Прийняти свою залежність – це перше, що повинні зробити ті, хто вирішив боротися з хворобою. Чи не найважчими на цьому шляху є найпростіші речі – щодня митися, вставати о сьомій чи робити зарядку. Саме з цього і починається реабілітація залежних у центрі «Назарет» біля Дрогобича.

На уламках атомної зброї

Не доїжджаючи кілометрів 12 до Дрогобича, є дороговказ «Назарет». Потрібно звернути до лісу, проїхати приблизно кілометр грунтовою дорогою, і покажеться нова дерев’яна церква, біля неї батут, кілька будівель. Якщо повернути ліворуч, то можна дістатися спільноти «Наша хата», де знаходять прихисток безхатьки, праворуч – дорога до реабілітаційного центру. На території кипить дорога – ліворуч будується новий корпус. Праворуч – реколекційний корпус, де проходять табори, реколекції, духовні семінари, навіть якось відгуляли тверезе весілля. Трохи далі – сам центр. Саме тут живуть і борються зі своїми недугами узалежнені від алкоголю, наркотиків та азартних ігор.

«Назарет» був заснований 2004 року отцем Ігорем Козанкевичем. Він голова комісії «За тверезість» в УГКЦ і директор благодійного фонду «Карітас» Самбірсько-Дрогобицької єпархії.

«Спочатку тут були лише вщент спалені приміщення, адже раніше на цьому місці була військова частина, де зберігалися атомні боєголовки. Коли Україна відмовилася від ядерної зброї, частину розформували, а територію з будівлями передали в оренду. Почали шукати меценатів, відбудовувати своїми зусиллями і так заснували центр «Назарет», – розповідає психотерапевт, керівник програми центру Віктор Романчук.

Віктор Романчук.

Сьогодні сам реабілітаційний центр міститься у приміщенні колишніх так званих холостяцьких казарм, де мешкали неодружені офіцери, здебільшого лейтенанти. Біля вхідних дверей – дзвінок, а також аркуш паперу з правилами для відвідувачів на кшталт – не приносити із собою алкоголю, тримати свої речі при собі, не передавати свій телефон тощо. У холі – багато фото, як змінювався центр, розбудовувався, а в кутку, на чільному місці, – спортивні кубки, здебільшого з футболу, які здобули під час змагань підопічні «Назарету».

Сам центр нагадує гуртожиток – кімнати, де мешкає по двоє, троє чи четверо людей. На кожних дверях написані імена мешканців і зазначено, якого етапу вони досягли у своїй реабілітації. Клієнтів (саме так їх називають) селять так, щоб вони були на різних етапах – перший етап реабілітації селять з другим, другий – з третім тощо. Є велика кімната, де проводяться групові заняття. Там же – бібліотека, більшість книг якої – духовна література. На стіні – «12 кроків», які має пройти кожен залежний, з яких перший – «Ми визнали, що були безсилими перед алкоголем, наркотиками, наше життя стало некерованим», а останній, дванадцятий – «Отримавши духовне пробудження, в результаті виконання цих кроків, ми намагалися донести цю звістку до залежних і застосувати ці принципи в усіх своїх справах».

На протилежній стіні – великий білий аркуш з усіма відтінками людських емоцій. Є кімнати консультантів, нарадчі приміщення. Одне з суворих правил – не можна заходити без стуку. На першому поверсі – кухня. Дбають про їжу самі мешканці центру. Це, до речі, частина їхньої реабілітації – трудотерапія дві години на день. На кухні спекотно, у велетенських каструлях вже щось кипить. Одні хлопці нарізають овочі, інші чистять картоплю. Геть юний хлопчина намагається мити вікно. У кутку – велика машина для замішування тіста. Сьогодні вона не працює – ще є запаси хліба.

На другому поверсі – капличка. Її двері завжди відчинені для тих, хто має потребу в духовній поживі. Двічі на тиждень тут відбуваються літургії. Хоча ніхто нікого не змушує до молитви – люди самі мають до цього доходити. Так само завжди є консультанти, котрі допомагають вирішити будь-яку проблему, з якою не можуть впоратися самі мешканці «Назарету». Загалом тут маса правил, але до найголовніших належить – не вживати алкоголю і наркотиків, не лаятися, не застосовувати фізичної сили один до одного і жодних статевих стосунків, пояснює консультант Ярослав Кутюк.

