дивись.info

Убивство пам’ятки: як у карпатському селищі на Львівщині знищили унікальний стінопис

Убивство пам’ятки: як у карпатському селищі на Львівщині знищили унікальний стінопис
Фото зі сайту Славської ОТГ.

Безповоротно втрачено одну з чотирьох церков зі стінописом видатного українського художника-монументаліста Модеста Сосенка.

Місцем драми стало селище Славське, церква Успіння Пресвятої Богородиці, де місцевий священик з парафіянами практично за день знищили працю цілої плеяди митців, проігнорувавши всі застереження і порушивши закон.

Фото: ТСН

Про те, що сталося ІА Дивись.info поспілкувалася із Андрієм Салюком, президентом БФ «Збереження історико-архітектурної спадщини міста Львова», віце-президентом Українського комітету ICOMOS, головою ради Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури й Іриною Гах, кандидатом мистецтвознавства, багатолітньою дослідницею образотворчості першої половини ХХ століття, викладачкою і завідувачкою аспірантури і докторантури у Львівській академії мистецтв.

– Коли стало відомо про ремонтні роботи, які планувалися у церкві в селищі Славське?

Андрій Салюк:

Особисто до мене зателефонували 10 травня і сказали, що там стоять риштування. У суботу переслали більш детальну інформацію, що є ініціатива робити ремонти і, на жаль, нема розуміння цінності розписів, які є в інтер’єрі церкві. Відразу в неділю поїхала туди невеличка ініціативна група, щоб зустрітися, поговорити. Найчастіше такі поїздки ми стараємося робити в неділю, щоби побувати на Службі, а потім поспілкуватися з людьми, пояснити. Однак розмова не клеїлися, бо отець прийняв для себе рішення, що ті розписи йому непотрібні. Відтак слід більш серйозно, а не на рівні побутової розмови говорити. Відповідно за неділю, на ранок понеділка, ми сформували комісію, у яку включили мистецтвознавця, юриста відділу охорони історичних пам’яток ЛОДА, двох художників-реставраторів, які є дуже досвідченими реставраторами і стінопису, і станкового малярства. Всі разом ми поїхали до Славського, зустрілися з отцем, до нас також долучився отець з єпархії, уповноважений владикою до питань збереження сакральної культурної спадщини.

Піднялися на риштування, оглянули розписи, поспілкувалися з людьми, але, на превеликий жаль, абсолютно не відчули бажання спілкуватися, тобто усе було вирішено. Отець дуже лукаво постійно говорив, що це громада вирішила. Ми ж запитували, хто дав вказівку ставити риштування, розбирати іконостас, бічні вівтарі, хори? Люди ж кажуть, що отець. Ми намагалися пояснити, що його аргумент, що він лазив на риштування і не побачив там ні Сосенка, ні нічого цінного, нікчемний. Я поцікавився, яка освіта в отця? Мистецтвознавча? Художника-реставратора? Як можна оцінити, що там є, а чого немає? На що отець відповів, що йому мовляв розповідали, що там усе перемальовано. Але навіть якщо так, то під низом є оригінали. Тому ми наполегливо просили нічого не збивати. Запропонували, що приїде робоча група, яка дослідить стінопис. Отець не хотів продовжувати розмову, мовляв ви собі оглядайте, а я собі знаю. Він почав розповідати якісь нісенітниці, що хтось до нього приїжджав і розповідав, що треба то півмільйона доларів на реставрацію, то ті півмільйона вже перетворилися на три. Почав називати якісь цифри, що реставрація буде тривати 15 років. Усе це подавалося як доконаний факт. Відповідно, цим самим отець вводив парафіян в оману.

Зрозуміло, що ніхто не хоче, щоби реставраційні роботи тривали так довго і молитися на вулиці. Коли ми пробували пояснити, що це не так, отець і слухати не хотів. Крім того, він сказав, що не знає, що храм – пам’ятка архітектури. Це неправда, бо ще недавно у самій церкві була гарна різьблена дошка, на якій було вказано, що це пам’ятка архітектури, її збудував Василь Нагірний, а освятив митрополит Андрей Шептицький. Відповідно, я кажу, що якщо отець не знав, що це пам’ятка архітектури, то тепер вже знає. Пам’ятка охороняється законом і ніхто не може самовільно приймати рішення про руйнування цих розписів. На жаль, діалогу не вийшло. Отець не слухав ні нас, ні отця з єпархії. Тоді ми сказали, що завтра передамо протокол виїзного засідання.

