дивись.info

Руйнуючи мури: як працює спільнота «Лярш» у Львові (фото)

Руйнуючи мури: як працює спільнота «Лярш» у Львові (фото)
Фото з Fb "Ляршу".

Коли Жан Ваньє — засновник спільноти «Лярш» став директором інтернату для осіб із розумовою неповносправністю у Троллі, у перший же день він загубив ключі, з того дня двері закладу більше ніколи не замикалися.

Сам інтернат перестав бути ізольованою установою, його мешканці почали робити різні вироби, з’явилася каплиця, потроху став зникати мур — реальний і уявний, — що відділяв людей з розумовою неповносправністю від усього світу, а спільнота «Лярш» засвідчила, що ми, так звані нормальні люди, можемо багато чого навчитися у тих, кого раніше хіба жаліли, а то й боялися — любові, щирості, безпосередності.

Бути на своєму місці

Провідником спільноти «Лярш» у Львові є Леся Ларікова. Її шлях до «Ковчегу» розпочався понад сім років тому.

Леся Ларікова. Фото з Fb “Ляршу”.

«Моє знайомство з “Ляршем” розпочалося у часи, коли була студенткою університету Франка. Час від часу я ходила на літургію у храм Покрови на Личаківській або на Пасічній у церкву Різдва. Там я бачила батьків, які приходили з дітьми з неповносправністю. Не знаючи, про яку саме неповносправність йдеться, я почала задумуватися, як живеться цим сім’ям? Якось про це розповіла одній своїй знайомій і вона запросила мене на реколекції. До нас з Канади приїхав Джо Востерманс, капелан “Ляршу” поділитися своїм досвідом. Це було 3-4 дні у Новояворівську. Там були друзі з неповносправністю, їхні батьки, а також приятелі спільноти “Віра і Світло”. Це стало для мене відкриттям. Тоді зрозуміла, що хотіла б підтримувати далі контакти із цими спільнотами, організаціями. З’явилося відчуття чогось дуже особливого і щирого. Відчула, як мене там приймали, вітали і любили незнайомку, яка щойно туди прийшла. Я відчула себе на своєму місці», – розповідає пані Леся.

Спочатку Леся Ларікова стала волонтером «Ляршу», потім почала працювати.

Леся Ларікова. Фото з Fb “Ляршу”.

«Моя історія тут триває понад 7 років. Я досі відкриваю, що таке “Лярш”. Це як сім’я — спочатку пізнаєш щось одне, минають роки і дізнаєшся щось інше, нове. Продовжуєш відкривати і себе, і свої відносини з людьми. Два роки я була асистентом на майстерні, потім з’явилися адміністративні обов’язки. Але намагаюся знаходити час бувати на майстернях», – продовжує провідник спільноти.

Сьогодні «Лярш» у Львові об’єднує майже 100 людей — це друзі, асистенти, волонтери, чотири майстерні — «Мрійники», «Назарет», «Бджілки» та «Знесіння», а також денна програма «Усмішка» для соціальної адаптації осіб з глибокою розумовою неповносправністю. Усі майстерні знаходяться у різних місцях, але у «Лярші» знайшли спосіб, як проводити час разом.

«Спільнота складається з різних частин, але попри те є одним організмом. Ми маємо спільні дні, різні святкування тощо. Крім того, організовуємо табори, фестивалі. Для нас дуже важливі духовні моменти, досвідчення Бога, молитва, віра, а також професійний аспект, щоб не замикатися і не варитися у власному соку. Ми маємо бути доказом для суспільства, що люди з  розумовою неповносправністю можуть перебувати і поза інтернатами, їх не слід боятися. Вони мають свої таланти, а також мають що дати іншим. Це такий мур, яким люди намагаються відгородитися від того, чого не знають і не розумієш. Ми намагаємося цю стіну долати», – каже Леся Ларікова.

Більшість організацій, які працюють з людьми з розумовою неповносправністю, створили батьки, котрі мають неповносправних дітей. А в основі «Ляршу» є приятелі.

«Велика частина людей, яка рухає систему — це батьки, і нікуди від цього не дінешся, ми не можемо без них. Наприклад, “Віра  і Світло” — це були батьки, але потім розпочався пошук волонтерів. “Лярш” існував як альтернатива інтернату, тобто дім, де жили асистенти і друзі. Була створена домашня модель. Ясна річ, що асистенти мінялися, адже це не стало для кожного зобов’язанням на усе його життя. Навіть якщо асистент приходив на кілька років, це все одно була певна стабільність. В Україні ми почали робити спільноту не з будинку, тобто “Лярш” в Україні став дещо іншою моделлю — ми мали майстерні, але не мали дому. Тому до нас приходили друзі, які мають батьків, опікунів, але вони були обмежені стінами свого дому. “Лярш” для них став місцем реалізації себе через працю, відносини, дружбу, активне життя. Ця форма сама по собі може мінятися, але залишається зміст, акценти, які ми ставимо — це стосунки, дружба, спілкування, цінність кожного. Насправді це непросто.

