дивись.info

Серіал «Чорнобиль» дозволяє переосмислити те жахіття, яке там відбувалося, — ліквідатор

Серіал «Чорнобиль» дозволяє переосмислити те жахіття, яке там відбувалося, — ліквідатор

Восени 1986 року вчений-медик, професор, учасник Революції Гідності, ветеран війни з Росією, полковник, а тоді усього лише сержант строкової служби Внутрішніх військ СРСР Всеволод Стеблюк був серед тих, кому випала нелегка доля ліквідатора-добровольця на Чорнобильській АЕС. 

Фото з відкритих джерел.

– Наскільки серіал «Чорнобиль» схожий на ту реальність, з якою довелося зіткнутися 1986 року в Прип’яті?

– Загалом мені важко сказати, що відбувалося у момент аварії, хоча дуже добре пам’ятаю Київ у той час. Просто так трапилося, що я приїхав у відпустку 27 квітня 1986 року, тоді я служив як строковик. Приїжджаю, а мами вдома немає. Чому немає? Мама служила в МВС, їй вночі зателефонували і викликали на «навчання». Вона поїхала і у мене з нею три доби не було зв’язку. Вона не могла подзвонити, я не знав ні де вона, ні що з нею. Мама об’явилася десь, здається, першого чи другого травня. Зателефонувала і сказала у жодному разі не ходити по вулиці. Тоді я вирішив провідати свого товариша, який служив у Внутрішніх військах у Києві, на Подолі. А я, до речі, служив у Львові. Це були такі дві потужні частини спецназу Внутрішніх військ СРСР. Я приїхав у полк, а він порожній. Черговий по частині прапорщик. Питаюся, де усі, а мені знову відповідають «учєнія». Думаю, мабуть, якісь дуже великі, бо і мама вночі поїхала, і полк виїхав.

В класах полишалися зошити, глобуси, дитячі речі, у спортзалі – м’ячики. І все це порожнє.

У Києві 1 травня була демонстрація, ми гуляли. І тільки 2 травня ввечері приїхав мій начмед полку у гості, у чорнобильській формі, як у серіалі, і розповів, що там відбувається. Тому що вони були безпосередньо у 10-кілометровій зоні і на станції. Я захотів теж відразу їхати, але начмед мене переконав повернутися до Львова і керувати медслужбою. Моя чорнобильська історія розпочалася восени. І ось четверта серія серіалу, де показана осінь, це завершення очистки даху. З нашого батальйону теж набирали добровольців для такої роботи. Ця атмосфера на станції… Мені довелося безпосередньо побувати на станції і виконувати дуже незвичайну роботу – треба було провести дезінфекцію на другому адміністративно-побутовому блоці. Саме там засідали науковці, там був штаб. Але що тоді міг знати сержант? Нічого не розповідали. Приїхав начмед військ, запитав чи є дихлофос, деззасоби. Кажу, що є. «Ну то поїхали», – каже полковник. Сіли у БРДМ, з якого геть нічого не було видно. Приїхали, вийшли, попрацювали, поїхали. У розташуванні було нудно, бо знаходилися у порожньому селі, у школі. В класах полишалися зошити, глобуси, дитячі речі, у спортзалі – м’ячики. І все це порожнє. Тоді я знайшов собі таку розвагу, щоб проводжати хлопців, які їхали на станцію. Взагалі я мав їх зустрічати, опитувати, як вони себе почувають, вимірювати тиск тощо. Так само зранку оглядати їх перед виїздом на станцію, бо я був фельдшером батальйону. Від нічого робити я почав їх супроводжувати. У четвертій серії настільки реально відтворений той час і обставини… Я взагалі здивований, що вони так точно відтворили станцію. Прип’ять відтворена надзвичайно правдиво. Одяг, зачіски, мода, навіть манера триматися змальовані дуже реалістично.

Пам’ятаю, як впіймали діда-«шпигуна», який в городі закопав три трилітрові банки самогону.

– Одна з найсильніших сцен у серіалі – відстріл домашніх тварин. Чи було таке?

Фото з Fb Всеволода Стеблюка.

– У нас було навпаки. Хлопці несли службу по порожніх селах. Кожне село треба було оберігати від мародерів. Були і мародери, і люди поверталися, які щось забули. Пам’ятаю, як впіймали діда-«шпигуна», який в городі закопав три трилітрові банки самогону. Так він через колючку переліз. А були такі, що просто виносили все цінне з хат. Бо людей, коли евакуювали, то вони все залишили. Не знаю про велику рогату худобу, а коти, собаки жили разом з нашими хлопцями у «караулках». Для приміщення караулу вибиралася найкраща хата, напевно, голови колгоспу. Що там гріха таїти – туди стягувалися найкращий кольоровий телевізор, килими, посуд. Хлопцям там треба було добу перебувати. Безумовно, видався сухий пайок, але хотілося щось інше. Офіційно розпалювати вогонь було заборонено, але все одно щось розігрівали, готували. Постачання було настільки добре, що вистачало їжі погодувати ще й тварин. Коти, собаки приходили і там з хлопцями сиділи. При чому вони чітко знали, хто свій, а хто чужий. Якщо наближалися перевіряючі, адже приїжджали перевіряти, чи не вживають спиртні напої (було й таке), ця зграя собак зривалася з гавканням за кілометр. Дуже добре пам’ятаю курей, яких ще не виловили – вони жили на деревах. Коти ловили курей. Наші не вбивали. Можливо, десь таке було. Свійську худобу не пам’ятаю, у жовтні її вже теж не було у селах.

Тільки тепер прийшло усвідомлення того жахіття, яке там відбувалося.

Для мене на той час це був дуже потужний процес — такий драйв, рух, щось робилося. Мені тоді здавалося, що станція надзвичайно велика. І коли я приїхав у теперішні часи, зрозумів, наскільки все це близько, поряд, наскільки все це незахищене. Тільки тепер прийшло усвідомлення того жахіття, яке там відбувалося. Ми тоді не розуміли, а фільм якраз дає уявлення про ті реалій, про той жах і можливість переосмислити жахіття того часу.

Кадр із серіалу «Чорнобиль».

– У фільмі ще була цікава сцена, де військовослужбовці робили захист із свинцевих ломів…

– Ви знаєте, говорилося про це багато. Правду сказати, деякі хлопці намагалися таке зробити, особливо якщо їхали на станцію. В більшості над цим сміялися, але дехто намагався зробити собі такі «памперси» з металу. В нашому батальйоні до такого вдавалися тільки дехто, а здебільшого з цього сміялися.

– До осені вже була певна інформація про те, що сталося. З яким настроєм ви туди вирушили?

– Тоді був такий підйом. Комсомольці намагалися якось долучитися, було дуже потужне патріотичне виховання. У мене мама офіцер, вона там з перших днів, не була безпосередньо на станції, але керувала усім процесом. Багато знайомих туди поїхали. Мої однополчани туди поїхали, у червні вони повернулися, а я не їду. Тоді я почав писати рапорти з вимогою мене відправити на Чорнобильську станцію. Мені відмовляли, бо спочатку приймали нове поповнення, потім я мав вступати у військово-медичну академію в Ленінграді. Я туди з’їздив, але не вступив.

Тоді я думав, що це моя війна і я мушу це зробити, бо саме така боротьба випала на долю мого покоління.

До речі, однією з причин було те, що ось тут таке відбувається і без мене. Начмед, майор Дьяконов мене оберігав і дуже добре до мене ставився, він казав, що мені того не треба. Але восени я зловив момент, коли він через  отриману у перші дні дозу радіації опинився у шпиталі. Тоді я дещо таке зробив, за що мене як покарання вирішили позбутися і відправити у Чорнобильську зону. Хлопчина 19 років, тягне на подвиги, вихований у радянських традиція, дід був на війні. Тоді я думав, що це моя війна і я мушу це зробити, бо саме така боротьба випала на долю мого покоління. Більше того, я на першому курсі медінституту займався наукою. Коли пішов власне в армію, мені були цікаві ті дослідження, які я робив, провести у Чорнобилі. Тому коли я приїхав у Київ ще перед відправкою в зону, то пішов до свого наукового керівника. Попросив його дати мені об’єктив до мікроскопа, фарби. Я проводив дослідження, які вже тоді вразили багатьох. Я досліджував стан хроматину, тобто ядер клітин епітелію з внутрішньої поверхні ротової порожнини. Там епітелій дуже швидко відновлюється, тобто діляться клітини. І вони дуже вразливі до дії різних факторів і радіації. Але те, що я побачив, то це були зовсім інші форми ядер. В уражених ядрах хромосоми вели себе зовсім не так, як у нормальному житті. І коли я за місяць з хвостиком повернувся в Київ та показав професору, він сказав, що тому ніхто не повірить. Оскільки в мене не було фотоапарату до мікроскопа, то я малював. А науковий керівник каже, що матеріалу мало, це треба зняти. Коли повернувся через два місяці, мені професор розповів, що спілкувався з японцями. Вони пояснили, що ми матимемо такі порушення, а клінічно протягом 20-30 років буде зростання онкологічної патології. Ну, власне, що ми і спостерігаємо. Натомість результати роботи мені сказали заховати і нікому не показувати, бо за таке можуть і посадити.

– І що сталося з результатами досліджень?

– Та нічого. Я знищив усе, був у розпачі. З горя ще на місяць залишився.

– Робота у Чорнобильській зоні для Вас теж не минула безслідно?

– По-перше, наївся цезію. Коли приїхав у Київ, спочатку поклали у госпіталь, по знайомству потрапив в Інститут онкології. Виявилося, що цезію я перебрав разів у 20 за допустимий рівень. Почалися крапельниці. Але теж не хотілося довго лежати, йшов дембель. Я приїхав у Львів. Десь за місяць почалися проблеми із здоров’ям. З’явилася незрозуміла слабкість, я засипав на ходу, спухли лімфатичні вузли. Мене направили у Львівський інститут гематології. Там сказали, що якби я не був з Чорнобиля, то можна було б говорити про лейкоз, а зараз дуже багато незрозумілих реакцій. Тому вирішили поспостерігати – вітаміни, харчування. Поклали до львівського шпиталю, і за два тижні я вийшов із того стану, більш-менш нормалізувався і потім мене відправили додому.

Мені довелося усе це вдруге переживати зі своїми пацієнтами.

Але доля так розпорядилася, що через два роки після закінчення інституту я прийшов працювати у Київський госпіталь МВС. Він обслуговував і, зрештою, обслуговує ліквідаторів з числа пожежників, міліціонерів, які з перших годин були у Чорнобильській зоні. І практично усі, хто отримав гостру променеву хворобу, пройшли через моє відділення реанімації. Вони були моїми пацієнтами, зокрема Леонід Телятников, Василь Мельник. Мені довелося усе це вдруге переживати зі своїми пацієнтами. Все це, до речі, мене підштовхнуло скористатися політичними можливостями і піти в політику, щоби повернути наше законодавство обличчям до чорнобильців. Реально про них забули, виплати скасували. Насправді не так багато вже залишається тих ліквідаторів і з кожним роком їх менше і менше, тому що радіація вбиває в часі. Серед захворювань ліквідаторів на першому місці серцево-судинні – інфаркт, інсульти, а потім вже онкологія і все інше.

У Чорнобилі в більшості все робили добровольці, навіть ті, кого призивали були добровольцями. Ось як в серіалі показано – забирали запасників в армію. Так і було – забирали з квартир посеред ночі і привозили у військові частини, перевдягали і везли туди. Такими були мої товариші, так звані партизани. Але в душі вони всі були добровольцями. На дах з лопатами йшли виключно добровольці.

Кадр із серіалу «Чорнобиль».

Довідка

Всеволод Стеблюк – український вчений-медик, громадський діяч та бард, доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.

Учасник Революції гідності та військовий лікар на війні на сході України, відомий з позивним «Айболіт», учасник боїв під Іловайськом, де врятував понад 80 поранених бійців.

З грудня 2014 по квітень 2017 року — помічник Міністра оборони України з медичного напрямку та реабілітації. Створив перший в Україні Центр психофізичної реабілітації при Військово-медичному клінічному центрі професійної патології військовослужбовців Збройних Сил, організовує роботу Військово-цивільного координаційного штабу медичної допомоги, першої навчальної медичної роти ЗСУ.

З квітня 2016 року — на посаді заступника начальника Української військово-медичної академії з клінічної роботи. Головні напрямки діяльності — медико-психологічна реабілітація учасників АТО, дослідження в контузії та постконтузійного синдрому.

В 2017 році повертається до активного мистецького та суспільного життя: створює телепроект «Додому», присвячений проблемам ветеранів АТО, стає лауреатом фестивалю «Пісні народжені в АТО», видає автобіографічну книгу «Синдром АТО. Нотатки Айболіта».

Оксана ДУДАР

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.