Є ще одна дуже цікава кімната, яку узалежнені зробили самі – звукоізоляційне приміщення під кодовою назвою «Наша ряба» для занять, наприклад, музикою. Переступивши поріг, відразу здогадуєшся, чому така назва – усередині все обшито лотками з-під яєць. На третьому поверсі є кінозал і кімната для урочистих зборів, стіл в якій нагадує той, за яким збирав своїх лицарів легендарний король Артур.

Усюди чистота і порядок, який підтримують самі мешканці. На вулиці – дерев’яна гойдалка, лавка, зроблені тими ж узалежненими. Чується звук ударів по дереву – це заготовляють дрова на зиму. На господарській будівлі, де знаходиться котельня і спортзал – сонячні батареї. Такий собі мікросоціум, в якому люди вчаться наново ставати повноцінними членами суспільства.

Що таке залежність і як з нею боротися

Коли виникла ідея створити центр реабілітації, жодного програми не було. Всі розуміли, що є проблема і її треба вирішувати, а як це робити – невідомо. Тож починалося все на якомусь інтуїтивному рівні.

«За статистикою, в Україні чотири мільйони людей, які вживають алкоголь та психоактивні речовини. Мета була – створити центр, куди б парафії могли направляти таких людей. Поступово почали навчатися, брати польський досвід, була створена програма. У центрі перебувають люди з алкогольною та наркотичною залежністю, а також хворі на ігроманію», – розповідає психотерапевт Віктор Романчук.

Центр досі розбудовується, його підтримують меценати, співробітники пишуть гранти.

«Залежність – це хвороба і треба розуміти, як з нею працювати. Адже призвичаїтися до чогось не можна в один момент – є певні процеси, як людина йде до залежності, з чим зіштовхується, з якою проблематикою, якими почуттями, що вона не реалізувала в житті», – пояснює пан Віктор.

Тому процес реабілітації розділили на чотири етапи, під час яких людина починає здобувати певні почуття, вчиться по-новому себе реалізувати.

Етапи складаються з критеріїв, а критерії демонструють готовність рухатися далі.

«Потрібно увійти в програму і виконувати правила першого етапу, зокрема дбати про гігієну. Адже у новоприбулих часто саме такі проблеми. Наркотики, алкоголь призводить до того, що вони перестають про себе дбати. Часто зуби в поганому стані тощо. Ось саме з цього вони мають почати. Дуже часто їм цього не хочеться, важко виконувати, починають опиратися. Ставлять купу запитань, навіщо мені митися, чому я маю це робити? У такі моменти ми можемо, як професіонали, оцінити глибину проблеми. З одного боку, вона бачить, що має проблему, погодилися із цим, а з іншого, відмовляється виконувати найелементарніші вимоги. На першому етапі вони також вчаться заповнювати щоденник, вести його», – розповідає психотерапвт.

На другому етапі більше приділяється увага  функціям.

«Хтось відповідає за будинок чи кухню, хтось – за безпеку (СОМ). Є свій президент. Прописані усі функції та правила. Вони можуть самі міняти правила, але це робиться тільки групою. Тобто перший етап – це здобути право голосу. Люди, які отримують функції, вони керують групою, розпорядком дня, слідкують за порядком», – веде далі фахівець.

Третій етап полягає у тому, що людина має два своїх дні, які треба спланувати.

«Тобто реабілітація полягає у відповідальності, через яку проявляються почуття. У планах може бути допомога молодшим чи щось відремонтувати. Він сам це планує і сам виконує. Після виконання роботи, він звітує, розповідає, з чим зіштовхнувся протягом цього етапу. Є також папки третього етапу, зошити. Узалежнені вже виїжджають у місто. Можуть мати терапевтичні відпустки додому на одну добу. Потім самі аналізують себе, свою поведінку», – зазначає пан Віктор.

Четвертий етап схожий на третій, однак більше орієнтований на вихід у соціум. Клієнт має вирішити питання з квартирою, батьками, чи буде проходити ресоціалізацію, чи залишиться на якийсь час у «Назареті», який буде мати план тверезості, кордони. А потім випускна робота.

«Це його історія, яка вже ні на що не впливає. Хлопець закінчує реабілітацію, ми усі збираємося, запрошуємо його батьків, влаштовуємо свято. І тоді він зачитує для всіх цю роботу, яка швидше є мотивуючою для інших. Той, хто перебуває у кризі, може почути, як хлопець, який закінчив реабілітацію, долав перешкоди, як йому було важко, чим користувався», – пояснює психотерапевт.

«А хто вирішує, що хлопець пройшов етап і йому потрібно переходити на наступний?» – цікавлюся.

