Це оповіді про втрачену землю та дитинство, – львівський історик про проект #непочуті

Щоби зберегти саме ці звичайні історії, які часто є джерелом унікальної інформації, в Меморіальному музеї тоталітарних режимів «Територія терору» запустили проект #непочуті, який став продовженням «Живої історія».

ІА Дивись.info про проект поспілкувалася із координаторкою Христиною Рутар та науковим співробітником музею Андрієм Усачем.

Що це за проект, як народилася ідея записувати спогади?

Христина Рутар:

Почнемо з того, що такі проекти не є чимось унікальним. У світі подібне вже роблять десятиліттями. У нашому музеї раніше такий проект називався «Жива історія». Це теж було збирання свідчень, записування голосів. Тому коли прийшла наша молода команда, ми вирішили трішки цей проект обдумати і назвали його з хештегом «непочуті» (#непочуті), обґрунтовуючи це тим, що раніше ці історії, голоси нікому не були цікаві, ніхто їх не слухав. А ми дуже хочемо почути їх, щоби у них був цей майданчик, де вони можуть поділитися тим, чого раніше або ніхто не чув, або лише люди у дуже вузькому колі.

Андрій Усач:

«Територія терору» – досить новий музей і коли був створений, то стояло питання, що практично жодних експонатів не знайти. Люди, які б хотіло щось передати, вони віддали це у музей, який був раніше створений. Йдеться, наприклад, про репресованих, які постраждали від радянської влади. Водночас ці люди, які можуть розповісти історію, вони ще живі. Ми як музей хочемо розповісти не велику історію трагедії середини ХХ століття, а історії конкретних людей, через їхні долі, як це відбувалося. Йдеться про репресованих радянською та нацистською владою, тих, хто втратив домівки через депортацію. Деякі люди були переселені по декілька разів. Через такі різні пертурбації вони часто не змогли отримати нормальну освіту. Ми у своєму музеї хочемо розповісти історії окремих людей, тому що, можливо, у такий спосіб найлегше достукатися до пересічних відвідувачів. Бо коли він бачить якісь величезні цифри про те, що тоді-то було переселено стільки-то людей, це про ніщо йому не говорить. До цифр важко відчувати якусь емпатію. Але коли ми говоримо, що ось ця бабуся 70 чи 80 років тому була дівчинкою, і її сім’ю за одну ніч вигнали з дому, посадили у товарний вагон і привезли у місце, де вона ніколи не була, змусивши розпочинати нове життя, впливає вже геть по-іншому. Очевидно, насамперед це музейний проект і ці історії зрештою будуть використані в нашій музейній експозиції, у виставках, а також у супровідних програмах та проектах. Але, з іншого боку, ми хочемо, щоби із цими записами працювали  дослідники. Бо мине 5-6 років і тих людей, чиї голоси на записах, вже не буде. Але те, що ми зараз збираємо і документуємо, збережеться для дослідників. Наприклад, хтось за 5 чи 10 захоче писати дисертацію чи книгу, він зможе послухати цих людей і на основі цього працювати.

Христина Рутар:

Ми намагаємося узагальненню надати обличчя і викликати емпатію. Бо приходимо в музей не стільки за фактами чи даними, як за атмосферою, розумінням. Інформація є всюди, вона є в інтернеті, тому музей працює над тим, що ти сам в інтернеті не можеш здобути.

Коли проект розпочався і у співпраці з ким?

Андрій Усач:

Загалом цей музейний проект розпочався 2009 року під назвою «Жива історія». Останні роки він реалізовувався досить мляво. А 2019 нова музейна команда почала його знову активізувати. І з цього року ми намагаємося бодай раз на тиждень одну-дві людини записати. Не завжди це виходить. На даний момент ми записали 30 інтерв’ю – по півтори-дві години кожне. Декого ми хочемо ще раз записати. Проект #непочуті бере початок з кінця січня 2019 року.

