За лаштунками: що відбувається у театрі імені Марії Заньковецької

IMG_4976

Один з найвідоміших і найулюбленіших театрів Львова – Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької – готує відразу три прем’єри. Гендиректор, який тепер є ще й художнім керівником, Андрій Мацяк сподівається, що вистави стануть новим обличчям театру.

Водночас не усім зміни до вподоби. Серед заньківчан розгорівся скандал через конкурси і контрактну систему. ІА Дивись.info поспілкувалася із Андрієм Мацяком про те, що сьогодні відбувається у театрі і чому актори бунтують.

– Пане Андрію, чим сьогодні живе театр? Які плануються прем’єри?

– Станом на сьогодні одночасно в роботі є три вистави: одна – на камерній сцені і дві – на великій. Я дуже сподіваюся, що це буде трохи інше обличчя театру Заньковецької. Зараз йдуть дві вистави з дещо іншою стилістикою – це «Клуб самотніх сердець» і «Пітер Пен». Перша – це американська бродвеївська п’єса. Такий собі не зовсім властивий для нашого розуміння американський чорний гумор. Я не сподівався, що так багато людей купуватиме квитки на цю виставу.

– А що таке сталося, що Ви вирішили міняти обличчя театру?

– Приблизно рік тому змінилося законодавство, і до генерального директора додали посаду художнього керівника. Я не є в захопленні, відверто кажучи, від цього рішення, тому що в театрі є так багато проблем різного характеру – адміністративного, господарського тощо, які займають страшенного багато часу. Крім того, в результаті конкурсу, який відбувся трохи більше року тому, визнали, що я можу продовжувати роботу на посаді генерального директора і, відповідно, вся відповідальність лягла на мене. Таким чином я вирішив відразу запросити режисера-постановника Тетяну Аркушенко з Києва, яка, до речі, практично народилася в театрі імені Марії Заньковецької, тому що її мама була заслуженої артисткою України, батько – народним артистом України. Зараз вона постійно мешкає у Києві. Тетяна дуже цікава і здібна. Саме вона поставила «Клуб самотніх сердець». Для актрис вік 50-60 років – дуже складний період, відбувається віковий перехід. І часто такі актриси вже починають грати лише мам чи бабусь або й взагалі можуть не мати роботи. А в цій виставі у двох складах задіяно вісім актрис. Вони просто неймовірно працюють, і я щасливий, що Тетяна Аркушенко і в якійсь мірі я подарували їм можливість подальшого творчого життя і подальшої самореалізації. Саме таким чином потрібно рухатися уперед.

– Розкажіть, будь ласка, детальніше про нові постановки?

– Зараз одночасно є три вистави в роботі. Одна вистава – на камерній сцені за віршами Богдана-Ігоря Антонича, але вона буде вирішена у сучасному ключі. П’єса досить нестандартна. Ще ми готуємо виставу за п’єсою Карла Чапека «З життя комах». Режисер-поставник – Вадим Сікорський, зараз зелена дорога для нього. У середині листопада буде прем’єра. Музику для постановки написав Іван Небесний. Паралельно репетирується вистава за п’єсою Еріка-Емманюеля Шмідтта – це бельгієць, який постійно мешкає у Франції, подорожує по усьому світові. Це один з тих драматургів, якого ставлять – свого роду сучасний класик. Ми ставимо виставу «Фредерік, або Бульвар Злочинів». Для постановки запрошено Олексія Кравчука, якого ви можете знати як директора театру «І люди, і ляльки». Він має велику практику. Після того, як Олексій поставить цю виставу, а ми плануємо її випустити наприкінці грудня, приблизно, я вже провів перемовини і запросив до нас на постановку київського режисера, який тривалий час був художнім керівником театру імені Івана Франка, Станіслава Мойсеєва. Він поставить виставу за мотивами Шекспіра «Венеційський купець». Десь наприкінці жовтні – на початку листопада він приїде і покаже нам декорації, ескізи костюмів, як би воно мало виглядати тощо.