«Група, звісно. А ми виконуємо роль контролюючого органу. Коли хлопці пишуть, що хочуть перейти на наступний етап, ми як терапевти аналізуємо поведінку, а потім надаємо право ухвалювати рішення групі. Але якщо бачимо, що група вдається до так званих укладових  стосунків, то втручаємося, пояснюємо», – зазначає психотерапевт.

Для багатьох мешканців «Назарету» зробити зауваження товаришу – це ніби його здати. До того ж це теж стрес, з яким потрібно впоратися.

День розписаний по хвилинах

«Приходять клієнти, які вживали 15 років, хтось 5, а хтось 2. Є певний рівень деградації – емоційної та розумової. І все треба набувати по-новому», – продовжує психотерапевт.

Саме тому у центрі відсутні часових рамок, за які залежний має пройти усі чотири етапи і повернутися у соціум. Найшвидший період реабілітації тривав сім з половиною місяців, найтриваліший – майже два роки.

«У нас є критерії, етапи, за які особистість може проявити себе такою, як вона є, тобто функціонуючою, з тверезою поведінкою та тверезим мисленням. За цей період ми хочемо, щоби в особистості проявилися усі почуття, з якими доводиться стикатися в соціумі – злість, радість, смуток тощо», – каже пан Віктор.

Саме не вміння впоратися з якимись емоціями дуже часто є причиною, яка у майбутньому призводить до залежності – алкогольної, наркотичної чи тої ж ігроманії. Наприклад, людина свій страх, злість чи хвилювання вміє тамувати лише за допомогою чарки. Тож у центрі, власне, навчають переживати емоції і як з ними впоратися. Для цього існує безліч інструментів, зокрема щоденний почуттів, самоаналіз, який дозволяє відслідковувати стару і нову поведінку, групова терапія.

«Коли узалежнені тільки приходять у центр, їм надається індивідуальний терапевт, який веде клієнта від початку і до кінця. Але за потреби терапевта можна змінити. Є групова терапія, а також «12 кроків» – невід’ємна частина програми, яка дає можливість зрозуміти саму хворобу. Поведінкова групова терапія – вони тут живуть. Перебування разом будує такий собі мікросоціуму. Вони спостерігають один за одним, їм важкого казати один одному зауваження, виконувати певні ролі, обов’язки, покладені на них так, як у соціумі», – продовжує Віктор Романчук.

Одна із складових терапії – це написання спеціальних зошитів і виконання письмових завдань.

«Кожен починає з того, що пише, що його сюди привело. Є опис переживань: «мені тут не місце», «як ви могли таке зробити зі мною»… Адже у більшості випадків привозять узалежнених батьки», – веде далі пан Віктор.

«А як зрозуміти, що людина залежна? Де ця межа?» – запитую.

«Коли починає в житті з’являтися диструкт, коли ти без цього не можеш. Одне з таких стандартних запитань – чи ти планував сьогодні не вживати, натомість вживав. Далі виникає питання: чому?  Як психотерапевт вважаю, що залежностей є дуже багато. Одна з проблем – люди пізно звертаються із залежностями. Наприклад, хтось п’є 10 років. Виникає запитання, а чому не звернулися, коли пив лише рік? Кажуть: а його попустить, перейде, не треба нікому казати, бо соромно, що скажуть сусіди тощо. Вчасне, звернення до психотерапевта дозволяє попередити важку залежність.  Більшість убивств трапляються на побутовому грунті, внаслідок вживання алкоголю. Так само і ДТП. Або варто проаналізувати смерть на воді. Здебільшого тонуть, бо був п’яний. Дехто каже, я не алкоголік. Чому? Бо я не валяюся. Якщо щодня випивати по 200 грамів віскі, бо людина не може без цього заснути, інакше вона роздратована, то вже йдеться про психологічну проблематику. Отже, щось відбувається. Значить варто звернутися до спеціаліста», – пояснює природу залежності психотерапевт.

Найчастіше узалежнених на реабілітацію привозять родичі, але є й такі, що самі звертаються по допомогу. Сьогодні навіть дія програма для учасників АТО. Адже найчастіше саме алкоголем на фронті знімали стрес після обстрілів, боїв чи загибелі товаришів.

Сьогодні у центрі перебуває 45 людей. Їхній середній вік – від 30 до 40 років. Наймолодшому – 17, а найстаршому – 67. Хвороба вважається хронічною, тобто не виліковною. А це значить, що її треба прийняти і навчитися з нею жити, як, наприклад, з діабетом. Розуміти, що при цьому залишаєшся повноцінною особистість.

