Стус, якого хочуть заборонити: у Львові презентували нову книгу про поета

Коротка історія

«Ця книга водночас має і коротку, і довгу історії. Коротка історія полягає в тому, що завдяки закону про декомунізацію відкриваються архіви, що дозволяє будь-кому зайти до архіву Служби безпеки України і просити документи, згідно з тим інтересом, який у людини є», – сказав Вахтанг Кіпіані під час презентації.

Саме у такий спосіб йому вдалося отримати документи про справу Василя Стуса.

«Це унікальна можливість. До того ж документи можна отримати в електронних файлах, що економить масу часу. Шість томів справи, які ми отримали, – це був виклик, адже йдеться про специфічну мову документів, яку треба було максимально не чіпати, тобто залишити документи документами. Власне, наше завдання із Галиною Сологуб з Харкова, яка є співавтором і займалася редакторською роботою, полягало в тому, щоби не чіпаючи документів, дати уявлення читачу, який ніколи не знав, що таке процес над людиною у часи комунізму. Зуміти показати, як будувалася ця справа, експертизи, вимоги до інших органів КДБ, свідчення, як будувалося опитування, які медичні довідки додавалися. Одне слово, ці томи справи дають можливість побачити, як працювала радянська судову система. На прикладі ми показати, що це не унікальний випадок. Є інші історії, які описують справи конкретних в’язнів», – продовжує упорядник книги.

Автори видання ставили собі на меті, окрім документів, подати й усні свідчення, аби читач міг порівнювати та інтерпретувати події. Водночас, за словами Кіпіані, це дає можливість  заперечити дуже патріотичні, але шкідливі для науки і суспільства міфи.

«Тоді жодна радянська газета не писала про суд на Стусом. Про це ніхто не знав, окрім дуже близького кола. У книзі є документи різного типу, вони дають можливість зрозуміти, яку людину ми втратили. Героями не народжуються. Часто-густо історичні фігури ми сприймаємо через бронзу, камінь, пам’ятні дошки, назви вулиць. Стус, як і інші люди, на мій погляд, заслуговують персонально бути відчищені від нашого до нього ставлення. Той, хто любить літературу, напевно, любить поета. Та є ті, хто не любить літературу і їм буде важко зрозуміти Стуса, якщо вони не читають його вірші. Але вони прочитають людину Стуса, яка є не менш великою, ніж поет Стус. Є десятки літературознавчих робіт про поета Стуса, але поет, який існує, він не має закрити собою людину. Тут ми бачимо людину високого політичного дару», – сказав Вахтанг Кіпіані.

Довга історія

Натомість довга історія книги, за словами упорядника, розпочалася 30 років тому, у листопаді 1989 року.

«Коли я не потрапив на похорон Василя Стуса. Тоді був інший час, і я просто не знав. Коли ж про це дізнався, то зрозумів, що втратив історичну можливість. Я знав людину, але набагато  примітивніше, ніж я його знаю сьогодні. Це стало для мене своєрідним викликом, щоби дізнатися більше. І слава Богу, життя мені подарувало знайомство із Василем Овсієнком, людиною, яка великою мірою була моїм духовним наставником і в справі Стуса, зокрема. Він був тим провайдером, який мені розповідав про Василя Стуса.

Власне, моє ставлення до Стуса було сформоване Овсієнком і його розповідями. Але у якийсь момент, знаєте, як учні перестають погоджуватися зі своїми вчителями, я почав шукати свого Стуса. Поїздки до людей, які знали поета Стуса та громадянина Стуса, матеріали справи, отримані 2015 року, допомогли мені зрозумів, що ми можемо і маємо право іноді заперечувати уставлені у дисидентській літературі стереотипи, погляди на певні історичні фігури, обставини, зокрема такі, як смерть поета», – веде далі Вахтанг Кіпіані.

«12 блогів»

До книги «Справа Василя Стуса» увійшов його останній, принаймні відомий прижиттєвий текст, який у 90-их отримав назву «З таборового зошита». Уцілів він завдяки щасливому збігу обставин чи навіть диву – поет опинився в одній камері з литовським партизаном та політзеком Балісом Гаяускасом. Саме дружина співкамерника Ірена змогла вивезти з табору в Кучино ці тексти.

«Я називаю ці тексти на сучасний лад «блогами». Тут є 12 блогів, написаних Василем Стусом вже в таборі на проолієному папері, яким обмотували якісь технічні інструменти. Нотатки зроблені олівцем, і дають нам розуміння, яким товаришем був Стус. Останній запис присвячений Семену Скаличу, його ще називали Семен Покутник. Це був старий політзек і легендарна фігура політичного опору, але мовчазного. Скалич був фанатично віруючою людиною і випробовування від диявольської радянської влади приймав як належне. Він вважав, що його доля як християнина перенести це у найкращий спосіб. Скалич обрав позицію, яка межує з божевіллям – він відмовлявся будь-що свідчити проти себе, він відмовлявся звертатися до слідства, до табірної адміністрації навіть з побутових питань, наприклад, щодо ларька. В’язні знають, наскільки важливо мати цукор, маргарин, чай. Він не звертався, бо вважав цю систему богоборською, диявольською, він не носив табірний одяг в умовах Уралу, де холодно. І навіть за нульової температури ходив у трусах і майці, відмовляючись носити осоружну робу з біркою. Стус залишає спогад про цю людину, бо сам Скалич цього ніколи не написав», – розповідає Кіпіані.

Ще один спогад Василя Стуса був присвячений Миколі Гораблю – поету, музиканту, звинуваченому і засудженому за спробу зґвалтування.

