дивись.info

Не називайте нас вдовами: у Львові презентували збірку новел дружин загиблих Героїв (фото)

Не називайте нас вдовами: у Львові презентували збірку новел дружин загиблих Героїв (фото)

Днями у Львові презентували збірку «Соло надірваних струн», до якої увійшло 25 новел дружин загиблих на російсько-українській війні Героїв. Ця книга з позначкою «Львівщина» стала першою із серії. За задумом авторів, усього має вийти 25 томів.

Такі схожі і такі різні

Автором ідеї є колишня тернополянка, яка сьогодні мешкає у Португалії, Марія Дребіт. Саме її перу належать короткі поетичні епіграфи до кожної новели. Тексти книги готувала Наталія Хаммоуда, котра живе у Тунісі. Тож розповіді від дружин Героїв отримувала в електронному вигляді.

 

«Наше видавництво народилося з волонтерського проекту. Я сам учасник Революції Гідності, 2004 року був на Майдані. І події, які почалися, не могли залишити мене і моїх товаришів осторонь. Волонтерство почалося ще 2013-2014 рр. з Майдану. А потім – російсько-українська війна. І не треба лукавити, називати її якимись скороченнями – АТО, ОСС. Згодом з нашої волонтерської групи «Час змін» народився проект «Час Змін Інформ». Ми дуже велику частину книг видаємо на патріотичну тематику. Намагаємося зробити все, щоби наші діти, онуки не повторювали наших помилок, помилок наших батьків, які дуже довгий час дивилися у бік Росії, і це призвело до війни», – розповів видавець Костянтин Климчук.

Він додав, що цей проект почався із Львівщини, яка є локомотивом національних визвольних змагань і дала Україні багато героїв.

«Ми почали цю роботу і не закінчимо. Після презентації у Львові ми не зможемо зупинитися. Наступний том буде присвячений Київщині. Він уже в роботі. Дружини Героїв дали нам свої розповіді», – додав пан Костянтин.

Натомість модераторка заходу, директорка Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій Світлана Ткачук зауважила, що історії жінок часто-густо схожі між собою, подекуди наче написані під копірку.

«Коли ми готувалися до цієї презентації, ознайомлювалися з новелами, написаними жінками, особисто я звернула увагу на те, що здебільшого у розповідях йдеться про жіноче щастя. Десь наче під копірку написано: маленький хлопчик, чемний-слухняний, ріс, виростав у прекрасного підлітка, доброзичливого, компанійського, потім зустрічав дівчинку, дуже швидко відбувалися освідчення, дуже швидко одружувалися. Це означало, що кохання було з першого погляду – раз і на все життя. А в один момент ця прекрасна сім’я руйнувалася. Кожна жінка пише, що вона пережила, напевно, найбільше щастя у своєму житті, маючи таку історію. Напевно, щастя дістається дозовано, бо якщо воно таке яскраве, то не може тривати вічно. Але цим треба гордитися, згадувати. Щастя – це коли ти любиш і люблять тебе», – сказала Світлана Ткачук.

Кохання, як воно є 

«Немає такої проблеми, яку б не можливо було вирішити, говорив Василь все життя, бо щиро вірив у ці слова так само, як діяв. Всі його дії були керовані любов’ю та вірою, вірою у те, що добро переможе зло. Любов’ю до родини, до Вітчизни, бо вони в нього єдині», – так про свого чоловіка у книзі розповідає Оксана Задорожна.

Разом з чоловіком Василем вони прожили 26 років. Про найщасливіші моменти життя дружина Героя згадує, наче це було вчора.

«Я ніколи не називаю себе вдовою, натомість кажу: я дружина загиблого. Мій чоловік – це була унікальна людина. Василь усі свої проблеми завжди залишав за дверима, переступаючи поріг нашої квартири. Заходячи, у нього сяяла посмішка від вуха до вуха», – розповіла Оксана Задорожна.