Христина Рутар:

Цей проект має тяглість. Я почала працювати над ним у січні. І наша найголовніша мета – це пошук свідків і запис. Тому дуже добре, коли ми маємо партнерів з такою самою ціллю і усвідомленням важливості. Зокрема ми звернулися до організації «Захист дітей війни», і вона дуже добре пішла з нами на контакт. Ми спільно записуємо історії. Також наші партнери Центр дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ, організація «Молода Лемківщина». А також є партнери, які надають нам локації, де ми можемо записувати інтерв’ю. Це Центр міської історії Центрально-Східної Європи, Перша Львівська Медіатека, URBAN бібліотека.

Ми загалом відкриті до будь-якої співпраці, шукаємо тих, у кого з нами спільна аполітична мета. Маємо партнерів на місцях – у Дрогобичі, Бориславі, але поки що ми працюємо над збільшенням цієї бази контактів і партнерства. Дуже важливий партнер це «Хесед-Ар'є». До речі, відео ми ділимося. Якщо записуємо його разом, то передає партнерам. А також якщо родичі хочуть це відео, то ми теж, звичайно, надаємо.

Андрій Усач:

Люди просять відео і до сімейного архіву для внуків і правнуків. Зрештою, коли відео є у кількох місцях, до нього більше людей будуть мати доступ.

З якими категоріями людей ви записуєте інтерв’ю?

Андрій Усач:

Оскільки наш музей «Територія терору» націлений на те, щоби говорити про  трагічні події 30-50-их років ХХ століття, про радянське і нацистське насильство, тож передусім ми орієнтуємося на людей, які пережили якийсь із виділ насильства – наприклад, депортацію із території сучасної Польщі. Їх змусили покинути домівки, переселитися. Також ми записуємо спогади про Голокост. Це стосується і самих євреїв, які пережили голокост. Таких людей вже мало залишилося в Україні. А також, наприклад, українців, які рятували їх. У нас був випадок, де чоловік розповів, як на хуторі вони упродовж двох років переховували цілу єврейську родину. Він тоді був маленьким хлопчиком, а його сім’я це робила, носила їм їсти. Усіх тих євреїв він знав по іменах, вони потім переписувалися. І люди, які були, наприклад, депортовані у Сибір, Казахстан, були на примусових роботах у Німеччині. Тобто ми не обмежуємо себе конкретною групою людей. Намагаємося різні досвіди задокументувати. Якщо ти у ті часи жив в Україні, то був свідком якогось насилля. Тобто людина могла жити у найменшому селі, але там чи радянська, чи нацистська влада когось вбила, когось вислали. Ти жив там і не міг цього не бачити. Коли, наприклад, за день півсела виселили чи всіх євреїв, які там жили, розстріляли.

Христина Рутар:

І ці події не могли не впливати на людину, навіть якщо вони її безпосередньо не стосувалися. Але ця картину світу, який змінюється, змінює і тебе.

Андрій Усач:

У багатьох випадках ці люди є єдиними, хто може про це засвідчити. Дуже часто не збереглося жодних документів, жодних свідчень. Ми часто приходимо у село, а нам кажуть: «Ви знаєте, у нас у 1939 році червоноармійці вбили польського офіцера». Це ніде не зафіксовано, крім спогадів цього чоловіка. Він говорить, де це конкретно відбулося, як це відбулося, де цього офіцера поховали.  Дуже багато таких речей, які ми записуємо і їх, очевидно, більше з інших джерел не можливо дізнатися. Ці люди – носії унікальної інформації.

Скільки на сьогоднішній день вже вдалося записати інтерв’ю і, власне, з ким?