Наступного дня протокол обстеження був готовий і був зроблений офіційний припис від обласної адміністрації про те, що розписи становлять цінність, вони є невід’ємною складовою пам’ятки архітектури, згідно із паспортом пам’ятки, який замовила селищна рада. Цей припис привезли, священику вручити, але  він не захотів його взяти, голова теж не взяв. Відтак на місці було складено протокол. Копія припису була передана селищному голові.

– Коли привезли протокол, розписи були ще на місці?

Андрій Салюк:

Це було у вівторок, все ще було на місці. Але отець цього не брав до уваги. І скандальні роботи з руйнування пам’ятки відбулися власне в середу. Я говорив з районним архітектором і він сказав, що там було десь 100-150 людей у церкві, які таким ударним методом усе це зрубували, знищували і відразу на тачках вивозили на сміття.

– Тобто працювали не лише підрядники?

Андрій Салюк:

Там не було ніякого підрядника. Все це робиться невідомо яким методом. Перше, що я спитався отця, чи є акт обстеження церкви? Нема. Чи є зафіксовані якісь проблеми, коли говорили, що падає штукатурка? Немає нічого. Добре. Чи є зроблений проект? Також немає. Чи хтось з фахівців, архітектор, конструктор, це оглядали? Вони зараз зробили залізобетонну підлогу для хорів. Хто розраховував ці хори? Хто буде відповідати, якщо туди вийдуть люди, а все обвалиться? Вони роблять це якимись дідівськими методами, без аналізу, без оцінки небезпеки і розрахунку витривалості. Тобто ніякого проекту, ніякої документації не існує. Всім керує отець, і ми це бачили.

– Що означає така неоднозначна заява єпархії щодо знищених стінописів?

Андрій Салюк:

Я розумію, що єпархія шукає якогось порозуміння. І я теж за те, щоби шукати порозуміння, бо саме для цього ми приїжджали. Я не розумію,чому священик отримав вказівку не збивати, – йшлося про те, що буде створена спільна комісія єпархії і обласної адміністрації, зокрема управління культури, туди будуть залучені і мистецтвознавці, і реставратори, і священики тощо, – але проігнорував її і вчинив підступно як сумнозвісний персонаж історії про Ісуса – вмив руки і в той самий день поїхав на Закарпаття, а за той час дав вказівку все це збивати.

– Як відреагувала на цю ситуацію правнучка архітектора церкви Василя Нагірного, яка приїхала до України з США?

Андрій Салюк:

Шок. Вона розповіла, що запланувала відвідати і цю церкву теж. Христина Лев свого часу виступила з ініціативою в Америці створити фонд збереження сакральної культурної спадщини, який має на меті акумулювати кошти на потреби реставрації пам’яток в Україні, зокрема і цієї спадщини Нагірних. Зараз вона приїхала з групою студентів, яким показує українську сакральну спадщину. Одним із пунктів було відвідання Славського. Христина Лев каже, що до них теж ніхто не звертався, щоби дати кошти на потреби реставрації. І на обласному рівні ніхто звертався щодо коштів. Отець сказав, що півроку тому під час Служби Божої впала штукатурка. Але коли ми почали обговорювати цю проблему, то виявилося, що все було добре з куполом, ніде не замокало, доки на куполі не поміняли і не поставили булат. Тобто на даний момент у нас є підозра, що булат було покладено не фахово, без забезпечення належної якості. Хто давав дозвіл міняти покриття? Хто був відповідальним за виконання цих робіт? Хто вів контроль якості цих робіт? Виходить, що вони самі вирішили поміняти бляху, самі створили цей клопіт, а тепер звинувачують, що штукатурка облітає і її треба збити. До речі, ми оглядали штукатурку по стінах, вона була в абсолютно задовільному стані, нічого там не бракувало. У багатьох місцях штукатурка справді бухтіла, але здебільшого вона міцно трималася. Так само бухтить нова штукатурка, якою покрили церкву ззовні. Натомість її ніхто не збиває.

– Чи понесе якусь відповідальність настоятель храму за знищення унікальних розписів?

