паркуються на тротуарах й дуже часто ти не можеш проїхати візочком

Львів’янка Ірина, мама семимісячного малюка, також зауважує, що міська інфраструктура далеко не завжди розрахована для потреб молодих мам з дітьми. «Інфраструктура у Львові жахлива, скажу відверто. Перше: водії паркуються на тротуарах й дуже часто ти не можеш проїхати візочком. Друге: здебільшого на тротуарах й вулицях немає спусків для візочків. 95% магазинів не пристосовані до того, що туди може зайти мама з візочком без сторонньої допомоги. Тобто для них мама з дитиною не є покупцем, – каже львів’янка. – Про транспорт взагалі мовчу, бо низькопідлогових трамваїв геть небагато, в низькопідлоговий автобус ти можеш зайти з візочком, але не в годину-пік. Зрозуміло, лікарні та аптеки вже пристосовані, але в цілому інфраструктура не доступна, аби мама могла разом з малюком вирішувати свої побутові справи». Водночас, зауважує вона, з негативним ставленням людей до себе з дитиною не відчувала: «Мене ніхто не виганяв із кафе чи ресторану, якщо я була з дитиною й якщо її годувала. Ніякого дискомфорту я тут не відчувала, я його відчуваю тільки в інфраструктурі міста, яка абсолютно не пристосована для мам з малюками».

Не люблю публічно годувати - для мене це інтимний процес. Але жодного кривого слова чи погляду не зауважувала в свій бік

Мама семимісячного сина, львів’янка Катерина, так само зауважує про проблему пересування містом з візком. «Особливо з люлькою до досягнення дитиною піврічного віку, бо цей візок габаритний. Не між усіма столиками маленьких львівських кав’ярень вміщається, інколи займає купу місця і тут бувають казуси, – ділиться Катерина. І додає, що щодо відвідування публічних місць із дитиною питання не лише в мобільності, але й у ставленні людей, які не завжди готові піти на компроміс. – Хтось хоче зручно пити каву і все. А ще не всі люблять дитячий крик. Словом, абсолютної любові до усіх дітей, як це є, наприклад, в грузинів, я не побачила. Про інфраструктуру взагалі мовчу». Водночас вона наголошує в на позитивних зрушеннях: «Кілька раз вимушено годувала грудьми в публічних місцях. Вимушено, бо чоловік затримувався або дитина змінила наші плани (таке часто буває). Не люблю публічно годувати – для мене це інтимний процес. Але жодного кривого слова чи погляду не зауважувала в свій бік. Хоча мені не байдуже, створюю я дискомфорт комусь чи ні. Більше того, в очах і жінок і чоловіків переповненого кафе я завжди бачила розуміння та підтримку».

Львів’янка Ірина – мати дворічного сина – додає, що інфраструктура – це не лише про мобільність: «Звісно, хочеться, аби ти, наприклад, точно знала, що народиш маля в комфортних умовах затишного пологового: у Львові бачу наразі два таких заклади, – там тепло і персонал дуже вболіває за налагодження грудного вигодовування, а не посилає татуся в аптеку поверхом нижче за “якісною і дорогою сумішшю”, – зауважує Ірина. – Бейбі-бокси – це круто, вони уже є, хоча теж не всюди і не завжди вчасно. Гарна медицина? Не завжди і не всюди, але знайти “свого” лікаря стало значно легше і ти сміливіше довіряєш молодим спеціалістам, бо вони часто володіють міжнародним досвідом і вміють аналізувати, ти звертаєшся у приватні клініки (якщо маєш на це можливості), можеш сміливо вакцинувати дітей добрими вакцинами і це гігантський крок вперед.

Мені подобається, що суспільство вже не так жахається, коли бачить маму із слінгом або таку, що годує дитину грудьми на лавці в парку чи у кав’ярні. І шкода, що є й ті, хто діймає незнайому йому маму щодо цього. Бо насправді це нормально і тому в нас останні роки стали популяризувати серпневий тиждень грудного вигодовування. І я б однозначно збільшила кількість парапетів у місті та взагалі в країні (це не тільки для возиків, а, наприклад, для людей з інвалідністю)».

Час

Сучасна українська мама об’єктивно має виконувати більше як одну соціальну роль, тож потребує часу на це.

