Як командир артбатареї і собака на ім’я Петрович стали друзями нерозлийвода (фото)

З Павлом зустрічаємося неподалік будинку, де він мешкає. Високий, підтягнутий, у військовій формі з шевроном, на якому Адамова голова, а поряд, як завжди, Петрович – безпородний, але надзвичайно чарівний і дружелюбний собацюра. Щойно Павло знімає повідець, як Петрович вже мчить кудись у бік майданчика, але невдовзі повертається.

Лейтенант Павло Корнієнко родом з Київщини. До того, як потрапити на фронт, мешкав у Києві, працював інженером у БТІ, ніколи не служив у війську і навіть не думав про армію.

«У період Майдану не скажу, що був активним учасником, але віддав колеса зі свого автомобіля для барикад.  А коли почалася війна, якось стало соромно, що мені 30 років, а молоді хлопці гинуть. Я не одружений, то мені наче і втрачати було нічого. То ж я подумав, що треба йти і допомагати своїй країні. Просився до армії ще у першу хвилю, але не взяли, бо не служив. Сказали, що людей вистачає. Коли треба буде, то зателефонують. Добробати теж не брали, бо без бойового досвіду. І потім вже на початку 2015 року мені зателефонували з військкомату – мовляв приходи. Спитали чи готовий їхати в АТО? Кажу, що якби був неготовий, то, мабуть, не прийшов би. І поїхав. Вийшло так, що потрапив в артилерійську бригаду спочатку командиром відділення. Потім перейшов у бойову батарею, став командиром гармати. Наприкінці 2015 року поїхав на курси. Три місяці відбув, отримав перше офіцерське звання і підписав п’ятирічний контракт. Повернувся знову у свій підрозділ вже як командир батареї, служив до кінця 2018 року, доки не травмувався. Згодом перевели у Старичі. Від початку року лікував ногу, а тепер проходжу медкомісію щодо подальшої придатності для проходження військової служби», – розповідає Павло Корнієнко.

Знайомству з Петровичем передувало інше – з Бардачком, братом чотирилапого товариша Павла.

«Після закінчення академії я потрапив на командно-спостережний пункт. Там було таке цуценя – жирне, тушонкою відгодований, звали Бардачок. Я наче до нього прив’язався, але коли нас виводили, познайомився ще з Петровичем, то виявилося, що вони рідні брати. Це було на Донеччині. Потім нас вивели у пункт постійно дислокації у Миколаївській області. Вони бігали так наче нікому непотрібні. Я став їх доглядати, але випадково Бардачка збила машина, а Петрович залишився. Я за ним доглядав і так ми стали подорожувати – полігон, 2016 року поїхали у сектор, і з того часу він постійно зі мною – на всіх нарадах, на бойові чергування виїжджали – такий собі «замкомбата», – сміється Павло.

Петрович народився наприкінці 2015 року – йому минуло три роки. Чому собаку так звати, ніхто не знає. Коли Петрович прибився до Павла, ім’я, дане невідомо ким, у нього вже було. Можливо, так звали того, хто підгодовував Петровича раніше, до лейтенанта Корнієнка. Мабуть, потім бійця кудись відправили, а цуценя з дивним іменем залишилося.

Петрович наче приріс до господаря, але якось Павло думав, що втратив чотирилапого друга назавжди.

«Ми разом виїхали на полігон. Я, не подумавши, взяв Петровича без повідка, а саме проходили навчання, і коли залпом стрельнув дивізіон «Гіацинтів» – 18 гармат одночасно – він злякався та втік. Думав, що вже все – я його втратив, тому що це було від табору, де ми дислокувалися, за 25 кілометрів», – згадує Павло Корнієнко.

Та минуло 12 діб, і Петрович повернувся. І що дивно, геть не збідований.

«Мабуть, зайців ловив», – каже Павло.

Лейтенант Корнієнко зізнається, що головна роль Петровича – психологічна. Він чудово знімає стрес, відчуває настрій господаря.

«Я командував батареєю, це як у піхоті – рота, один офіцер на 30-40 осіб. До кожного потрібно знайти підхід. Плюс якісь армійські будні. Ввечері ти вже ніякий. Петрович прийде, ляже під ліжко – і стає веселіше.  А з 2018-го то ми часто виїжджали. Всюди разом – на полігон, в частині, на наради зі мною ходить. Якось сказали вигнати його, мовляв з собакою «не положено», так він як почав під дверима скавчати, довелося назад пустити», – згадує Павло

Бувало лейтенант хотів тихенько підібратися до своїх бійців, щоби перевірити, чим вони займаються. А Петрович візьме і видасть, бо ні на крок не відстає від господаря. Біжить собацюра, а бійці вже знають – командир десь близько.

Хоч Петрович і бойовий собака, але петард, пострілів не любить.

«Мабуть, якийсь має посттравматичний синдром. Лякається феєрверків. Крайній Новий рік у Первомайську святкували, петарди розриваються, а Петрович під стіл заліз. Сміюся з нього: «Ну ти й боєць?» Так само, як ми на виставці були. ССОшники показували свої маневри, холостими стріляти, то Петрович злякався і давай ховатися. Знову журю: «Позорисько ти таке, АТОшник!» – сміється Павло.

Не любить Петрович, коли господаря немає поруч, хоча й слухняністю не відрізняється. Коли Павло ще з милицями ходив, собака візьме і чкурне кудись – не докличешся.  Прийде за кілька годин, сяде біля під’їзду, похнюпить голову – мовляв, винуватий, знаю.

«Раніше, коли Петрович жив у підрозділі, то собі бігав куди заманеться. Перші рази, як я йому ошийника одягав, то він це сприймав, ніби теля, яке ведуть на заклання. У ногах в’янув, боявся. А тепер на повідку ходить, наче так і треба», – далі веде Павло.

Як і інші собаки, Петрович не любить котів та полюбляє порпатися на клумбах, за що дістається від бабусь-сусідок. Крім того, чотирилапий не любить жінок – гарчить на них, наче ревнує.  А ось водні процедури у лазні йому до вподоби.

«У Києві в нас з хлопцями є традиція ходити по неділях у лазню, то Петрович з нами. Щоправда, в парильню не ходить, хоча кілька спроб з його боку було (сміється – ред.). На авто любить кататися. Якось я на таксі приїхав зі шпиталю, виходжу з машини, а сусід по квартирі саме  вийшов з ним погуляти, так Петрович прибіг і тут же в салон застрибнув, мовляв, поїхали, я готовий. Таксист здивувався», – розповідає про характер свого улюбленця Павло.

Читайте також: Як маленький французький бульдог Чупа допоміг врятувати 27 людей (фото)

Привчений у зоні АТО до тушонки, Петрович перебірливий у їжі – любить м’ясо і нагетси з «Макдональдса».

Сьогодні Петрович трохи сумує, бо господар у шпиталі, а він не звик, коли Павла довго немає поруч.

Оксана ДУДАР

Фото Микити ПЕЧЕНИКА