Потім ми плануємо запросити Тетяну Аркушенко поставити виставу «Для домашнього вогнища». За Іваном Франком. І ще одна дуже цікава ідея – п’єса про композитора Весоловського і його кохану Ірину Яросевич, яку більш знають як Ірену Андерс. Але для написання самої п’єси наразі бракує матеріалу інтимного характеру. Ми зараз з пані Галиною Воловецькою – головним режисером Львівської опери – зараз працюємо над цим. І якщо все вийде, то відразу після Шекспіра ми запустимо у роботу цю п’єсу. Це буде Львів 30-их років минулого століття, музика. У нас прекрасний оркестр. Він зараз буде теж дуже багато задіяний.

Це поки що щодо таких найближчих творчих задумів на найближчі півроку. Плюс, звичайно, ми будемо запрошувати хлопців і дівчат з Києва, а також і наших ставити вистави на камерній сцені, якщо, звичайно, не почнеться її ремонт.

Щодо творчого боку, то хочу відзначити ще виставу «Емігранти» за Славоміром Мрожеком, яку поставив наш Вадим Сікорський на камерній сцені. Юрій Хвостенко і Василь Коржук просто чудово зіграли її. Потрапити на цю виставу практично неможливо – вона користується величезним попитом. І п’єса найближчим часом поїде в Іспанію, потім – до Канади. І не тільки ця вистава. Ми дуже багато їздимо по різних фестивалях. Зовсім недавно були в Словаччині. На лютий нас запрошують з виставою «Небилиці про Івана» до Польщі. Так що тут дуже активна діяльність. Хоча відверто кажучи, чинне законодавство, нинішня фінансова дисципліна не сприяють цьому, оскільки з нас вимагають заробляти на фестивалях. Але, як ми знаємо, ті, хто організовує фестивалі, не зможе заплатити всі видатки і ще й гонорар театру. Це не реально. В Україні проведення цих фестивалів тримається виключно на ентузіазмі і особистих стосунках керівників театрів з органами місцевого самоврядування, бізнесом, меценатами тощо. Це не так, як на Заході, зокрема у Польщі та Угорщині, де вони отримують гранти ЄС на такі речі. Вони повністю забезпечені грішми.

– Як щодо ремонту театру?

– Поки що серйозних грошей державою не виділяється. Ми чекали гроші на ремонт камерної сцени і початок будови господарської бази, де б могли зберігати транспорт, елементи декорацій. Бо відверто кажучи, ми практично нічого не викидаємо, а коли вистава своє віджила, намагаємося все зберігати. Сьогодні обговорюється бюджет України, і ми чекаємо, що буде з культурою. Я звернувся до всіх депутатів, які представляють Львівщину, щодо сприяння і закладення коштів для театру Заньковецької. Але побачимо.

Ми будемо мати десь 3,5 мільйона на те, щоби оновити підйомні механізми на сцені, адже вони вже дуже старі. Тому ми попросили Мінкульт виділити гроші саме на ремонт підйомних механізмів або повну їхню заміну. Крім того, за понад 5 мільйонів, якщо все буде гаразд, плануємо придбати дуже добрий фрагмент театрального світла. Це мається на увазі і новий пульт, надзвичайно сучасний. Все це відбувається під наглядом спеціалізованих організацій, вони провели відповідний аудит того, що нам треба. Тобто ми підходимо дуже фахово до цієї справи.

– То чи є якісь загальні підрахунки, скільки коштів потребує театр?