«Материнство – це про втрату контролю над своїм часом. В перший рік – це точно, – ділиться досвідом Катерина, вона саме кілька тижнів тому повернулася до повноцінної роботи. – У мене так, бо не байдуже, подобається дитині той чи інший процес, комфортно їй, чи ні. Я підлаштовують під сина. Поки що він – мій король. З іншого боку, є допомога мами та няні. А я працюю, заробляю і розглядаюсь довкола, так, щоб гарантувати сину не лише фізичний, але й ментальний ґрунт для розвитку». Катерина вийшла з декретної відпустки, коли сину було 6 місяців.

Материнство - це про втрату контролю над своїм часом. В перший рік - це точно

Експерти ж називають різні терміни, які вважаються оптимальними для повернення до роботи молодої матері. Наприклад, Організація економічної співпраці і розвитку зауважує, що без ризику для кар’єри відпустка по догляду має тривати півроку, інші називають оптимальним терміни в рік. І хоч над багатьма матерями моральним тягарем висить вибір, коли саме повертатися до активної роботи, психологи не мають чіткої відповіді на це питання, тож думки про трирічне відсиджування вдома – здебільшого стереотипи.

«Насамперед, хочеться відштовхуватись від ідеї, що визначеного часу, до скількох місяців чи років мамі краще лишатись з дитиною, не існує, – коментує психотерапевтка Анна Мозгова. – Все визначається індивідуально, залежно від відчуттів самої мами, стану дитини, сімейних аспектів, можливостей тощо. Звісно, є певні рекомендації. Наприклад, в психології розвитку є твердження про те, що перший рік дитини-найважливіший. В цей час в немовляти формується здатність довіряти світові, і якщо мама (або найближчий опікун) відсутні або нестабільні, це може вплинути негативно. З іншого боку, не варто забувати і про те, що «щаслива мати – щаслива дитина». Діти вчаться розпізнавати, відчувати навколишній світ, відповідно до емоцій мами. Якщо вона пригнічена (що часто може спричинити втома, незадоволеність), то і дитина, скоріше, буде відчувати неспокій, навіть тривогу».

«У мене все відбулось поступово. Постаралась все організувати на роботі, щоб без моєї постійної присутності не завалилась робота. Команда в мене – молодці, – ділиться досвідом Катерина. – Були моєю опорою та підтримкою, коли я не могла фізично чогось робити. Хоча дистанційно я працювала весь час. Для мене це важливо. Як не парадоксально це звучить, та робота була для мене віддушиною/відпочинком, особливо в перші місяці мого сина».

Мама семимісячного малюка Ірина каже, що приватна сфера в Україні вже підлаштовується під потреби молодих матерів. «Мені здається, що декрет – це якийсь пережиток минулого. Зараз світ дуже мобільний, –  акцентує молода мама. – Якщо ми говоримо про приватну сферу, то, мені видається, це вже допустимо, особливо, якщо ти займаєшся власною справою, то це взагалі відбувається «без відриву від виробництва». Складніше, коли мова йде про державну службу чи таку, де ти маєш бути з 9 до 18 на роботі, де установа не пристосована для перебування дітей, нема дитячих кімнат. Насправді декрет є в нашій голові, якщо у тебе здорова дитина, вона не потребує особливого догляду,  тому для мене це не є проблемою».

Чи стоїть вибір або діти, або робота – дуже залежить від життєвої позиції жінки

Дарина зауважує, що свідомо обрала для себе непопулярне рішення. «Чи стоїть вибір або діти, або робота – дуже залежить від життєвої позиції жінки, – переконана молода мама. – Я лише кілька місяців першої вагітності не працювала, решту часу я постійно працюю так чи інакше з різним ступенем завантаженості. Зараз у мене творча відпустка, але нон-стоп у мене завжди є учні, я цим займалася перманентно і навіть коли народжувала дітей, все одно викладала. Крім того, у мене зараз є проектна робота, я співпрацюю як позаштатний редактор з одним виданням, ще з двома – як автор, але це все віддалена робота.

Щодо вибору, то в мене ніхто не питав і навіть я в себе не питала, бо мені потрібна робота. Я людина, якій потрібно реалізовуватися і мені не достатньо реалізовуватися лише з дітьми. Моя особиста думка, яка є трішки непопулярною, про те, що є дві категорії мам: є мами, яким суперово і круто, які знаходять себе в побуті (це може й чоловіків стосуватися, але живцем я таких не бачила) й ті, яким цього замало. У мене є пара-трійка знайомих матерів, які повністю займаються дітьми й домом, але вони це роблять реально глобально, ходять на всі гуртки, повністю завантажені хатніми справами й їм добре. Я думала про це, бо діти в мене народжені свідомо, але я пробувала нічого не робити й присвячувати себе винятково материнству, мені набридає, хоча я й безмежно люблю своїх дітей. Це непопулярна думка, й тут на мам накладається відчуття провини».

Провина

Саме з цим словом дуже часто поєднані розмови навіть успішних жінок-матерів, тож сучасна українська мама потребує підтримки з боку соціуму, а не засудження.

Психотерапевтка Анна Мозгова зауважує, що відчуття провини стосується не лише питання виходу на роботу, воно живиться ще актуальними міфами про жертовність. «Що стосується виходу на роботу, цей процес дійсно часто супроводжується почуттям провини перед дитиною, жінка відчуває себе так, ніби покидає  маля. Це почуття природнє і нормальне. Головне – не «застрягнути» в ньому, а побути з тим, – радить експертка. – Інколи для того, щоб уникнути цього неприємного стану, жінка може відмовитись від своїх власних потреб. Що, відповідно, призведе до незадоволення, яке подекуди може відобразитись на дитині.

Певна «жертовність», яка суспільством часто підтримується, майже ніколи не йде на користь дитині. Тому, окрім соціального тиску міфом про «ідеальну матір», тут можуть грати роль і власні почуття мами. Якщо з ними дуже складно справлятись (провина, відчуття себе «недостатньо хорошою»), варто звернутися за допомогою. Це може бути не лише психотерапія, а й підтримка близьких людей, інших матерів (звісно, якщо це підтримка саме, а не присоромлення)».

Киянка Дарина зауважує, що відчуття провини досі нав’язується матерям суспільством. «Наприклад, виїхати з чоловіком вдвох відпочити й лишити дітей. Я передати не можу, що відчувала в перший раз, коли ми на два тижні поїхали, лишивши дітей із нянею, з людьми, яким я повністю довіряю. Але оцей момент, що ти – мати й ти кудись поїхала, то дуже-дуже відчутно, – ділиться Дарина. – І це не лише внутрішнє ставлення, це стереотипи. У мене адекватна родина, чоловік та батьки мене підтримують і все розуміють, але дальші родичі, якісь бабусі, то для них це дивно. У мене просунута родина, а я знаю багато історій, коли матерів просто не відпускали й нав’язували оце відчуття провини, тож я думаю, що це в першу чергу соціум».

Українські науковці навіть намагаються дослідити це питання через соціологічний аспект. Аналіз, наприклад, міститься в монографії «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології» кандидатки соціологічних наук, гендерної дослідниці, докторантки факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олени Стрельник. «Середній індекс провини, яку відчувають респондентки мого дослідження щодо кількості часу й уваги, приділених дитині, становить 5,8 бала (стандартне відхилення 2,65) за десятибальною шкалою, де 1 – «почуття немає», 10 – «почуття дуже сильне», – йдеться у дослідженні. Загалом 52% опитаних оцінили це почуття на 6 балів і вище. Причому показник не залежить від диспозицій опитаних стосовно материнської та професійної ролей: середній індекс почуття провини є однаковим для груп матерів-працівниць і кар’єрно орієнтованих матерів».

Міф про ідеальну матір

Сучасні матері страждають також через міф про ідеальну матір, тож потребують перегляду стереотипів щодо материнства. Джерело міфу про ідеальну матір пояснює психотерапевтка Анна Мозгова: «З одного боку, велика кількість доступної інформації про те, як виховувати дитину – це є плюс. З іншого – якраз надмірна кількість інформації «як правильно» може підсилювати тривогу і почуття провини, – пояснює Анна Мозгова. –  Психоаналітик Дональд Віннікот свого часу ввів поняття «достатньо хороша мати». Якщо узагальнити, це поняття якраз і розкриває думку, що мама може помилятись, бути неідеальною, але найліпше — це бути «достатньою». І діяти так, аби задоволення потреб дитини не ув’язнювало саму маму. Таким чином, вони будуть мати повноцінний, ресурсний зв’язок, який «живитиме» обох, а це і є найголовніше».

Коли народився син, наші і так мінімальні знання про дітей обнулилися повністю

Юлія, мешканка невеликого містечка на Хмельниччині та мати 11-місячного сина, говорить, що без суспільного тиску чужих уявлень про ідеальну матір жінка почуватиметься значно впевненішою й велику роль тут грає підтримка близьких. «Коли ти ходиш при надії, ти безсумнівно малюєш собі перспективи ідеального батьківства, де все  за графіком, або того і більше – випереджає його. Але потім у цей світ приходить твоя дитина, а вона з тобою договорів ніяких не укладала, живе поки за своїми рефлексами, і ти починаєш переосмислювати батьківство, – каже Юлія. – Коли народився син, наші і так мінімальні знання про дітей обнулилися повністю. Ми почали діяти інстинктивно. На допомогу приходили численні книги з дитячої психології, методиці виховання та спільноти, де ти знаходиш однодумців. Нам пощастило, наші бабусі з дідусями не нав’язували свою точку зору, тому всю відповідальність ми залишаємо за собою.

На щастя, ніхто не ставить переді мною планку досягти чийогось уявлення про ідеальну матір. На запитання «А чому ваша дитина робить так, а не інакше?» я зазвичай маю набір вичерпних відповідей. Зараз багато наукових напрямків, якими можна обґрунтовувати свою точку зору. Або коли питають щось на далеку перспективу, я чесно відповідаю, що ще не цікавилася цим».

Ролі в родині

Сучасна українська мама потребує перегляду ролей у родині. Опитані матері акцентують на тому, що саме родинна допомога та справедливий розподіл ролей у сім’ї є однією з базових речей, що допомагають зробити виховання дітей комфортним для жінок.

Водночас, молоді мами зауважують, що соціум наче очікує саме від них прийняття відповідальності за виховання дитини. «У моїй сім’ї усе по-партнерськи: догляд за дитиною, хатні обов`язки та заробляння грошей. Кар’єра кожного важлива, вільний час та відновлення також, – розповідає Катерина. – А от довкола живе стереотип, що діти – це робота мами/жінки. Причому, що не особливо складна. Колишній чоловік моєї подруги (яка вдень опікувалась двома дітьми) полюбляв запитувати ввечері: чого ти така змучена?»

Довкола живе стереотип, що діти - це робота мами/жінки. Причому, що не особливо складна

«Щодо допомоги з боку чоловіка, її не можна недооцінювати, – акцентує Юлія. – Нам пощастило, тато працює віддалено. Це дало можливість нашому татові багато обов’язків по господарству перейняти на себе, щоб мама була саме мамою. Для провінції – ми дивна сім’я, зокрема саме тому, що тато бере активну участь у вихованні дитини та його дозвіллі. Але це, здебільшого, радо вітається оточуючими, їм це в новинку».

Тож дискусія про те, як бути матір’ю в сучасній Україні, має перетворитися з розмови про протиставлення чи вибір «або-або» на пошук гармонійного поєднання материнства з іншими – такими численними – ролями, цілями та прагненнями кожної жінки.

Замість післямови

Дарина: «Мамою бути комфортно, якщо тобі нею хочеться бути, бо решта – це питання підлаштування та самостійної організації».

Юлія: «Бути хорошою мамою для мене – це налагодити контакт, де батьки опора, надати за можливості дитині максимальні умови для розвитку, змінімізувати негативний вплив харчування і довкілля. Однією з надважливих умов сімейного виховання я бачу спілкування і довіру. Говорити, чути і прислухатися один до одного – наша базова необхідність».

Катерина: «Для мене материнство – це про баланс».

Ірина: «Гадаю, бути мамою, якщо ти про це мріяла, – комфортно в будь-яких умовах і будь-якому суспільстві. Але мені особливо некомфортно одне – моя дитина росте під час війни, і це не добре. Але водночас, я тішуся, що моїй дитині не соромно буде сказати, хто його батько і що він відвойовував його майбутнє. І я точно знаю, що тільки батьки здатні докласти достатніх зусиль, щоб дитина виросла із повагою до своєї країни, до свого прапора, гімну, щоб дитина знала і розмовляла українською, знала українських пісень і традицій, щоб не було соромно одягнути вишиту сорочку, щоб і з вдячністю дивитися в очі українським військовим. Це в силах кожного, держава і суспільство може тільки додавати потрібних умов для цього поза домом».

Валерія Печеник

Матеріал підготовлено в межах проекту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.