дивись.info

Як командир артбатареї і собака на ім’я Петрович стали друзями нерозлийвода (фото)

Як командир артбатареї і собака на ім’я Петрович стали друзями нерозлийвода (фото)

Цуцик на ім’я Петрович, яке невідомо хто дав йому, бігав від намету до намету, випрошуючи їжу. Вгодований песик, крім улюбленої тушонки, шукав господаря чи радше друга, і ось якось він надибав чи то його надибав командир батареї Павло Корнієнко. З того часу вони усюди разом – у секторі, на полігоні, вдома чи подорожують.

З Павлом зустрічаємося неподалік будинку, де він мешкає. Високий, підтягнутий, у військовій формі з шевроном, на якому Адамова голова, а поряд, як завжди, Петрович – безпородний, але надзвичайно чарівний і дружелюбний собацюра. Щойно Павло знімає повідець, як Петрович вже мчить кудись у бік майданчика, але невдовзі повертається.

Лейтенант Павло Корнієнко родом з Київщини. До того, як потрапити на фронт, мешкав у Києві, працював інженером у БТІ, ніколи не служив у війську і навіть не думав про армію.

«У період Майдану не скажу, що був активним учасником, але віддав колеса зі свого автомобіля для барикад.  А коли почалася війна, якось стало соромно, що мені 30 років, а молоді хлопці гинуть. Я не одружений, то мені наче і втрачати було нічого. То ж я подумав, що треба йти і допомагати своїй країні. Просився до армії ще у першу хвилю, але не взяли, бо не служив. Сказали, що людей вистачає. Коли треба буде, то зателефонують. Добробати теж не брали, бо без бойового досвіду. І потім вже на початку 2015 року мені зателефонували з військкомату – мовляв приходи. Спитали чи готовий їхати в АТО? Кажу, що якби був неготовий, то, мабуть, не прийшов би. І поїхав. Вийшло так, що потрапив в артилерійську бригаду спочатку командиром відділення. Потім перейшов у бойову батарею, став командиром гармати. Наприкінці 2015 року поїхав на курси. Три місяці відбув, отримав перше офіцерське звання і підписав п’ятирічний контракт. Повернувся знову у свій підрозділ вже як командир батареї, служив до кінця 2018 року, доки не травмувався. Згодом перевели у Старичі. Від початку року лікував ногу, а тепер проходжу медкомісію щодо подальшої придатності для проходження військової служби», – розповідає Павло Корнієнко.

Знайомству з Петровичем передувало інше – з Бардачком, братом чотирилапого товариша Павла.

«Після закінчення академії я потрапив на командно-спостережний пункт. Там було таке цуценя – жирне, тушонкою відгодований, звали Бардачок. Я наче до нього прив’язався, але коли нас виводили, познайомився ще з Петровичем, то виявилося, що вони рідні брати. Це було на Донеччині. Потім нас вивели у пункт постійно дислокації у Миколаївській області. Вони бігали так наче нікому непотрібні. Я став їх доглядати, але випадково Бардачка збила машина, а Петрович залишився. Я за ним доглядав і так ми стали подорожувати – полігон, 2016 року поїхали у сектор, і з того часу він постійно зі мною – на всіх нарадах, на бойові чергування виїжджали – такий собі «замкомбата», – сміється Павло.

Петрович народився наприкінці 2015 року – йому минуло три роки. Чому собаку так звати, ніхто не знає. Коли Петрович прибився до Павла, ім’я, дане невідомо ким, у нього вже було. Можливо, так звали того, хто підгодовував Петровича раніше, до лейтенанта Корнієнка. Мабуть, потім бійця кудись відправили, а цуценя з дивним іменем залишилося.

Петрович наче приріс до господаря, але якось Павло думав, що втратив чотирилапого друга назавжди.

«Ми разом виїхали на полігон. Я, не подумавши, взяв Петровича без повідка, а саме проходили навчання, і коли залпом стрельнув дивізіон «Гіацинтів» – 18 гармат одночасно – він злякався та втік. Думав, що вже все – я його втратив, тому що це було від табору, де ми дислокувалися, за 25 кілометрів», – згадує Павло Корнієнко.

Та минуло 12 діб, і Петрович повернувся. І що дивно, геть не збідований.

«Мабуть, зайців ловив», – каже Павло.

Лейтенант Корнієнко зізнається, що головна роль Петровича – психологічна. Він чудово знімає стрес, відчуває настрій господаря.

«Я командував батареєю, це як у піхоті – рота, один офіцер на 30-40 осіб. До кожного потрібно знайти підхід. Плюс якісь армійські будні. Ввечері ти вже ніякий. Петрович прийде, ляже під ліжко – і стає веселіше.  А з 2018-го то ми часто виїжджали. Всюди разом – на полігон, в частині, на наради зі мною ходить. Якось сказали вигнати його, мовляв з собакою «не положено», так він як почав під дверима скавчати, довелося назад пустити», – згадує Павло

Бувало лейтенант хотів тихенько підібратися до своїх бійців, щоби перевірити, чим вони займаються. А Петрович візьме і видасть, бо ні на крок не відстає від господаря. Біжить собацюра, а бійці вже знають – командир десь близько.

Хоч Петрович і бойовий собака, але петард, пострілів не любить.

«Мабуть, якийсь має посттравматичний синдром. Лякається феєрверків. Крайній Новий рік у Первомайську святкували, петарди розриваються, а Петрович під стіл заліз. Сміюся з нього: «Ну ти й боєць?» Так само, як ми на виставці були. ССОшники показували свої маневри, холостими стріляти, то Петрович злякався і давай ховатися. Знову журю: «Позорисько ти таке, АТОшник!» – сміється Павло.

Не любить Петрович, коли господаря немає поруч, хоча й слухняністю не відрізняється. Коли Павло ще з милицями ходив, собака візьме і чкурне кудись – не докличешся.  Прийде за кілька годин, сяде біля під’їзду, похнюпить голову – мовляв, винуватий, знаю.

«Раніше, коли Петрович жив у підрозділі, то собі бігав куди заманеться. Перші рази, як я йому ошийника одягав, то він це сприймав, ніби теля, яке ведуть на заклання. У ногах в’янув, боявся. А тепер на повідку ходить, наче так і треба», – далі веде Павло.

Як і інші собаки, Петрович не любить котів та полюбляє порпатися на клумбах, за що дістається від бабусь-сусідок. Крім того, чотирилапий не любить жінок – гарчить на них, наче ревнує.  А ось водні процедури у лазні йому до вподоби.

«У Києві в нас з хлопцями є традиція ходити по неділях у лазню, то Петрович з нами. Щоправда, в парильню не ходить, хоча кілька спроб з його боку було (сміється – ред.). На авто любить кататися. Якось я на таксі приїхав зі шпиталю, виходжу з машини, а сусід по квартирі саме  вийшов з ним погуляти, так Петрович прибіг і тут же в салон застрибнув, мовляв, поїхали, я готовий. Таксист здивувався», – розповідає про характер свого улюбленця Павло.

Читайте також: Як маленький французький бульдог Чупа допоміг врятувати 27 людей (фото)

Привчений у зоні АТО до тушонки, Петрович перебірливий у їжі – любить м’ясо і нагетси з «Макдональдса».

Сьогодні Петрович трохи сумує, бо господар у шпиталі, а він не звик, коли Павла довго немає поруч.

Оксана ДУДАР

Фото Микити ПЕЧЕНИКА

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.