дивись.info

Як маленький французький бульдог Чупа допоміг врятувати 27 людей (фото)

Як маленький французький бульдог Чупа допоміг врятувати 27 людей (фото)

Коли його знайшли у районі Мар’їнки, з голови стирчав осколок, все тільце було скривавлене, зламані безліч кісток – собака помирав і плакав як дитина. Тарас Шнайдер три місяці виходжував Чупу, який згодом віддячив своєю безмежною відданістю і допомогою в порятунку людей.

На фронт, щоб замінити загиблих друзів

Недавно французький бульдог на прізвисько Чупа отримав медаль за порятунок людей на Донбасі. Він допоміг розшукати 27 осіб, які опинилися під завалами. Це вже друга нагорода мужнього собаки. Сьогодні він мешкає у Львові, разом зі своїм господарем Тарасом Шнайдером.

«На схід я потрапив 2015 року. Ми з дружиною у Фейсбуці прочитали, що загинули наші друзі, які служили у медичній роті імені Пирогова при Нацгвардії. Після похорону ми вирішили поїхати на їхнє місце. Разом з дружиною сім місяців працювали в Артемівську, сьогодні це Бахмут як волонтери в реанімаційній бригаді», – розповідає Тарас Шнайдер.

У цивільному житті пан Тарас працює таксистом, але свого часу закінчував курси першої медичної долікарської допомоги, тому його взяли у медроту водієм-санітаром.

«А дружина – фельдшер. У нас була реанімаційна бригада – лікар, моя дружина-фельдшер та я. Через сім місяців ми вирішили це документально оформити. У вересні 2015 року пішли у ЗСУ як мобілізовані. Але нас ніхто не призивав, ми самі прийшли, оформилися, тобто як добровольці. Служили у медслужбі в 54-му окремому розвідувальному батальйоні. Прослужили рік, потім підписали контракт, а згодом перевелися до Львова, у 80-ту бригаду, – згадує пан Тарас. – Я не можу сказати, що воював у повному розумінні цього слова – не треба було бігати з автоматом і стріляти, хоча і автомат у мене був, і бронежилет, і каска. Наше завдання було вивезти поранених, стабілізувати і доставити до більш кваліфікованих спеціалістів. Лікарі здебільшого були в госпіталях та лікарнях, адже там є все необхідне обладнання. Але деякі лікарі з нами виїжджали».

На фронті все дещо по-іншому, ніж у цивільному житті. Чи поранений на полі бою виживе, залежить здебільшого саме від санітарів та фельдшерів.

«Можу сказати, що за час моєї з дружиною служби у нашій машині не померла жодна людина. Тобто ми усіх доставляли до лікарні живими. Тільки один офіцер помер у лікарні в Дніпрі. Але ми його довезли живим. У нього не було шансів – мав важке кульове поранення голови. Були легкі поранення, були важкі, а були надзвичайно важкі. Якось був такий випадок, коли ми мали з Артемівська доставити важкопораненого до Харкова, у госпіталь. Це було літо, дуже спекотно. Дружина взула мокасини на босу ногу. Оскільки пораненого потрібно було тримати, їй довелося постійно бути на ногах. Коли ми приїхали до Харкова, то вона зняла мокасини разом зі своєю шкірою», – розповідає Тарас Шнайдер.

І зізнається, що йому подобалася робота на фронті – саме усвідомлення, що ти когось рятуєш.

«Не потрібні мені ні медалі, ні нагороди. Найбільша нагорода, коли тобі за якийсь час телефонує людина, якої ти навіть не знаєш, бо водій і не бачить кого везе. А тут дзвонять і кажуть: «Я живий, стою на балконі, курю сигарету!» А я навіть уявлення не маю, хто це. Починаю розпитувати і мені розповідають, що ось тоді і тоді я віз його до госпіталю. Він був непритомний, але у госпіталі дали телефон. У Харківському госпіталі мене знали, як Німця, бо я в них щодня був – раз, а й то й двічі на день міг когось привозити. Особливо було багато поранених після Дебальцівського котла», – згадує пан Тарас.

Чупа, Чупа Чупс чи Чупакабра

А ось Чупу він знайшов 2016 року під Мар’їнкою.

«Ми поїхали на виїзд, і я почув щось схоже на дитячий плач, тільки голос був якийсь хриплий. Пішов на звук і побачив скривавленого собаку – з голови стирчав осколок. Потім ми з’ясували, що у нього були зламані сім ребер, пошкоджений хребет, зламана задня ліва нога, вибито кілька бокових зубів, зламана щелепа», – веде далі Тарас Шнайдер.

Коли хлопці побачили нещасну тварину, то сказали проявити милосердя і застрелити, аби не мучився.

«Але в мене рука просто не піднялася, і ми з дружиною його виходили. Накладали бандажі, годували з піпетки, купували йому курятину, готували бульйон. Самі навіть не їли. Пережовували м’ясо, бо він сам не міг. Одне слово, доглядали як за людиною. Так ми його і виходили», – продовжує пан Тарас.

З того моменту Чупа вже ні на крок не відходив від нових господарів. Тільки треба їхати на виїзд, а він вже біля машини і чекає, коли його підсадять, бо через малий зріст сам застрибнути не міг.

«Так само і зараз – тільки мені треба їхати, він вже біля машини і топчеться, щоби його в авто пустити», – сміється пан Тарас.

Поки розмовляємо, Чупа часу не гає – тільки на горизонті з’явиться якийсь собака, біжить з ним знайомитися.

Чупу інколи називають Чупакаброю.

«Коли я його приніс, хлопці запитали, що це за Чупакабра? Насправді, він не Чупакабра, мені більше подобається Чупа Чупс. Так Чупа до нього і пристало, потім його стали називати Чупакабровичем. Досі багато хто продовжує його називати Чупакаброю, але він таки Чупа Чупс», – пояснює господар.

Під час одного з виїздів, на які, звісно ж, взяли Чупу, він допоміг знайти людей, які виявилися заблоковані під завалами.

«Якось під час одного виїзду Чупа попросився погуляти. Він недалеко відбіг – до розваленого будинку. Сів там і почав перебирати передніми лапами. Ми спочатку не зрозуміли, що він хоче, але коли підійшли ближче, то виявилося, що там люди. Це були цивільні. Загалом він знайшов 27 людей. Тобто він давав знати, що там хтось є, а ми вже їх витягали», – розповідає пан Тарас.

Господар тільки дивується, звідки це у Чупи, адже ніхто його не вчив шукати людей. Знаходив десь одну людину, десь двох чи трьох. Утім, була у песика інша основна робота – психотерапевта.

«Французики дуже велелюбні. І Чупа – не виняток. Він просто дає себе любити. Коли хлопці поверталися з виїзду, Чупа йшов до них і був таким собі засобом зняття стресу», – пояснює господар.

А ще буквально за хвилину до обстрілу він ховався під ліжко.

«Тож ми знали, що зараз почнеться обстріл. Навіть тут, у цивільному житті, коли на свята стріляють петардами, він залазить під ліжко. Коли я його знайшов, це був соціалізований собака, але спочатку дещо агресивний до всіх. Є підозра, що попередні господарі Чупу били, бо на кожний різкий рух рукою він реагує присіданням, зіщуленням. Обстрілів не боїться абсолютно, різких  звуків теж, а ось тільки махни рукою – присідає і притискає вуха, – веде далі господар Чупи. – Зараз він адаптувався. Хоча він завжди йшов до людей – до усіх. Тільки з хорошими людьми він довго, а з поганими – ні. Понюхає, дасть себе погладити і йде геть».

На дембелі

Нині Тарас Шнайдер і французький бульдог Чупа вже два роки як на дембелі. Не потрібно поспішати на черговий виїзд чи ховатися від обстрілів. Можна спокійно гуляти у дворі і бігати за сусідськими собаками.

«Спить Чупа зі мною в одному ліжку. Намагався його вчити спати окремо – у нього є своє крісло, яке він вперто ігнорує. А якщо спробувати вигнати, то в очах відразу сльози стоять, тож довелося змиритися. Чупа обожнює мариновані ананаси та виноград кишмиш. Ще страшенно любить хліб і макарони – це для нього улюблений делікатес. Хліб любить будь-який – чорний, білий, сухий, свіжий. Дуже любить курятину», – розповідає про звички свого улюбленця пан Тарас.

Зізнається, що намагався його дресирувати, але Чупа не дуже піддається, бо вже немолодий і до того ж з характером.

«Якщо не хоче щось робити, то вдає ніби не чує або відвертає голову. Інколи, якщо йому дуже захочеться, коли Чупу покликати, то він підійде, але це буває дуже рідко – якщо є гарний настрій. Іграшок не має, він їх просто ігнорує.  Коли я повертаюся додому, вмикаю світло, він, зрозуміло, на ліжку, розплющує одне око з виглядом, що йому заважають спати, а коли вже мене впізнає, то починає радіти, стрибати. Любить, щоби його чухали», – ділиться Тарас Шнайдер.

І як в людей, у Чупи може боліти голова чи шлунок, коли міняється погода, він теж погано почувається. У нього була контузія, тому собака інколи наче пригальмовує.

«Ось говориш до нього, а він наче не чує і тільки за кілька секунд починає реагувати», – каже господар.

У Чупи є дві нагороди. Першу він отримав 19 травня.

«У Львова проходила всесвітня виставка собак. Я цілком випадково прочитав про цю подію у тролейбусі і вирішив подзвонити організаторам та запропонував їм зробити виставку собак, які були в АТО чи брали участь в АТО. Отже, організатори зацікавилися моєю пропозицією. Відтоді ми почали організовувати різні події для собак з АТО – виставки, показові виступи тощо. Від них не вимагають виконувати якісь команд тощо. Це просто хода. Отже, першу медаль Чупа отримав 19 травня, щоправда, таку велику, що коли я її почепив йому на шию, то вона аж по землі волоклася. Цього разу дали менші», – сміється пан Тарас.

І зізнається, що медалі Чупу мало цікавлять, а ось корм, який до них додають – це інша справа.

Сьогодні про трагічні події, які сталися з французиком, нагадує хіба шрам на голові, який залишився від осколка.

Оксана ДУДАР

Фото Яни СІДАЧ

 

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.