– Ситуація є дуже непростою. Ахіллесовою п’ятою цього будинку є те, що театр займає приблизно 50% площі. Решта – це помешкання, приватна власність, комунальна. Найгірше, що немає конкретного розмежування між власностями, тобто все перемішане як олів’є. 20 метрова труба може проходити через три власності – два метри через театр Заньковецької, ще п’ять – через якесь помешкання, а потім через офіс, кафе тощо. Три роки тому ми спільно з міською радою підготували проект, на заміну даху. Тоді вартість проекту оцінили приблизно у 15 мільйонів гривень, сьогодні це мабуть, буде вже понад 20 мільйонів. Замовником у цій справі виступає міська рада, не театр Заньковецької. Ми намагаємося разом з міською радою спробувати пробитися у Фонд регіонального розвитку. Якщо вийде, то 20% від потрібної суми виділить міська рада, решта – Фонд. Бо все інше – ремонт фасадів тощо – можна робити тільки після заміни даху і зміцнення фундаменту.

Є ще одна дуже важлива проблема – певну частину мешканців треба відселити. Якщо ми говоримо про те, що тут є орієнтовно 100 помешкань, то відселити треба десь 43 помешкання. Згідно з тими проектними пропозиціями, які ми маємо, частина будівлі з боку вулиці Театральної, там де містяться кафе, магазини, нас не цікавить, а дві третини цієї будівлі треба звести до певного знаменника. Оскільки там раніше були прописані люди, потрібно надати, якщо я не помиляюся, 56 помешкань. За нашими опитуваннями, 90% людей хотіли би переселитися, бо там дуже погані умови. Але знову ж таки справа впирається у міську раду щодо виділення шматка землі і, відповідно, потрібно будувати будинок. Свого часу ми вже знайшли інвестора і показали земельну ділянку, але, на жаль, нам тоді не вийшло. То було десь років 6-7 тому. Міська рада чомусь не прислухалася до нас. Інвестор звів би будинок, дві третини квартир продав, а решту передав нам для відселення мешканців. Головне – щоби місто не брало інвестиційний внесок. І тоді театр треба буде зачинити на півтора року, зробити підсилення фундаментів під самим театром, бо за периметром за останні 15 років ми їх зміцнили, зробили певні ремонтні роботи і руйнівні процеси, якщо не зупинили повністю, то призупинили. Плюс будівництво господарської бази, і все це могло б вартувати, підозрюю, поза мільярд гривень. Але для цього потрібна спільна воля – керівників міста і держави. Не якісь політичні розтяжки, бо тоді нічого не вийде. Все, що ми сьогодні робимо, то практично лише своїми силами. Наприклад, відремонтований зал. Кабмін нам виділив мінімальні кошти. А все інше – спонсори, меценати. Один, наприклад, придбав 100 стільців для нас.

– Якщо говорити про фінансування останніх років, воно було достатнім?

– Воно було вкрай недостатнім. Можна навіть сказати, що до певної міри театр Заньковецької був у дискримінаційній ситуації, тоді як київські національні театри фінансувалися на 80% від їхніх потреб – на придбання, ремонти, тобто капітальні вкладення, то ми лише на 25%.

– А чому?

Мабуть, тому, що вони у Києві. Хоча я не можу нарікати на стосунки з попередніми керівниками держави, Кабміну тощо. Можливо, це якась ментальна річ, але київські театри фінансують краще. Тому я звернувся до наших народних депутатів і  міжфракційного об’єднання «Львівщина», щоби вони звернули особливу увагу і визначили у своїй діяльності театр Заньковецької як один із пріоритетів.

– Дуже важко не помітити напруги, яка існує в театрі і навколо нього. То що ж відбувається, чому актори влаштовують демарші?