Андрій Усач:

Загалом у фондах музею є приблизно триста інтерв’ю. Цього року вже записали 30, але кожного тижня кількість поповнюється – десь 1-2 на тиждень. Це або люди, які були репресовані радянською владою, потрапили у ГУЛАГ, або були депортовані в Сибір чи Казахстан. Це, власне, лемки, холмщаки, українці Надсяння переселені у післявоєнний період. Це знову ж таки євреї. Є інтерв’ю з євреєм, який дитиною пережив Голокост у Львові. Його переховувала німкеня, яка приїхала сюди з нацистською адміністрацією. Ця жінка отримала звання «Правидниця народів світу». Тобто Ізраїль офіційно визнав її подвиг. Той чоловік досі живе у Львові і його історія не була відома. Є інтерв’ю з людьми, які начебто не були причетні до того усього, що відбувалося, але вони знали усіх у селі і всі події, які там відбувалися. Наприклад, жінка у селі знає всіх своїх сусідів по іменах, хто і коли був убитий чи вивезений, репресований. Таких людей ми теж записуємо. Більшість наших інтерв’ю записані у Львові, але ми їздили на Прикарпаття. По Львівщині ми вже записували на Жовківщині, Старосамбірщині, Самбірщині, у Золочеві тощо. Плануємо поїздки на Самбірщину, у Рівненську область, у Тернопіль. Ми не обмежуємо себе тільки Львовом, хоча ми і муніципальний музей.

Христина Рутар:

Якщо подивитися на цифри, то 30 інтерв’ю не так вже й багато, але дедалі більше людей вже самі звертаються до нас. Прикро, що ці люди вже літні, тому часто їм важко ділитися своїми спогадами через стан здоров’я, вони відходять. Але ми намагаємося показати, що це потрібно робити. Ще одна проблема, з якою ми стикаємося, – люди недооцінюють свій досвід, мовляв я раніше нікому нічого не розповідала, то вже й не треба. Але ми намагаємося якнайбільше таких історій почути і записати.

Андрій Усач:

Наймолодшим людям, яких ми зараз записуємо, 78 років. Це люди, які народилися 1941 року. Найстаршим – 94. Тому робити це 2019-го набагато складніше, ніж 2009, коли музей тільки почав записувати перші спогади. Тобто ті, хто народився 1929 року, їм було по 80-ть, а зараз їм вже 90 і більшість з них не дожила до нинішніх днів. Це чимось нагадує археологію. Ти намагаєшся знайти цю людину, дізнатися, де вона живе, пояснити, навіщо ми прийшли, що її історія важлива у контексті України. Хтось каже: «Та нічого казати». Насправді, кожна ця історія важлива і кожному є що розповісти. Ми вже записали 30 історій. Ми бачимо, як події війни чи повоєнного часу у різних сім’ях могли по-різному відбуватися. Хтось цього міг і не помітити, а для когось це був переворот усього його світу. Для одних 1944 рік, коли німців прогнали, став спокійним, а для когось тільки почалися проблеми. Наша історія не одноманітна, не чорно-біла. Вона, насправді, має дуже багато відтінків.

Ви зазначили, що більшість інтерв’ю із лемками. Це такий збіг чи, навпаки, це робилося цілеспрямовано?

Андрій Усач:

