Жінка-воїн, що народила на війні

Матір Соні – Тетяна Науменко – офіцер батальйону «Звіробій», заступник комбата із морально-психологічного забезпечення. Батько – комбат танкового батальйону Анатолій Самброс, який сам родом із Чигирина.

Командир каже, що «Звіробій» трохи погуляв», допомагав 95-ій бригаді в Донецькому аеропорту, пройшов Маріуполь, Бахмут, Світлодарську дугу… «Хіба до Станиці ще не дійшов», – усміхається Самброс із шевроном-девізом: «Ворогів багато, а нас рать».

«Що я робила до війни? Я жила і працювала у Києві, мала три вищі освіти, працювала на державній службі як випускниця Дипломатичної академії при МЗС, стажувалась за кордоном і… любила Україну. У 2014-му усі мрії і бажання почали руйнуватись.

Осінню ми почали плести перші маскувальні сітки, із весільного салону нам нанесли суконь – з тими сукнями наші дівчата-акторки їздили із виставами до хлопців на схід. Я була військовозобов’язаною, хоча тоді на обліку бути було не модно. Мамі сказала – йду на півроку. Я і подумати не могла, що це затягнеться. Було відчуття, що через зиму, з 2014 на 2015 рік, війна закінчиться», – розповідає жінка.

Так Тетяна стала заступником командира по роботі з особовим складом. Вона почала добиватись, щоб усі хлопці були внесені у списки, оскільки добровольців, партизанів знали хіба що за позивними. Була їм як мама, бо ретельно перевіряла, щоби берці із волонтерської допомоги не промокали, щоби взуття та одяг були хорошої якості.

«Це був вибух мізків, щоби жінці підпорядковувались», – згадує Тетяна із позивним Білка.

Вдома жінку-воїна не дуже розуміли. А дехто взагалі говорив, що вона, мабуть, будує собі так політичну кар’єру, раз все поміняла на берці і пішла на фронт. На Тетяну чекав тоді восьмирічний син (зараз йому 14-ть) і розлука із ним – це найважче, що застало її серед виконання обов’язку.

А ще дуже важкими були зустрічі із батьками хлопців, яких забирали на війну. При цих словах Тетяна не змогла стримати сліз.

«Гірше, ніж забирають твою дитину на війну, це хіба, коли привозять…», – заледве вимовила вона.

Маленька Соня бігала між людей, поки мама розповідала про дітей із окупованої території, яких виховують у цілковитій ненависті до України. Дівчинка вилазила на маму, щоб отримати свою порцію молока і далі ганяла по львівській бруківці.

«Діти на контрольованій нами території приходять до нас у вишиванках, але вони вже навіть у п’ятирічному віці знають, коли стріляє далеко, а коли летить крупнокаліберна, і знають, що треба ховатись. Діти на окупованій території мають батьків, тіток і родичів з Росії, і вони з молоком всмоктують, що Україна – це сателіт Росії. Тому їм потрібно допомогти вибратись із омани через лагідну українізацію, а не «з коліна», - розповідає Тетяна.

А тоді жінка з трепетом розповідає, як народила Соню: «Соня – це подарунок від Бога. Там, на війні, а не в апартаментах. Там, де ніби нереально виносити  дитину. Це при тому, що після першої вагітності мені сказали, що я не зможу більше мати дітей. І я хочу закликати жінок не боятися, народжувати. В іншому випадку не зрозуміло, за що ми гинемо, для кого звільняємо нашу землю».

У батальйоні «Звіробій» троє дітей. «Звісно, буває дуже важко, але умови для жінок створені нормальні. Інколи доводиться корегувати свій час, бо материнство вносить свої корективи. Деколи пропускаю шикування. Когось це дуже дратує. Ввечері можу відлучитися. І мені лишається або звільнити підлеглих від задач, або «нарізати» додаткові. Не всім це подобається», – зізнається Тетяна.

Тут, на фронті, з’єднуються пари, котрі не отримують підтримки вдома, тут єднається патріотизм. Комбат Самброс має ще двох синів. Тетяна говорить, що для військових важлива обстановка не тільки на фронті, але й в тилу, вдома, розуміння рідних. Молодь зараз не є стресостійкою і кожен дзвінок з дому або додає сили, або віднімає. Тетяна говорить про два випадки суїциду і безліч випадків, коли хлопці просяться додому, а вона не може їх відпустити. Буває й інше. Одного разу військовий із Одеси, коли вони були за Попасною, попросив дозволу, аби приїхала дружина.

«Ця жінка приїхала, пересиділа з нами один вечір у погребі, другий, під шквальними обстрілами. Потім навчила їх щось готувати, шкарпетки бачу попрали (бо їм краще їх викинути). Такі жінки мені у поміч. І такі сім’ї за 5 років не розпалися. Ми хлопцям інколи вареники наліпимо, домашній затишок зробимо, і так підтримуємо здоровий клімат у батальйоні», - ділиться Тетяна. Крім того жінка зізнається, що інколи говорить хлопцям одягати джинси, щоби вони не відчували себе завжди дикобразами.

Коли перших «300-их» посольство Литви допомогло скеровувати на лікування – ніхто не вірив, що в Україні війна, попри поранених і вбитих, що це Росія – агресор.

«Тепер ми маємо цінувати підтримку інших країн. Коли я приїхала до Литви у військовій формі, і литовці побачили наш прапор, то з повагою пропонували будь-яку допомогу, бо знали, що ми воюємо за незалежність. І інколи за нашу незалежність більше дбають інші країни, ніж українці. Росія нізащо не відмовиться від України просто так. Якщо ми відмовимось від своєї землі – то що залишимо дітям? Якщо «Ні – капітуляції – то ні капітуляції!» – каже Тетяна.

Тетяні хочеться повернутись у суспільство, де її розуміють, яке думає так само, як вона: «Від армійської справи я не збираюся відходити, хіба можна переформатуватись. Найголовніше зараз – це підтримувати героїзм наших хлопців, бо вони часто повертаються з війни із відчуттям, що нікому тут не потрібні».

Христина ГОГОЛЬ

Фото автора