дивись.info

«Я ніби все життя готувався до полону», – Ігор Козловський про своє ув’язнення в «ДНР»

«Я ніби все життя готувався до полону», – Ігор Козловський про своє ув’язнення в «ДНР»

«Це не лекція, це моя сповідь», – сказав вчений, релігієзнавець, Ігор Козловський, який провів 700 днів у полоні бойовиків у так званій «ДНР». Лекція «Свобода і полон» відбулася у рамках проекту «Культура і творення в часі війни» за підтримки Українського культурного фонду.

Ігор Козловський — український вчений та громадський діяч, відомий в Україні та світі фахівець з релігійних, духовних і психофізичних систем. Кандидат історичних наук. Президент Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків. Понад 25 років пропрацював у Донецькій обласній державній адміністрації на посаді головного фахівця у справах релігії. Викладав релігієзнавчі дисципліни на кафедрі філософії Донецького національного технічного університету.

У січні 2016 року в його квартиру у Донецьку увірвались бойовики «ДНР». Вони вилучили техніку та документи на житло, а також викрали цінну колекцію антикваріату.

3 травня 2017 року так званий «військовий трибунал «ДНР» засудив Ігоря Козловського до двох років і восьми місяців позбавлення волі за контакти з низкою заборонених у «ДНР» організацій.

Звільнений з полону 27 грудня 2017 року.

ІА Дивись.info наводить цитати з лекції Ігоря Козловського.

«На війні одним із найстрашнішого є потрапити в полон»

«Зараз я найбільше жалкую, що частина моєї бібліотеки залишилася там, в полоні. У мене була велика бібліотека, вона була у різних місцях, десь близько 10 тисяч книг і частково дружина перевезла друзями, учнями. Вони вивозили партіями – 750 кілограмів всього вивезли. Книжки – це друзі. Ти з ними спілкуєшся, до них повертаєшся, просиш поради, відкриваєш через їх призму свій внутрішній світ.

Я люблю слухати і читати. Якщо я можу слухати і читати тексти, які я люблю, це знову ж таки мене повертає до якогось іншого стану. Я постійно згадував «Листи Крутеня» Клейва Люїса там, в підвалах. Тому що це було важливо не тільки для мене, це було важливо для тих людей, які там знаходилися. І тему, яку мені запропонували «Свобода і полон» – це величезна тема внутрішніх і зовнішніх  моментів. Віктор Франкл, розмірковуючи про свободу, казав, що свобода – це кінцевий етап, вона має свою межу, тому що вона обумовлена тими чи іншими умовами. І ці умови все ж таки є частиною нашого життя. І далі він продовжує говорити про те, що у нас є право обирати у тих умовах, в яких ми знаходимося, свій шлях, поведінку, реакції, рефлексії. Можливість обирати загострюється якраз в екстремальній ситуації. Екстремальна ситуація – це коли ти залишаєшся сам на сам, ти без нічого, обмежений конкретними ситуаціями. На війні одним із найстрашнішого є потрапити в полон. Тому що це та точка, момент, який остаточно тебе випробовує. Так вже вийшло, що у мене склалося враження ніби я все життя готувався до полону. Це було пов’язано з тим, що так чи інше, ті моменти, яких я вчив своїх учнів, там були необхідним інструментом мого життя. Я не кажу виживання, я кажу життя. Я там не існував, все ж таки жив, наскільки це було можливе у тих умовах. Два роки, 700 днів, у кожний з періодів, а там були різні періоди перебування, вони, так чи інакше, показували мені іншу межу мого випробовування.

Кожен, хто потрапляє в ті умови, проходить декілька етапів: перший – коли ти потрапляєш в полон; другий – це вже коли ти там перебуваєш і розумієш, що тут треба жити або вмирати; третій – повернення на свободу.  Тобто твої розуміння свободи до і після – це дистанція  величезного розміру. А ми звикаємо до свободи як до повсякдення».