Василь Задорожний з літа 2014-го їздив у зону бойових дій як волонтер. Коли в Артемівську утворили медичну роту Нацгвардії, він став водієм «швидкої».

«Познайомилися ми у лікарні швидкої допомоги, де я працювала медсестрою-анестезисткою. Я була на операції і коли закінчилися препарати, потрібно було з п’ятого поверху з’їхати на перший і взяти там додаткові ліки. Я до ліфта, подзвонила, а він не їде. Працював там старий дідусь, який довго міг не приходити. Спустилася пішки, взяла ліки, повернулася до ліфта, а він далі не їде. Сходами піднялася на п’ятий поверх. Пожалілася змінниці, що ліфт не їде. Вона мені каже, що там код: один довгий і два коротких. Я не повірила, бо це операційний ліфт. Після операції пішла здавати ліки – до ліфта, а він знову не їде. Тоді я вирішила натиснути код. Дивлюся – ліфт їде. Приїжджає, двері відчиняються, а всередині не дід, а красень. Нагримала на нього. Це було наше перше знайомство. В обох загорілися очі. Це були найщасливіші хвилини нашого життя. Освідчення було дуже швидко – через місяць після знайомства. Прожили ми разом 26 років, які пролетіли як один день. Минає вже п’ять років, як Василя немає, але я щодня згадую ці наші щасливі дні. Я впевнена, що кожна з нас це робить. Я пишаюся, що мій чоловік любив сім’ю, любив Україну», – розповіла Оксана Задорожна.

Леся Сива не тільки авторка однієї з новел, а й ілюстраторка книги.

«Ця книга присвячена людям, які десь там, на небесах, тому я скажу насамперед про свою зірку, яка мене оберігає. Для мене це був космос, він космосом і залишився. Коли мені погано, піднімаю вгору голову і кажу: «Допоможи і підкажи!» І відповіді я знаходжу. Може, мені здається, але я вірю, що десь він є. Ми всі, хто тут зібрався – співавтори цієї книги. Ми всі є тими перлинками-сльозами, нанизаними на одну нитку болю. Я трохи більше, мабуть, доклалася до цієї книжки, бо розмежовувала ці низочки своїми маленьким ілюстраціями. Але до чого я веду? Мушу зізнатися, що хоча ця книжка про нас, я не змогла її прочитати. Думаю, ви мене розумієте, – придушує сльози пані Леся. – Я її прочитаю, але пізніше. Все має бути дозовано. Хочу сказати, що кожен у житті має своє кредо – слова, які просто звучать. Ти їх береш і за їхньою філософією живеш. Вони тебе змушують зупинятися в житті і задумуватися. І слова, які мені запали в душу, були: випадковості не випадкові. І ця книжка не є випадковою. Ми маємо шанс сказати своїм близьким, як ми їх любимо, наскільки вони важливі у нашому житті, що вони завжди залишаться у наших серцях. Не треба пропускати ці випадковості мимо».

«Доки смерть не розділить нас»

«Якби мене запитали, чи я хотіла б ще раз пройти свій життєвий шлях, я б зі стовідсотковою впевненістю відповіла: «Так, я готова прожити своє життя ще раз і ще раз стати дружиною Тараса». Єдине, що я б змінила, то, певно, себе саму, більше давала б чоловікові любові та уваги, більше говорила б йому, як сильно я його кохаю, адже треба вміти цінувати тих, хто з нами поряд тут і тепер», – це цитата з новели Уляни Дорош, дружини Тараса Дороша, який загинув 31 травня 2014 року у Станиці Луганській.

«Війна колись закінчиться і з часом відбудуються міста, ніколи більше не повернуться ті, кого забрали небеса, – каже Уляна. – Вони не повернуться, але пам’ять про них буде жити доти, доки ми будемо згадувати їх. Я щиро вдячна тим людям, які доклалися до написання цієї книжки. Не хотілося б сьогодні плакати. Я писала свою історію з усмішкою, бо я ще раз переживала життя, яке прожила зі своїм коханим чоловіком».