Наразі ми існуємо в таких рамках. Але ми хотіли б мати більше будинків, які все ж таки є альтернативою інтернатам. З багатьох причин наразі ми не можемо це реалізувати. Будинок, який ми маємо, це будинок підтримуваного тимчасово проживання. Ми хотіли б відповідати потребам, які на сьогодні є. Нам би дуже хотілося, щоби схожі організації з’являлися в Україні», – розповіла провідник спільноти.

У гості до «мрійників»

При храмі Всіх святих українського народу діє одна з чотирьох майстерень «Ляршу» — «Мрійники», яка об’єднала 12 друзів.

Щойно переступивши поріг майстерні, як до мене швидким кроком підходить Віталик, хапає за руку і тягне у приміщення, де він працює. Ледь встигнувши ухилитися від «зустрічі» з низьким одвірком, опиняємося у просторій кімнаті, де працює Віталик. Він відразу береться розповідати і показувати свою роботу. Віталик чистить звезені з церков використані свічки-«таблетки». Він видаляє залишки парафіну, а саму «таблетку» пресує. Потім це здають на брухт.

Віталик. Фото з Fb “Ляршу”.

Віталик з Пустомит, а зараз мешкає у будинку «Витанія». Він покидає працю і біжить збиратися, адже ми маємо сьогодні прийти до нього у гості. М’який і лагідний він тішиться новому знайомству і спілкуванню. У коридорі зустрічаємо Дениса — хлопця з дивовижно красивими очима, з яких так і сипле золотими промінцями.

Денис. Фото з Fb”Ляршу”.

Більшість «мрійників» зібралися в іншій кімнаті. Координатор майстерні Петро Чорній саме домиває посуд. Тим часом малесенька на зріст Тетяна вже розповідає, чим займаються «мрійники».

«Ми бісер населяємо, іконки робимо, свічки, малюємо, клеїмо, дерев’яні вироби робимо», – тріскотить дівчина.

Тим часом з шафи починають з’являтися дерев’яні янголи, листівки. Таня показує свій малюнок — яблуневий сад. «Мрійниця» справді дуже гарно малює. Крім того, їй доручають водити екскурсії, коли до майстерні приходять гості.

Неабиякий хист художника має Василь, якого сьогодні, на жаль, немає — він прихворів. Але є його картина, яку хлопець намалював і отримає її на свій день народження.

Картина Василя.

«Василь дуже гарно малює. На початку березня у нас була вже третя виставка наших друзів. А починалося з того, що Василь дуже багато малював і ось вирішили влаштувати показ його картин», – пояснює речниця «Ляршу» Наталя Критович.

Таня тим часом продовжує розповідати про життя майстерні: «Ми разом святкуємо дні народження, робимо корону для іменинника. День з пів десятої до пів четвертою. Приходимо, робимо чай. А асистенти приходять раніше. Чай, молитва, руханка, праця, обід, відпочиваємо до 2-ої, потім знову працюємо до пів четвертої. Тоді друзі розходяться. Працюємо з понеділка по п’ятницю, у п’ятницю тільки півдня», – каже Таня.

Відкриваючи один одного

Наталя Ярема, асистентка майстерні, раніше працювала у «Назареті».

«У всіх майстернях день виглядає практично так само, тільки друзі приходять на 10 і йдуть о 16. Складова дня однакова. Разом святкуємо дні народження. Уродинник обирає, що він хоче робити — танці, настільні ігри, дивилися фільми. Особливим є те, що все робимо разом — асистент з другом. Праця — разом. Обід — разом. Тобто це такий побутові відносини — заангажування особи з неповносправністю до всіх побутових речей. Бо зазвичай, коли вдома, батьки дуже обмежують їхні можливості, бо може не те купить чи решту забуде взяти… А де можна навчитися готувати чи мити посуд? Майстерні є для того, щоби навчитися і набути якихось практичних навичок, які знадобляться у житті», – пояснює Наталя.

«Ми через таке спілкування, стосунок, працю, відкриваємо їхню особливий дар неповторності, бо кожен з них у собі щось несе унікальне», – доповнює Наталю Петро Чорній.

«Ми завдяки цьому спілкуванню відкриваємо щось як у них, так і в собі — і позитивні, і негативні риси. На щодень ми дуже багато часу проводимо разом. Ми як сім’я, — далі веде Наталя. — Найскладніше прийняти свою неспроможність. Сюди дуже часто приходять з думкою, що я можу багато змінити, багато дати, а потім складно прийняти думку, що не так багато я можу й дати та змінити. Головне — просто бути тут на щодень, товаришувати, любити і бути любленим».

Думку продовжує Петро: «Друзі нас вчать, що вони легко сприймають свої обмеження. Вони позитивно до цього ставляться і не панікують так, як ми. Я панікую, коли в мене щось не виходить. Друзі тим не переймають. Вони для мене є прикладом такого живого доказу. Коли ми даємо їм впевненість, що ми їх любимо, вони відкриваються ще більше, дають більше радості. Вони, що думають, те й відповідають, не комплексують і не переймаються, що про них подумають. Це ми будемо комплексувати, а вони ні».

«І приймають кожного однаково — чи то Папа Римський, чи президент, чи якийсь звичайний перехожий. Цьому гарно вчитися», – пояснює Наталя.

Знайомство

Тим часом усі друзі зібралися за столом і ми починаємо традиційно для спільноти знайомитися.

У кутку сидить Богдан. Старший чоловік колись ходив на майстерню, але продовжує приходити у гості. Сьогоднішній день у «Мрійниках» мало нагадує звичний, адже всі чекали на гостей. Після недовгого вмовляння він таки приєднується до всіх.

Знайомство починає Петро, який став координатором «Мрійників» менше місяця тому, раніше був разом з «Бджілками», а в «Лярші» вже понад шість років.

Біля Петра сидить геть дрібненька Люба. Вона сьогодні не в настрої і сама розповідати про себе відмовляється, дозволяючи це зробити Петру, але вже за мить обурено перебиває асистента, який назвав Любу дуже гарною жіночкою.

«Не жінка, дівчина, — сміючись, веде далі Петро, — Люба набирає тут бісер і роздає усім пісенники. Не любить вихідних. Її ім’я дуже відповідає її характеру — вона є любов».

Біля Люби сидить Денис — той самий хлопець з очима з золотими іскорками. З якоїсь причини він не розмовляє.

«Колись мені розповідали, що Денис добре розуміється на техніці. Це правда?» – допитується Наталя.

Але Денис продовжує посміхатися своїми величезними золотистими очима. Наталя намагається отримати відповідь жестами, але хлопець невблаганний.

Тепер черга Наталі: «Я близько семи років у “Лярші”, але майстерні поміняла вже всі. Усюди потроху. “Назарет” став моїм рідним домом. Душею і думками я досі там. Люблю дурня валяти, але тут всі дуже серйозні. Люблю співати, коли мене ніхто не чує. А ще дуже шумна».

«На 100%, — додає Павло, який сидить поруч. Він постійно погляд опускає вниз, наче щось шукає. — Я люблю робити компліменти і масаж, а також міряти температуру. І ще я український філософ з тими українськими книжками».

Павло говорить дуже тихо, наче боїться, що його хтось підслухає. Він справді майстер компліментів. Тихенько підкрадеться ззаду і прошепче щось на вухо.

«Вона талановита і така неперевершена», — каже Павло, аби ще раз продемонструвати свій непересічний талант у виголошенні компліментів.

Його сусідка за столом Люда розповідає, що любить населяти бісер, робити чай, прибирати і готувати. Вдома вона вишиває бісером, в’яже, прибирає і готує вечерю.

Андрію допомагає Наталя розповісти про його уподобання — населяння бісеру, малювання, столярні роботи.

Тетяна. Фото з Fb “Ляршу”.

«Мене звати Таня. Я населяю бісер. Малюю. Раніше малювала петриківські розписи, але тепер не малюю. Маю місію показувати — водити екскурсію. А вдома я батькам допомагаю по магазинах, ходжу до церкви. Маю сестру, вона має п’ятеро дітей. А ще маю рудого котика. Принесли його у коробці», – ще раз розповіла про себе спритна Тетянка.

Богдан був у «Лярші». Тепер він у «Вірі і Світлі». Тепер час від часу приходить в гості. Живе з дружиною брата Надею і з племінниками.

Серед останніх Віталик, якому не терпиться їхати до будинку: «Звати мене Віталик. Люблю я свічки чистити, чергувати. Живу на “Витанії”. Мої батьки живуть у Пустомитах. Туди їде 141 маршрутка. Наталя, Надя — сестри, а ще маю племінників».

Люба весь час його поправляє.

«Мені тут добре», – закінчує свою розповідь Віталик.

Залишилися Наталочка, мабуть, найсором’язливіша.

«Вона в нас дуже скромна дівчина, але дуже гарно малює», – допомагає Петро.

Читайте також: «Лярш» у Львові: як люди з розумовою неповносправністю вчать інших жити серцем

На жаль, час спливає невблаганно швидко, за деякими друзями вже прийшли батьки. Вони поспішають одягнути. За цей короткий час ти встигаєш усіх полюбити і відчути, що полюбили й тебе. Звісно, хтось продовжує дивитися на тебе з підозріливістю як на чужинця, хтось закидає компліментами, а хтось збентежить незвичайним запитанням.

Оксана ДУДАР

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.