«Я вважаю, що головним є поводити себе гідно»

«Чи є Бог на війні? Чи є Бог у підвалах, на цій межі, де є випробовування людського духу? Ми можемо стверджувати, що є, тільки пройшовши через це. (…)

Я залишився на певний час на цій окупованій території. Пережив і обстріли, і різні ситуації. Вся моя родина виїхала ще в 2014-му. Я залишався зі старшим сином, тому що він вже більше 20 років лежить зі зламаним хребтом, у нього ще синдром Дауна. Я доглядав його і думав, як його вивезти. А для того, щоби його вивезти, треба функціональне ліжко, спеціальна автівка, спеціальні умови. І я вже планував це зробити, але був заарештований. Той момент арешту і коли я опиняюся в підвалі – це той перший шок. І, знаєте, в той момент я справді не думав про себе. Я знав, що там залишився мій неповносправний син, який ніяк не може за собою доглядати. Він навіть не може перевернутися. У нього є рани, які промивають вже 20 років. Я потім дізнався, що вони (бойовики – ред.) зайшли в мою квартиру. Коли він там лежав, винесли усе, що тільки можна і залишили його самого. Моя дружина приїхала тільки через добу з вільної території, фактично його врятувала. Але я про це не знав. Вони мені не говорили. І ось я опиняюся у підвалі. Це реальний підвал нижче шахти ліфта. Невеличка площа, де люди лежать на підлозі. Я опиняюся у замкненому приміщенні. Не можливо зрозуміти – надворі день чи ніч, тому що це глибоко під землею. Втрачається відчуття часу – нема ні годинника, ні телефона, усе забрали. Там знаходяться різні люди – це і наші патріоти, і люди, які є нашими ворогами – в одній камері. Там я зустрів суддю нашого апеляційного суду, який випадково потрапив до полону. Він саме з Бахмута їхав до батька і його заарештували. З іншого  боку, там був заступник коменданта Донецька. І я опинився в таких умовах, що вигораю зсередини, бо не знаю, що відбувається з моїм сином. Не можу їсти декілька днів – якась відраза була до їжа. Спати також неможливо. По-перше, де спати. Є частина столу, на якому можна подрімати. По-друге, холодно, бо зима. Суддя дав мені куртку, якою я вночі накривався.  І замотував голову арафаткою. У всіх камерах постійно горить світло, а це дуже виснажує. Ти замотуєш очі. Двічі на день виводять до туалету – по дві хвилини о 8 ранку і о 8 ввечері. І, якщо не забувають, то раз на день годують. І все. І ніяких можливостей інших немає.

Що залишається? Людське спілкування різних людей з різними проблемами. А я сказав, що люблю слухати. Ви знаєте? Це рятує. Якщо ви вмієте слухати, це дає можливість відволікатися від себе. Через декілька днів прийшли люди, я їх не бачив. Один з них мене вивів, я весь час був повернутий до стіни. Мішок на голову і далі повели до якого приміщення, щоби провести допит. Але це був не допит, тому що перша фраза, яка прозвучала, була: «Тебя никогда не пытали?» І відразу почалися катування. Це і побиття, і перебивали кінців. Це багатогодинне катування. І струм, і удушення, і підвішування. Під час катування мені дали в руки два предмети і спитали, що це? Я сказав, що не знаю. На що мені відповіли, що це гранати, які в мене знайшли. Крапка. Я взяв їх у руки і там є відбитки. А далі безконечний процес. Ти втрачаєш свідомість, знову виринаєш. Там ти починаєш відсторонюватися, дивитися на внутрішні процес як сторонній, наче ти занурився у воду. Їх не цікавила жодна інформація. Вони зачитували доноси на мене тих людей, які, можливо, були поруч, я з ними спілкувався, можливо, хтось питав мене поради. А зараз це були доноси на багато сторінок. І ти це слухаєш. Ось часто запитують, що є головним, коли ти потрапляєш в полон. Я вважаю, що головним є поводити себе гідно».

 «Минулого немає. Майбутнього теж немає»

«Гідність – це зрілість. Тобто ти гідний чогось зовнішньо і внутрішньо. У тебе є як самоповага, так і повага до світу. Ця зрілість багатовимірна. Там є і елементи свободи, і відповідальності. Тому що якщо ти не вільний, то і не гідний. Не може бути людина гідною, якщо вона не несе відповідальності за своє життя і життя довкола неї, за життя людей, які знаходяться поруч. Після катування також з мішком на голові вони знову спустили мене до підвалу. Це був перший період. Я зайшов, мішок зняли. Для мене це був ключовий момент переходу до розуміння того, що закінчилося минуле життя. Все. Минулого немає. Майбутнього теж немає. Є тільки той момент, у якому я знаходжуся. Я стою скривавлений, не можу дихати, бо щось перебито, але посміхаюся. Мене запитують, чому я посміхаюся? А я відповідаю (більше внутрішньо, ніж зовнішньо), що більше не боюся померти. Таке от відчуття, що щось відбулося. Якщо вмерло твоє минуле і немає майбутнього, твоє життя стає не горизонтальним, а вертикальним. Наче якийсь портал вверх відкривається.

Але друга думка, яка приходить – я повинен жити, тому що відповідальний за те, що люблю. Я люблю своїх друзів, своїх людей, учнів, близьких, рідних, свою Україну. І я знаю, що мене теж люблять. Я відповідальний не стільки за свою любов, скільки за їхню любов до мене. Я не можу допустити, щоб вони втратили цей зв’язок зі мною. Але як любити в тих умовах, якщо майбутнього немає, як віддати цю любов, адже не знаю, чим це завершиться? Немає зовнішнього простору, але є внутрішній і він є моя свобода.

Я розрізняю два поняття обговорення свободи, тому що волю прагнуть всі живі істоти – птахи, тварини у клітках. Але свобода – це людський вимір, коли ми за свою волю несемо відповідальність. І тоді вона стає свободою».

«Я бачив людей, які, втрачаючи сенси любові, внутрішньої цінності, втрачали і життя»

«Увесь цей період я думав не про себе. Думав про своїх рідних, друзів, а також про тих, хто знаходився поруч і страждав. У когось не було їжі, і треба було ділитися, якщо вона в тебе була. Якщо бачиш, що людина потребує поради, розмовляєш з нею. Ти розумієш, що щось внутрішньо страждає. Я бачив людей, які, втрачаючи сенси любові, внутрішньої цінності, втрачали і життя. Мабуть, кожного тижня хтось вмирав – або самогубство, або людина внутрішньо скорочувала своє життя. Завмираючи внутрішньо, вона вмирала і зовнішньо. Це жахливо, і треба було відслідковувати такі моменти, коли ти можеш чимось допомогти. А допомогти можна чим? Розповідаючи щось його душі, внутрішній людині. Зовнішня людина дуже часто працює з образом – вона вдягає якісь обладунки, образ, який, вона вважає, підходить для соціуму, і забуває про те, що головна людина всередині. Рятує тільки те, що є внутрішній простір.

Після підвалів  мене перевезли в СІЗО. Перша камера і там звичайні карні злочинці, які роками живуть там. Таких, як я, вона називали туристами. А вони живуть там, облаштовують все так, як за їхніми уявленнями це має виглядати. Але це живі люди. Ти розумієш їхню обмеженість, але зараз ти знаходишся саме тут. І це не випадковість. Ти повинен далі працювати, можливо, і з їх душами. Це було дивовижно, особливо, якщо це люди, які знаходяться на зовсім інших позиціях. Ти повинен мати свій стрижень, свою позицію. І водночас розумієш, що він має право на таку думку. Це його життя. А твоє завдання – так чи інакше збагачувати його внутрішнє життя. Не завжди це вдається. Але це якось їх заспокоює. Це для них незвично. Це щось, що перевертає їхнє уявлення про те, як людина повинна себе вести у таких умовах.

А далі мене кинули у камеру, де були виключно «ополченці», які на початку війни взяли у руки зброю і виступили проти України.  у Більшості це були люди, яких емоційно захопила інформаційна хвиля, або наркомани, або люди, які тим чи іншим чином знаходяться на маргінесі. Через певний період вони знову ж таки пішли тим шляхом, яким і жили, та потрапили до в’язниці. Зрозуміло, що вони мене знали, бо у в’язниці вже знали, хто я такий: «О, професор прийшов!» І ти починаєш з ними спілкуватися, тому що тобі треба жити у таких умовах. І тут, з одного боку, ти повинен мати таку позицію, щоби вона у них викликала, нехай примітивну, але повагу, тобто гідно поводитися.  І це спрацьовує».

«У мене було якесь таке внутрішнє відкриття, що я повинен молитися не за себе»

«Через декілька місяців переводять у підвал СІЗО. Туди кинули всіх наших політв’язнів, бо планували ще один з можливих обмінів. Це справді підвали. За часів Радянського Союзу це були камери смертників або тих, хто пожиттєво знаходився у в’язниці. Там, мабуть, років за 50 не робилося жодного ремонту – грибок на стінах, дірка в підлозі. А там внизу каналізація, яка періодично піднімалася і виливалася на підлогу, а попер цьому вилазили пацюки. Камера – невеличкий простір. Якщо когось до тебе підселяють, то він на другому поверсі. Віконце – високо-високо, шибка розбита, залітає сніг, дощ. І ти радієш цьому. Між тобою і снігом стіна, а ти мусиш спілкуватися із внутрішнім простором. Ти можеш ставити безліч запитань Господу. Безумовно присутні молитва. Вона була присутня з самого початку. Це було щось спонтанне. І в мене було якесь таке внутрішнє відкриття, що я повинен молитися не за себе. У мене імен було на півгодини. З одного боку, це було так просто, молитва була не просто переліком. Я згадував цих людей, з ними спілкувався, присутня була оця Тайна. Це ми можемо назвати і Богом, і чимось, що для нас є незбагненним. Він був там.

Я знав, що таке звичайне життя. Але такого маргінесу ніколи не бачив. Навіщо це мені? – головне питання. Я часто, спілкуючись там з людьми, казав: «Не ставте питання, чому я? Чому це зі мною?» Ставте питання: «Навіщо це мені? Навіщо мені цей досвід? Навіщо так у моє життя увійшла війна? Навіщо вона пройшла крізь мене? Що я повинен дати? У чому моє покликання?»

Ми невипадкові. У кожного з нас є місія. Ми часто намагаємося прожити не своє життя, а життя, яке нав’язане нам діючою матрицею – нашими родинами, навколишнім соціумом, забуваючи, що ми унікальні, покликані для чогось. А щоб пройти цей шлях, ми повинні пройти випробування. Розуміння того, що зараз відбувається випробування, також надає сили. І потім ти вже знаходишся у колонії, а в колонії вже наших взагалі не було. Адже до того ти міг бодай з кимось спілкуватися – через стіну камери чи дірку в підлозі, тебе просили їсти. Ось ті хлопці з Ясинуватої, яких заарештували 2016 року, зараз вони знаходяться у колонії. Один з них знаходився у сусідній камері, у нього нічого не було їсти. І якщо тобі щось приходило, ти передавав, домовляючись. Головна валюта – це цигарки, яких я ніколи у житті не палив. А там постійно передавали цигарки, бо треба було розплачуватися з людьми, які тебе охороняють, щоби вони передали у сусідню камеру їжу».

«Я вічний боржник любові»

«Я вічний боржник любові. Мої учні збирали гроші на вільній триторії, формували посилки, передавали їх. Везли до лінії розмежування, там зустрічали інші мої учні. Портал любові він все-таки працював. І я несу за це відповідальність і повинен повертати ці борги.

Далі я потрапляю в колонію, а там лише карні злочинці – весь спектр збочень – і моральних, і інтелектуальних, будь-яких.  Є люди неписьменні, які читати не вміють і ніколи не вчилися. Є люди, які не розрізняють, котра година. Але це люди, з якими треба спілкуватися. Я читав їм лекції, розповідав про життя. Приходили авторитети, крадії, злодії в законі, «смотрящіє», так звані бродяги. Вони приходили і починали просити поради. Мої спілкування з ними щось у них змінювали. Зрозуміло, що це було тимчасово, бо вони знову поверталися до свого середовища. Але все одно щось зрушувалося внутрішньо. Я завжди пригадую випадок, коли привезли новий етап. Я спілкуюся з авторитетами, а хтось з нового етапу нецензурно висловився. Тоді авторитет повернувся до нього і сказав: «Тихіше, тут професор стоїть. Не можна». Щось у них змінюється. Це було дивовижно, що твоя увага до людей, яких ти вмієш слухати, допомагає у тих умовах залишатися творцем атмосфери.

На другому етапі головне – не втратити свою внутрішню зацікавленість людьми. Дуже часто люди втрачають, замикаючись у собі. І все – вже людини немає, ми втрачаємо саму людину, тому що їй нецікавий світ навколо неї».

«І починається третій етап твого полону – вихід з нього. Не всі виходять з полону»

«А потім обмін – тебе звільняють. Ти ще не віриш до кінця, бо психологічно знаходишся в іншому стані, адже тебе декілька разів вже обіцяли звільнити. До речі, я намірено не вживаю слово обмін. Бо вважаю, що слово обмін – це економічна категорія і людина вже товар, коли можна торгуватися. А це звільнення, одночасне звільнення. На цьому треба наполягати, щоби не було у твоїй уяві, що ти просто товар у якихось політичних іграх.

Цей момент дуже важливий. Тебе вже завантажили в автозак, у тебе вже навіть є документ, що ти звільнений. Але ти ще знаходишся у тісному приміщенні, в автозаці, де інші політичні. Були й ті, хто вів себе негідно. Не хочу нікого звинувачувати, бо у кожного своя межа. Ми не можемо виносити судження, коли ми в таких умовах не були. Не кожен може витримати. Я бачив, як вони ведуть себе зараз. Їхня душа все одно знає – вони карають себе внутрішньо. Поведінка – це, власне, прояв такого внутрішнього покарання. І ти бачиш, як вони нервують, адже ми вже шість годин сіли і нас не виводили з автозаку, вякомуи 25 людей, нема чим дихати, ми вже задихаємося. І, нарешті, виходимо. Наших ворогів везуть у комфортабельних умовах, в автобусах. І ось ми вже завантажені у ці автобуси їдемо.  Це дуже хвилюючий момент повернення в нову реальність. Це було на окупованій території і ми бачимо наш перший синьо-жовтий прапор. Щось відбувається з хлопцями. Вони починають плакати. Переживання, цей момент присутності стиснув тебе і ти у вертикальному стані – у порталі поєднуєшся із безконечністю. Це щось надзвичайне. Для мене прапор – це не просто символ, а щось більше, що повертає тебе у нове буття. Ти новий, а того вже немає.

І починається третій етап твого полону – вихід з нього. Не всі виходять з полону. Хтось наклав на себе руки, хтось ізолювався від людей. Чому? За роки, проведені там, у тебе формується уявлення про майбутнє. А світ недосконалий і люди теж. Це нормально. Але у тебе є простір, щоби удосконалювати себе».

«Свобода для тебе – це вже щось, що ти можеш смакувати кожну хвилину»

Я, як і всі переселенці, а ми додатково ще опалені війною, полоном, повертаємося в нікуди. Мені 65 років, але я повинен починати нове життя, відкривати нові горизонти і нести відповідальність. Нема де жити, що їсти. Треба заробляти гроші, шукати житло, сплачувати за нього, далі доглядати сина. Є велика кількість проблем, які ти сам повинен вирішувати. Для багатьох це випробовування і не всі проходять його гідно. Але ти повертаєшся на свободу. Свобода для тебе – це вже щось, що ти можеш смакувати кожну хвилину. Ти дихаєш свіжим повітрям, бачиш той сніг, який бачив лише у віконце.  Перед тобою нема колючого дроту. Ти смакуєш цими моментами. Ти рухаєшся і тобі смачно. Такі переживання надають внутрішнього сенсу.

Повсякденність важлива. Ми повинні пам’ятати, що потреби треба задовольняти. Але є безкінечність. Головне – це все-таки цінності. Саме ці цінності повинні впливати на наші потреби. Так, я можу задовільнити цю потребу, але яка її ціна. Я бачив людей, які розплачувалися цінністю, тому що ці потреби були для них важливіші, ніж цінності. Це говорить про незрілість – або людина, або суспільство. У нас досі інфантильне суспільство. І не тільки наше. Я не знаю країни, де не було б інфантильного суспільства. Інфантильність – це безвідповідальність. Коли ми відповідальність перекладаємо на когось чи щось – обставини, повсякденність, умови, в яких живемо тощо. Але вибирати – це наше право. Це вимір, який робить нас людиною. Свобода – це людський вимір відповідальності за цю свободу. Як ти цією свободою можеш користуватися. Дуже багато таких моментів про полон, бо полон – це безкінечність. Я не хочу про це говорити, але я повинен, бо несу відповідальність за свою свободу. Це я відповідальність за свободу і любов. Я боржник свободи  і любові. Це правда».

Фото: Fb сторінка УКУ

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.