Жінка зізнається, що може говорити про Тараса годинами.

«Я надзвичайно сильно його кохала і кохаю. Якби мені дали шанс повернути все назад і я знала, що завершення нашого кохання буде саме таким, я б ні на хвильку не задумувалася і сказала б, що готова пройти разом з ним ще раз той шлях. Час минає, і ніхто не знає, що буде завтра. Я щаслива, що у моєму житті був саме той чоловік. Він Герой і я як дружина Героя зрозуміла для себе одну дуже важливу річ: що я маю прожити це життя так, аби не осоромити його, аби йому там, на небесах, не було соромно за ті речі і вчинки, які я роблю тут», – каже Уляна Дорош.

Вона зізнається, що їй випала важка ноша. У 25 років, коли подруги тільки одружувалися чи народжували дітей, їй довелося ховати чоловіка.

«Кажуть, що рани загоюються з часом. Ні, зовсім вони не загоюються. Просто трішечки притуплюються у метушні буднів, подій. Бували такі миті, коли виникала образа на чоловіка за те, чому він мене залишив тоді, коли мені так важко. Бувають такі вечори, коли ти ображаєшся, потім просиш пробачення, а потім у душі кричиш: «Як я тебе кохаю. Пробач мене за те, що я сказала спочатку!» Я не хочу, щоб ми плакали, вони дивляться з небес на нас і тішаться, що ми зібралися у такому товаристві», – завершує свою розповідь Уляна Дорош.

«Я дуже добре пам’ятаю день, коли ми брали шлюб, день нашого весілля. Я усвідомлювала, що це найщасливіший день мого життя. Іван мені говорив те саме. А я все думала, як мені пощастило, яка ж я щаслива і що хочу кожен день, кожну мить прожити з цією людиною, доки смерть не розлучить нас. Тільки тоді ніхто не знав, що це буде так швидко. Ми прожили тільки два з половиною роки, але це була історія кохання, турботи, відданості, поваги», – такими словами згадує Олена Пасевич свого чоловіка Івана, який загинув 16 серпня 2014 року на Луганщині.

«Ми дуже багато чого переживаємо спільно. Ми не називаємо себе вдовами і ображаємося, коли нас так називають. Ми завжди приходимо до них за порадами і отримуємо їх. Ми просимо підтримки у них. Я прочитала всю книжку. Вона світла. Місцями я плакала, але здебільшого це лавина, порив справжніх емоцій, щирих, мотивуючих», – каже Олена Пасевич.

Жінка зізнається, що у її житті був лише один чоловік, який так вмів запалити її очі.

«Ми познайомилися в інтернеті, обмінялися телефонами. Наступного дня виходжу з церкви, чую голос в телефоні і позаду мене. Ось так ми зустрілися. Потім виявилося, що у нас досить велика різниця у віці – Іван був на 11 років молодший за мене. Тоді я вирішила: ні, стоп. Минуло кілька днів, вимкнула телефон, аж у двері стукає сусід і каже, що якісь десантники окупували його балкон, мовляв, вийди, розберися. Мені було дуже незручно перед сусідами. Думаю, йду якось то «розрулю» за якийсь час. Так і «розрулила» – за півроку стала Пасевич.  Іван дуже цілісно ставився до свого прізвища і до того, що я стану Пасевич. У день нашого весілля він подарував мені погони з написом «Пасевич». Коли мені важко прийняти рішення, я їх дістаю з шухляди», – згадує щасливі миті Олена Пасевич.

Вона каже, що кожен спогад про чоловіків – це щастя. Ділитися щастям – це добре.

«Я бажаю кожній, щоби це неймовірне світло, яке ми довший час закривали чорним кольором, сяяло», – завершила свою розповідь Олена Пасевич.

Оксана ДУДАР

Фото Микити ПЕЧЕНИКА

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.