Нас цікавить досвід цих людей, тому що вони насамперед були жертвами цього режиму. А наш музей розповідає про терор, радянський режим. Водночас їхній досвід не представлений у жодному львівському музеї, жодної виставки про них нема, хоча у Львові таких людей живе дуже багато. Інша тема, що 2019 року Верховна Рада прийняла рішення відзначати початок масових переселень українців з Польщі. Тому нинішнього року треба більше про це говорити і нагадувати про тих людей. З іншого боку, вони нас цікавлять не тільки тому, що були примусово виселені, а й тому, що вони бачили багато інших історичних подій. Наприклад, ми інтерв’ювали Ярослава Рося, який народився 1934 року. Він розповів, як виселили його сім’ю, як це відбувалося. Майже нічого не встигли із собою взяти. Але, крім того, він розповів багато речей, які відбувалися під час Другої світової війни у його селі, про євреїв, які жили в їхньому селі, і їх вбивали. Про вбивство сім’ї ромів. Ці люди мають набагато більший досвід, набагато більше знань та спогадів. Тому нам цікаво записати якнайбільше того, що вони пам’ятають. Кожне інтерв’ю ми починаємо не з того, коли вас виселили? А коли ви народилися, як ходили у школу, ким були ваші батьки, яке у вас було господарство, що пам’ятаєте із свого дитинства. Чи пам’ятаєте 1939, 1941 рік, як поводилися німецькі війська, чи проявився у вашому селі польсько-український конфлікт. Бо часом розповідають, що сусіднє українське село спалили, а в них було тихо. Або що поляки попередили сім’ю. Прикордонні землі завжди цікава. Там відбувалося більше подій, ніж у центральних регіонах України. Там частіше відбувалися переходи лінії фронту. Ті люди цікаві ще й тим, що на Лемкіщині вже з 1939 року жили під німцями. Тобто вони мають набагато довший досвід життя у нацистській окупації. Тим більше цього року ми в музеї хочемо відкрити виставку, яку ми називаємо «Вагон-телятник». У нас є оригінальний вагон післявоєнного часу, в якому буде експозиція про післявоєнні депортації. Там можна буде, зокрема, почути спогади депортованих людей: як виглядав той вагон, скільки часу вони їхали, як це відбувалося. Думаю, що з вересня ми вже зможемо записи використати в експозиції.

Що є спільного в історіях, які ви записуєте?

Андрій Усач:

Спільне – це втрата рідного дому. Люди, які були виселені, вони завжди розповідають, яким був їхній будинок. Вони дуже детально можуть усе описати, навіть якщо це була лише одна кімната. Який був господарський інвентар, скільки було худоби, як звали їхнього коня, яка в них була собака. Чому? Тому що вони все це втратили. Це відклалося у їхній дитячий пам’яті, бо ми, зрозуміло, записуємо людей, яким у ті часи було дуже мало років. Це дуже цікаво з методологічної точки зору, що люди запам’ятовують про своє дитинство. Ті, хто пережив травматичний досвід, пам’ятає втрачені речі. Інше – це саме транспортування. Ми звикли дивитися на залізницю як на один із видів транспорту. А для цих людей залізниця стала методом насильства проти них. Залізниця – засіб терору. Їх пригнали на станцію, завантажили у вагони по 20-30 чоловік. Як це відбувалося, що вони могли бачити? У більшості випадків вони не знали, куди потраплять. Або їм казали одне, а вони потрапляли у зовсім інші місця. Відбувається трансформація мирного транспорту на засіб насильства. З таких історій цікаво чути, що люди із собою вивозили. Як, наприклад, забирали книги, які вважали антирадянськими. Ікони теж боялися брати із собою, бо знали, що радянська влада атеїстична. Люди ховали образи на дні скринь із зерном. Тому навіть сьогодні у тих сім’ях можна побачити ікони, які були у них на Лемківщині. Ще дуже цікаво, як вони адаптувалися до цього життя. Здавалося, ніби українців привезли в Україну, усі розмовляють українською. Насправді, адаптація була дуже непростою. Лемківська мова була трохи іншою. Бувало, в одному селі все добре, а в іншому – ні. Цікаво, як людина адаптуються до таких нових умов. Це важливо, бо зараз ми маємо подібні проблеми через війну. Люди змушені покидати свої домівки, переселятися. Ця тема універсальна. Тому коли ми говоримо з переселенцями,то можемо проводити паралелі з теперішнім часом.