Андрій Салюк:

Я скажу трохи ширше. Я категорично не погоджуюся із закидами у бік усієї УГКЦ. Є різні отці, настоятелі храмів, з різною відповідальністю і ставленням до пам’яток. Я співпрацюю з дуже багатьма. Є такі отці, які дуже вболівають – вони дзвонять, консультуються, шукають фахівців, ресурси, щоби запобігти псуванню тощо. Є відповідальні отці, які належним чином ставляться до сакральної культурної спадщини. Щодо цього отця, то я сподіваюся, що буде належно проведене слідство, будуть знайдені винні у прийнятті неправильних рішень, в ініціюванні неправильних дій, у виконанні злочинних дій і вони будуть покарані, згідно із чинним законодавством. Хто це буде? Чи парафіяни, чи отець, я не знаю. Нехай на це питання дасть відповідь слідство, але я дуже сподіваюся, що це покарання буде і з боку світської влади, тобто правоохоронних органів, і – церковної влади. Тому що я не розумію, як у такій дуже структурованій ієрархічній  інституції як церква рядовий солдат – отець, не послухався генерала – єпископа. Це неприпустимо. Якщо так є, то значить є якась проблема у самій структурі. Думаю, що відповідні рішення будуть і вони будуть адекватними до тих дій, які були вчинені. Якщо не буде відповідної реакції, то завтра будь-який священик буде робити що захоче. Я сподіваюся, що єпархія і архієпархія зроблять відповідні висновки і відповідно будуть якісь дії. Малий непокараний злочин тягне за собою великий.

– Це поодинокий випадок чи є певна закономірність?

Андрій Салюк:

Такий, як зараз стався – це винятково зухвалий та брутальний. Це не випадковість, а зроблено зумисно. Брутальністю цей випадок виривається із загального контексту. На жаль, в нас дуже часто є ситуації, коли чи з ініціативи церковної громади, чи з ініціативи пароха робляться некоректні дії на тій чи іншій пам’ятці – оббивають пластиковою вагонкою як зовнішньо, так і внутрішньо, чим несуть загрозу пам’ятці. Деревина під вагонкою запарюється, починає гнити, розвивається біологія, і дуже часто пам’ятка руйнується. Дуже часто єпископи звертаються, щоби цього не робити, але це ігнорується. Такі випадки, на жаль, є і, на жаль, вони не завжди отримують адекватну оцінку та реакцію.  Якщо сьогодні хтось з власного бажання поміняв старовинні дубові, гарно ковані двері до церкви на нинішні промислово вироблені, а під це розрубав портал або підмурував його, незважаючи на заборону, і не поніс жодної кари, то завтра він приймає рішення зрубати штукатурку. У цій церкві теж, до речі, були поміняні двері без належного дозволу.

– Що ми втратили зі знищення цього стінопису?

Андрій Салюк:

Ми втратили неповторну пам’ятку. Її не можна відтворити. Ми можемо намалювати такі самі розписи, але це буде лише копія, а не оригінал. Іноді можна зробити якусь дурість через незнання, але в даному випадку це умисна дія. Отець був поінформований, що це є пам’ятка, про цінність цих розписів, про те, що цього робити не можна і він однаково ініціював ці роботи. Тобто це є вбивство – вбили пам’ятку. Наскільки вона цінна порівняно з іншими, то давайте порахуємо, скільки пам’яток Сосенка чи Буцманюка в нас є? Ми тепер хочемо буквально у брутальний спосіб перевести це у грошовий еквівалент. Наприклад, взяти ціни на картини Буцманюка  та Сосенка на аукціонах. Недавно в один з музеїв передали картину Буцманюка. Її викупив меценат за кордоном. Говорили про те, що вона розміром 30х30 і коштувала тисячу доларів. Ми зараз хочемо порахувати площу робіт цих двох надзвичайно талановитих, виняткових для українського сакрального мистецтва осіб, а потім сказати: «Люди ви своїми сокирами знищили ось таку суму».

Ірина Гах:

Ми втратили ще одну пам’ятку, пам’ятку архітектури і образотворчості першої половини ХХ століття, до якої безпосередньо були причетні дуже багато людей, великих українців. Тому ця втрата є неймовірна. Ця церква була яскравою демонстрацією співпраці між художниками українцями, будівельниками українцями, архітекторами українцями і найголовніше – все це очолював великий митрополит Андрей Шептицький. Тому ця пам’ятка є для нас цінною з огляду і образотворчого, й історичного, і культурологічного, і духовного.

Це така серйозна річ, яку вже, на жаль, не повернеш, бо вона змінена зсередини повністю, втрачений стінопис. Дай Боже, щоби ми все-таки отримали і відновили старий іконостас пензля Модеста Сосенка. Теперішній священик підпсував храм, зробивши з нього напівіграшкову і напівкічеву церкву. Ось це ми втратили.

– Скільки сьогодні є ще пам’яток, де збереглися розписи Сосенка і Буцманюка?