«Ми ставимо дуже прості запитання: навіщо ти вживаєш або навіщо вживати взагалі? Здебільшого відповідь – щоб розслабитися. Тобто виходить, що більшість людей не вміє розслаблятися і йдеться не тільки про залежних. Водночас багато хто каже, що алкоголь – не проблема, а проблема – наркотики. Ми готували статистику, згідно із якою 24 людини померли від наркотиків і 248 – від алкоголю, але алкоголь легальний і цього не заборониш. Але впливати на свідомість людей – цілком реально», – каже Віктор Романчук.

Увесь день тих, хто проходить реабілітацію, розписаний практично по хвилинах: підйом о 7-ій, зарядка, водні процедури, група, де один одному роблять зауваження. Водночас є група з позитиву, де потрібно говорити приємні речі. Психотерапевт, зізнається, що багатьом хлопцям це дається куди важче, ніж сказати сусіду, що він погано прибрав у коридорі чи не постукав у двері. Потім написання зошитів. Трудотерапія і маса інших занять, які допомагають розібратися у собі, дати лад своїм почуттям. Звісно, обід, ще заняття, вечеря, після якої вечірні підсумки, написання щоденників. Між усім цим є і вільний час, а о 23-ій відбій.

 

Кожен, хто приводить до центру своїх близьких, хоче отримати гарантію, що більше ніколи, жодної краплі алкоголю чи жодних наркотиків, адже «Назарет» часто-густо є останньою надією після кодувань, підшивань тощо.

«Коли нас питають про гарантії, то я відповідаю, що гарантія – це коли людина починає розуміти свою проблему», – каже психотерапевт.

Дві історії

Олег (імена героїв змінені з етичних міркувань – ред.) – високий худорлявий хлопець. Він погодився показати нам велетенські ангари у лісі, де раніше стояли ракети з атомними боєголовками, і розповісти свою історію залежності, з якою він бореться четвертий місяць.

«Тут, у центрі, я зрозумів, що таке заперечення. Спочатку я собі казав, що я не наркоман, бо я не колюся. Коли почав колотися, то казав собі, що кину у будь-який момент. Тим часом дози починали ставати більшими», – розповідає Олег.

Хлопець навчався на економічному факультеті. Але вважає, що то було марнування часу. Чогось по-справжньому він навчився у «Назареті», почав розуміти і себе, і те, що його оточує, повернувся до Бога.

«Насправді, я не думав лікуватися, мене рідні обманули. Погодився я лише на детокс. А це теж наркотик, але інший. То я собі подумав, що прокапаюся і повернуся до старого. Тим часом моїм родичам порадили скористатися моментом і відвезти мене в «Назарет». Я впирався, але потім погодився на один місяць», – продовжує хлопець.

«І що сталося за місяць?» – запитую.

«Не знаю. Щось у мізках переключилося. Я навіть не думав довше місяця залишатися, а вже четвертий. Тяжко все це дається», – каже Олег.

«Що саме?»

«Режиму дотримуватися. Вставати о 7-ій, виконувати завдання. Кризи бувають кожні три місяці. Я на другому етапі і наразі не просуваюся далі».

«Тут же територія відкрита – взяв і пішов геть».

«В тому і річ, що немає сенсу тікати, коли тебе силою ніхто не утримує. В якийсь момент ти починаєш розуміти багато речей, усвідомлювати. З’являється відповідальність. Наприклад, я розумію, що не можна один одному передавати особисті речі, користуватися чужими станками для гоління, бо серед нас є хворі. У мене, приміром, гепатит», – каже Олег.

Так сталося, що про «Назарет» його мама дізналася в Італії. Сьогодні він отримав шанс, за який міцно тримається.

Ті, хто проходить реабілітацію в центрі, не пишаються тим, що сьогодні змушені долати свої залежності. Адже найперше, що вони мають зробити – прийняти свою залежність і визнати власну слабкість перед нею. Події з минулого твереза свідомість показує вже в іншому ракурсі. Так було і Максимом (ім’я теж змінено – ред.), який приїхав на Львівщину зі Східної України. У «Назареті» він вже майже півроку.