«Адже одне діло бути засудженим за антирадянську агітацію і пропаганду, а зовсім інше – мати таку статтю чи, наприклад, поширення венеричної хвороби або наркотичних речовин. У 1979-1980 рр. радянська влада спеціально дала низці дисидентів саме такі огидні статті, щоби розбити правозахисний рух на Заході. Мовляв, кого ви захищаєте? Одне діло захищати поета, борця за свободу, інше діло – того, хто вкрав штахети чи значиться у справі наркоманом. Тому Стус як історик цього руху доніс дуже важливі факти. Він не писав свої тексти, вірші, а розповідав про тих людей, з якими його звела доля. При чому і про відомого поета Горбаля, і про нікому невідомого Семена Скалича», – розповідає упорядник книги.

Міфи і реальність

«Так склалося, що адвокат захищає будь-кого – і вбивцю, і канібала, і ґвалтівника. Водночас він захищає правозахисника, поета, гуманіста, священика тощо. У цій історії ми бачимо, що Василь Стус був один проти системи. Було тільки дві людини, які стали його адвокатами. Це були дві жінки – Михайлина Коцюбинська і Світлана Кириченко. Дві різні людини, з різною вдачею, долею. Якщо Михайлину якоюсь мірою захищало прізвище її дядька, то у випадку зі Світланою Кириченко, її ніщо не захищало, її чоловік був політичним зеком, зі страшною біографією. Тобто це люди, які знали, чим ризикують», – розповів автор книги.

Вахтанг Кіпіані пояснює, що працюючи над документами і матеріалами книги, вдалося отримати підтвердження міфу про жінок, які у залі суду захищали Василя Стуса.

«Частина міфів не підтвердилася. А тут ми побачили, що суспільний міф про цих жінок не збрехав. Ми бачимо різні тактики. Це були різні люди і різні системи захисту. Михайлина Коцюбинська зайняла таку позицію: «Я нічого не знаю про те, що говорив Стус, але я знаю Стуса. І якщо Стус каже, що це так, то я ні на мить не сумніваюся, що воно так і є». Вона кілька разів застосовувала цю формулу і була дуже серйозною моральною підтримкою для поета. Адже Стус на суді був сам. Відомий усім адвокат (Віктор Медведчук – ред.) не повідомив родині про початок розгляду справи у суді. Друга людина, яка стає справжнім адвокатом Стуса – це Світлана Кириченко. Тендітна, ніжна жінка з величезними очима. Вона каже: «Я не буду свідчити на цьому процесі, де Василь Стус є обвинуваченим. Я буду свідчити лише у процесі, де Василь Стус буде обвинувачувати». На мій погляд, це такий високий ступінь моральності», – зазначив Вахтанг Кіпіані.

Однак не всі міфи про Василя Стуса були підтверджені. Зокрема було спростоване твердження про нібито зв’язок між його смертю і висуненням на Нобелівську премію.

«Цей міф є усталеним – у шкільних підручниках, в кінематографі, статтях, рефератах тощо. Очевидно, що мені хочеться, аби український літератор став лауреатом Нобелівської премії, але як і тоді, так і сьогодні це не може статися лише тому, що ми цього хочемо. Для цього треба зробити дуже багато. Перша книга перекладів поезій Василя Стуса вийшла 1987 року, тобто якби навіть він дожив до того часу, то перспективи Нобеля не було, не було навіть формальної подачі документів», – зазначив автор.

Крім того, досі немає переконливих свідчень щодо смерті поета – чи це було серце, чи вбивство, чи самогубство. Не виключено, що документи, які б могли пролити світло на це, досі знаходяться у засекречених архівах у Росії.

Медведчук і «Справа Василя Стуса»

У серпні нинішнього року адвокат Василя Стуса на процесі 1980 року, а нині народний депутат, кум російського президента Путіна Віктор Медведчук намагається серед суд заборонити книгу. На його думку, вона містить висловлювання, які не відповідають дійсності.

«Будь-які спроби заборонити книжку, будуть неефективними, оскільки вона вже розосереджена. 8 тисяч книжок знаходяться на руках. Для книг такого роду, де 90% – це документи, це гарний показник. Я з багатьох причин не буду дякувати Медведчуку за таку рекламу. Остаточна крапка у цій справі ще не поставлена, оскільки для видавництва – ця справа небезпечна і коштовна», – каже Вахтанг Кіпіані.

Засідання суду, яке мало відбутися 2 жовтня, було перенесено на 13 грудня у зв’язку з тим, що на процес не з’явилися усі його учасники. Для забезпечення позову не було призупинене розповсюдження книжки до розгляду по суті. За цей час запланована низка презентацій – від маленьких містечок до світових столиць, таких як Вашингтон та Нью-Йорк.

«Жодних прогнозів щодо справи немає, тому що українське судочинство не належить до наукової сфери. Якщо суддя чесна, то вона на 100% заперечить позовні вимоги і насамперед видалить друкарню як відповідача. Бо друкарня точно не несе відповідальність за файли, які їм надсилають. Далі у справі є 9 пунктів, які стосуються мене, з них сім – це так звані оціночні судження, тобто тут немає чого заперечувати, бо я так думаю і не збираюся відмовлятися від думки. У процесі буде заперечуватися законність таких вимог. Адвокати вже на першому засіданні сказали, що історія – це наука і наукові дискусії не можуть відбуватися у залі суду. Відповідно, ця позиція заявлена. Мій адвокат вважає, що це є наступ на свободу слова. Не погоджуємося з тим, що політик має право подавати на науково-публіцистичне видання і вимагати вилучення не просто одного розділу, де йдеться про Медведчука, а всієї книги на будь-якій території у світі», – резюмував Вахтанг Кіпіані.

Оксана ДУДАР