Дуже вражаюча історія чоловіка про те, як їхнє село виселили. Прийшла польська армія і сказала, що всі мають збиратися. Їх відправили на залізничну станцію, де вони тиждень чи півтора чекали на ешелон, який їх мав вивезти в радянську Україну. Тим часом прийшла польська банда, яка почала грабувати, відбирати корів, бо розуміли, що це беззахисні люди. Батько того чоловіка почав чинити опір і його просто на станції убили. Тобто виселення супроводжувалося реальним фізичним насильством проти цих людей. Вони поховали батька у тому містечку і виїхали назавжди в Україну. Навіть на його могилі з того часу не були. Можливо, її й більше немає. До речі, забуті кладовища, покинуті церкви – це ще одна цікава тема. Люди теж про них добре пам’ятають, бо це якісь дитячі орієнтири у їхньому світі. А ті, хто почав у 90-их туди їздити, то побачили, що там не залишилося нічого з того, що вони пам’ятають із дитинства. Хати розвалені, у селах живуть поляки переважно, цвинтарі запущені. У кращому випадку збереглися хрести, в гіршому – від цвинтаря і сліду немає. Це історії про втрачену землю, втрачене дитинство. Власне, цим і схожі усі ці історії – вони про втрати.

Чи має проект якісь часові рамки?

Христина Рутар:

Думаю, він буде постійним. Можливо, змінюватимуться ті, кого ми будемо слухати, яким буде часовий проміжок. Зрозуміло, що з кожним роком знаходити людей, готових поділитися своїми історіями, буде важче. Але 60-ті – це теж цікавий період.

Яким буде підсумок проекту?

Христина Рутор:

Перше, що ми хочемо зробити, – це сайт. Майданчик, який буде мати декілька блоків, зокрема відео. Але вони не будуть повністю завантажуватися, а лише клаптики. Відтак людина зможе за запитом звернутися до музею і ми надамо повну версію.

Андрій Усач:

Буде ще дочірній сайт проекту #непочуті. Зараз ми це намагаємося робити у соцмережах – розповідаємо, з ким записуємо інтерв’ю, щоби люди бачили, що наша робота постійно ведеться. І через сайт ми будемо розповідати, чим ми займаємося і даватимемо змогу ознайомитися бодай фрагментарно з тими інтерв’ю, які ми записуємо. Крім того, ми не лише записуємо відео, а й скануємо старі фотографії, документи. Це ж по-іншому сприймається, коли записуєш інтерв’ю з 90-річним чоловіком про події, коли йому було 10 років. І ти бачиш фотографію, де йому 10 років. Це дещо по-іншому сприймається. Ти бачиш вагон і розумієш, що у ньому їхав не цей старий дідусь, а маленький хлопчик. Тому вагон ми бачимо його очима. Скануємо документи. Часто є маршрутні листи, де депортованим писали, що стільки-то людей виселяється туди і туди. Ці документи доповнюють оповідь. Людям важко згадати якісь конкретні дати, а документи часто доповнюють ці історії, створюючи цілий архів. Також ми робимо фото, на яких видно, як емоційно людина реагує. Це буде упорядковано. Дещо потрапить до музею, де можна буде послухати якісь фрагменти інтерв’ю, побачити світлини. Можливо, будемо робити короткі тематичні видання, наприклад, про переселення з Лемківщини. І це буде декілька історій людей з фотографіями. Про Голокост тощо. Ми думали про це. Але найголовніше – це задокументувати ці історії, поки ці люди ще живі.

Христина Рутар:

Важливо, що ми будемо працювати з цими матеріалами у рамках едукаційної програми. Подібне роблять міжнародні організації, а ми будемо вчитися у них. Хочемо робити семінари для вчителів, якби вони могли включати усну історію в урок історії. Матеріал у школі буде зовсім по-іншому сприйматися. Це зовсім інший рівень розуміння і сприйняття. Ідей багато, але треба врахувати ресурс і людський, і фінансовий.

Оксана ДУДАР

Ілюстрації надані Меморіальним музеєм тоталітарних режимів «Територія терору».

* Якщо ви або ваші близькі були свідками подій 1930-1950-их рр. у Львові чи будь-яких інших місцевостях України і готові оповісти про побачене просимо зголошуватись за електронною адресою [email protected] або за телефонами (032) 261 0189, +380 93 08 36 755