«Я жив з бабусею, мамою у селі. Там багато людей випиває. Раніше жив у місті. Була дружина, достаток, усе було, нічого не потребував. Спочатку спробував траву, яку не вважав наркотиком.  Поступово мене перетягнуло до алкоголю. Випивати став частіше і більше. Почалися скандали із дружиною, на роботі руйнувалися стосунки, з оточуючими. На мене це тиснуло і загнало у кут. Тільки згодом я почав розуміти, що це через алкоголізм. Я часто намагався кинути сам, але нічого хорошого з того не вийшло. Найдовше я не вживав 7 місяців. Потім все починалося зі слабоалкогольних напоїв, а за якийсь час дози алкоголю ставали ще більшим, ніж до того», – каже Максим.

Його голос тихий, слабкий, здається, йому згадувати все це нелегко.

«Дійшло  до того, що у мене з’явилися проблеми з поліцією. Потрапляю в поліцію, мені кажуть, що я вкрав щось, а я цього не пам’ятаю. Тільки згодом згадую, що так, заходив туди і брав щось. Коли вийшов з поліції, мене сильно прихопило серце і забрала «швидка». Кілька днів протримали у приймальному відділенні, намагалися допомогти. Потім зробили кардіограму і відправили у відділення, звідки я пішов, бо не мав чим платити за лікування. Тоді я собі сказав, що досить. Я потрапив туди, де мене не мало бути. Протримався тиждень і знову опинився під впливом колективу, завівся. Але тут приїхав молодший брат і сказав, що сестра попросила розшукати мене – через церкву вона дізналася про «Назарет». Я тиждень ходив і думав, чи їхати мені сюди. Зрозумів, що або продовжу своє життя, або вкорочу його. Опирався, багато чого не приймав у центрі. Знову ж таки правила, графіки, програму. Коли минув місяць, мізки трохи стали на місце після п’янок, я заспокоївся, почав щось приймати, розуміти. Поступово, за півроку, я багато чого про себе зрозумів. Я вдячний і сестрі і всім людям, які мені тут допомагали. Головне, щоб людина сама захотіла», – каже Максим.

Сьогодні він теж на другому етапі, зізнається, що не може просунутися далі, бо йому важко дається написання зошитів.

«Тут людина може взяти інструменти, а те, як він буде ними користуватися, залежить від неї. Захоче залежний бути тверезим, бачити якісь перспективи у майбутньому, бачити дітей щасливими і здоровими, а не зі сльозами на очах, як вони плачуть після кожного твого косяка, то зміниться. У мене є мама, вона теж залежна. Зараз я за неї хвилююся, думаю, як вона і що з нею. Але у пріоритет ставлю себе. Бо якщо я не буду тверезим, не зможу допомогти їй. Тому я намагаюся якнайбільше взяти тут, для себе, щоби у майбутньому допомогти їй, аби запросити її на подібний курс реабілітації. Батька я втратив, він помер через алкоголь. Багато близьких людей згинули через алкоголь. Хтось наклав на себе руки, а когось довела п’янка», – каже Максим.

Зараз він на другому етапі, але, зізнається, має проблеми з написанням зошиту.

«Десь бракує часу. Бувають ситуації, що вибивають мене з колії і я не можу сконцентруватися на зошиті. Хтось сідає і пише, просто відповідаючи на запитання, наче заповнюють бланк. Насправді, все набагато глибше. Коли я писав свої перші зошити, мені доводилося повертатися назад у ті моменти, у ті ситуації, заново відчути те, що я відчував. І все це треба вилити на аркуш паперу. Для мене це важко – повертатися назад, особливо, якщо хочеш це забути, викреслити із пам’яті, а тобі доводиться повертатися, зважити усі за і проти», – згадує Максим.

Колись Максим уявляв своє життя геть по-іншому. Хоч і зізнається, що виховувала його вулиця, намагався вступити на юридичний факультет і на психологічний. Хотів рухатися далі, але часто саме алкоголь ставав на заваді. Те,що вибудовував роками, міг знищити за лічені миті.

«Випиваючи, мінялася моя думка, кардинально мінялися плани, манера спілкування, поведінка з людьми, з якими я налагоджував контакти, аби просунутися далі. А потім за лічені хвилини міг усе це зруйнувати. З дитинства на вулиці. Тільки зараз дякую Богу, що зміг вижити і опинився тут. Господь дав мені ще один шлях. Мабуть, я ще не геть пропащий. Тепер мені треба скористатися цим шансом», – закінчує свою розповідь чоловік.

Оксана ДУДАР

Фото Микити ПЕЧЕНИКА

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Дудар Оксана
Випусковий редактор ІА Дивись.info. За освітою філолог, за покликанням журналіст. Життєве кредо – журналіст завжди повинен ставати на бік слабких і скривджених. Улюблена робота – їхати у відрядження.