Ірина Гах:

Модеста Сосенка у нас є три церкви зі стінописом. Маємо ще іконостаси, але їх теж небагато. Стінописи маємо у Підберізцях, це 1910 рік. Маємо в Рикові дуже гарну дерев’яну церкву (нині село Поляни Золочівського району – ред.). До речі, до нас  дійшла інформація, що її теж збираються «оновлювати». І маємо, звісно, Золочів. Це церква святого Миколая. Вона у дуже хорошому стані. Сосенко у Підберізцях цінний тим, що там ним був зроблений комплекс – і стінопис, і вітражі. Тому було б добре, якби воно залишилося таким, як є. У Підберізцях дуже свідомі священики, тому там ніхто нічого не чіпав, навіть за радянських часів. Юліана Буцманюка маємо у Раві-Руській, але він там лише домальовував після Юрія Магалевського, який помер. Здебільшого це стосувалося орнаментів. А ще маємо шедевральну річ, яка входить у всі каталоги України, – це Василіанська церква Серця Христового. Більша частина церкви зроблена Юліаном Буцманюком. Незначна частина – отцем Яремою і львівським художником Серветником. Наскільки мені відомо, василіани дуже її оберігають і збирають гроші, щоби церкву нарешті відреставрувати, бо частина стінопису була цільово замальована самими ченцями, інакше радянська система знищила б розписи.

Більше Буцманюк нічого не встиг зробити, 1939 року він поїхав звідси. Все решту він робив у Канаді, в Едмонтоні, у кафедральній церкві УГКЦ святого Йосафата. Але це не той стінопис, який є в нас. У нас це набагато потужніше, вагоміше у художньому вираженні. І Модест Сосенко, і Юліан Буцманюк були дуже добрими художниками. Навіть їх так доля поєднала, що любили одну жінку, були під патронатом митрополита Андрея, у різний час закінчували Краківську академію мистецтв. Тобто вони мали дуже схожу школу, але поза тим в мистецтві і в художньому вираженні були кардинально різними. І в тому їхня цінність.

– Тобто ми мали церкву, яка власне поєднала таких схожих і водночас різних художників?..

Ірина Гах:

У Славському Буцманюка як такого в живописі нема. Там він фігурував як доповнення до Сосенка. Він тоді вчився у Сосенка і вникав у секрети творення монументального стінопису. Це дуже-дуже складна річ і технологічно, і художньо, і образно. Бо не кожен художник може проявити себе у великих формах. А стінопис – це насамперед велика форма. Там ми швидше бачимо більш вираженого Сосенка. Але кожна церква Модеста Даниловича – це окрема річ. За історичними даними на сьогоднішній день ми їх нараховували більше десяти. Можливо, одинадцять чи дванадцять. Але, на жаль, до кінця ніхто так і не порахував. Боюся, що під час роботи з архівними документами будуть сюрпризи. З тих одинадцяти залишилося три. Було чотири, одну знищили. Я була перед знищенням у Славському. Зараз ходить дуже багато розмов про те, що це був перемальований Сосенко тощо. Я вам кажу абсолютно авторитетно як людина, яка багато років займалася і Сосенком як монументалістом, якщо і були втручання інших художників, то вони були чітко по рисунках і по попередніх стінописах Сосенка. Там не було змінено рисунка, композиції. Там було лише втручання у його стінопис. Але це було десь на рівні кількох метрів і то не всюди. А вище був Сосенко натуральний, бо ми піднімалися на риштування. Стінопис потребував просто реставрації, причому не такої значної, як говорили. Стінопис був у непоганому стані. Головне – його треба було просто помити.

– Отець говорив про аварійний стан церкви. Чи справді були такі проблеми?

Ірина Гах:

Нічого подібного. Нам розповідали, що зверху, з купола, падали якісь шматки тиньку, настільки великі, що могли когось поранити під час Богослужіння. Це неправда. До речі, нам це підтвердили люди. Річ у тім, що купол був пошкоджений по закінченню Другої світової війни. І церква якийсь час стояла з пошкодженим куполом. А це значить, що всередину потрапляла волога. Як наслідок, стінопис у верхній частині був сильно припорошений. Найімовірніше цей бруд і став причиною того, що людям захотілося яскравих кольорів. Якби вони помили церкву, вона би їм так засвітилася, що уявити важко, бо це сецесія – початок ХХ століття, модерн. Цей стиль ввів у церковне мистецтво, особливо у стінопис та іконопис яскраві кольори, абсолютно сучасні, де поєднувалися помаранчевий і, наприклад, яскраво-зелений чи яскраво-синій зі золотом. То був гарний модерновий стінопис. І ось, власне, коли ми виходили з церкви, то робітники зі села сказали, що священик лукавив, бо тиньк про який казав отець, впав ще два роки тому, а ремонтні роботи не мають відношення до аварійної ситуації, бо її не було.

Оксана ДУДАР

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.