– У значній мірі це є досить типовою ситуацією для багатьох інституцій, які є в країні. Театр має рухатися уперед, треба відчинити вікна, двері, щоби сюди прийшли нові люди – режисери, художники-поставники, актори. До нас останнім часом за конкурсом прийшли троє акторів. І я думаю, що це дуже добре наше надбання. До конкурсної комісії входить двоє людей з театру Заньковецької, а четверо-п’ятеро – це здебільшого режисери або актори. Також я запрошую працівників з Міністерства культури, з управління культури тощо. Тобто це абсолютно різні люди. Я вважаю, що конкурсна система – це добре. Зараз у нас є вакантна посада керівника режисерського управління, на яку є троє претендентів. Крім того, є вакантна ставка актора вищої категорії та керівника літературної частини. Будуть оголошені конкурси. Люди приїжджають з усієї України. Я вважаю, що це добре, відкрито. Поки що тими, хто прийшов, ми дуже ними задоволені. Водночас з конкурсом у парі йде контрактна система. Це теж позитивний фактор. Можливо, законодавство щодо контрактної системи треба доробити, але контракт стимулює. Я вже понад 20 років працюю за контрактом – спочатку з облдержадміністрацією, а тепер – Міністерством культури. У тракті підготовки театру до сторіччя, я їздив у Вільнюс знайомитися з роботою Національного театру. Був у Варшаві, Мінську, в театрі Янки Купали. Здавалося б, що нібито цей театр така собі оаза радянськості, але дивна річ – я побачив, що театр дуже добре оснащений, держава не шкодує грошей: освітлення апаратура – все на найвищому рівні. Я був просто вражений. І там також контрактна система. Я побачив ситуацію, що молоді актори після вистави перевдягнулися і пішли розбирати декорації, аби заробити додаткову копійку. У всьому світі є контрактна система.

– Що ж тоді не так з контрактами у театрі Заньковецької?

Мені здалося, що певна група людей, – і я це бачу в лікарнях, закладах освіти, – категорично не сприймає нововведень, а найголовніше – приходу нових людей, які можуть прямо вказати на недоліки. Бо свої закривають очі, а чужий скаже: «ти не у формі» чи «у тебе є животик» тощо.  Режисери, які приходять, кажуть, що деякі актори не можуть виконати те, що їх просять, вони неготові. Тому коли потрібно було запроваджувати зміни, почався опір з боку певної групи людей, які думають, що вони повинні бути у театрі Заньковецької завжди.

– А в чому цей опір полягає?

– Погрожують страйками, наприклад. Крім акторів, це зачіпає і керівника освітлювального цеху, який не виявляє бажання оволодівати мистецтвом художнього світла. Бо надійде нова апаратура і треба її освоювати. Певна група людей чомусь собі надумала, що театр – їхня приватна власність незалежно від того чи ходять вони на роботу, чи грають на сцені. Це якийсь пострадянський синдром райсоцзабезу. Споживацтво у вигляді «дай, бо мусиш» не може більше існувати. Людина, яка жертовно працює, а таких є переважна більшість у театрі Заньковецької, буде працювати довго і щасливо.

– Який ви бачите вихід із ситуації, якщо конкурси відбуваються, згідно із чинним законодавством?

– Я постійно роздруковую інформацію щодо законодавства. Це робить і юридична служба. Очевидно, якісь роз’яснення дасть і Міністерство культури. Крім того, прийдуть кілька людей, які безпосередньо впливають на творчий процес – керівник літературної частини, режуправління. Треба створити для них максимум можливостей, щоби вони працювали з колективом. Аналогічні ситуації є в інших театрах. Таке є в лікарнях, куди не можуть прийти молоді лікарі, бо нема куди. Те ж і в школах. Боюся, що це проблема державного масштабу.

– На Вашу думку, театр зараз розвивається?

– Думаю, що так. Якби не цей шалений опір новому, новим людям, театр би розвився значно швидше. На жаль, так.

– Які умови розірвання контракту?

– Порушення трудового розпорядку, трудової дисципліни. Наприклад, якісь моменти дискредитації театру негідними вчинками – це теж причини для розірвання контракту. Контракти укладаються на термін від одного до трьох років. Ми були практично першими, хто почав запроваджувати контракту систему. Цей опір ще тоді починався. Я більше розглядаю контракт не як засіб покарання, а як засіб стимулювання людини до роботи. Але є ще одна проблема – театр є дуже віковий. З усього колективу, а це приблизно 290 людей, лише кільком особам менше 30 років.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: