дивись.info

Мене війна з’їла, перемогла, але мені комфортно від того, яким вона мене зробила, – Борис Гуменюк

Мене війна з’їла, перемогла, але мені комфортно від того, яким вона мене зробила, – Борис Гуменюк
Фото із Фейсбуку Бориса Гуменюка.

Аби описати Бориса Гуменюка, достатньо двох слів – письменник і воїн. У свої 49, незважаючи на статус і заслуги, він взяв у руки зброю і опинився у самому пеклі війни – у Пісках, за 300 метрів від вказівника «Донецьк».

Сьогодні, зізнається письменник, не може писані ні про що, окрім війни, яка його поглинула, і він чекає, коли туди повернеться.

– Пане Борисе, коли Ви відчули поклик до літератури?

– Поклик до літератури я, мабуть, відчув ще у юному віці,але це було не бажання писати, а бажання читати. Моїм найпершим, таким глибшим літературним враженням був «Маленький принц» Екзюпері. Мені тоді було років 13 і до школи я вже старався не ходити, нічого не читати. Навпаки, мені вже подобалися дівчата, я вже намагався пити вино і курити цигарки. Тобто це 6-7 клас, я був нормальним галицьким пацаном з вулиці. А тут якось одного разу, прогулюючи школу, я почув зовсім випадково по радіо, по «брехунцю», як тоді казали, радіовиставу. Я не знав, що це «Маленький принцип», бо минула вже десь середина твору. Але мене це настільки зачепило, що не залишилося сумнівів: література – це дуже круто і круто бути письменником. І так література мене піймала.

– Чому на війні почали знову писати вірші, адже якийсь час писали більше прозу?

– Я вже потім намагався і собі пояснити, чому так, чому вірші? Тому що несвідомо ти розумієш, що роман не варто писати, бо відбуваються бойові дії, постійно навколо тебе гинуть люди, твої побратими. Роман – це рік роботи, а в моєму варіанті це може бути і декілька років, щоби зробити твір, і ти можеш його просто не завершити. Тобі може прилетіти міна снаряд або снайперська куля. Тобто слід вдаватися до таких жанрів, які ти можеш почати сьогодні і сьогодні завершити, максимум – завтра, післязавтра. Бо ось саме на такий час ми можеш планувати своє життя. Принаймні ти думаєш, що можеш планувати. Наприклад, ми сьогодні були на Личакові, де є могила Андрія Юрги, мого побратима з позивним Давид, який приїхав у Піски в обід, а вночі загинув. Тобто він був менше ніж півдоби на війні і цього виявилося достатньо. Це ще й до того, хто скільки був на війні і хто який герой? Достатньо бути півдня, щоби тобі прилетіло. Тому саме вірші.

Окрім того, хотілося усіма тими враженнями поділитися тут і негайно. А тут і негайно – це соціальні мережі, Фейсбук. Затягнутий формат на Фейсбуці не дуже читають. Має бути щось таке, що не відкривається на новій сторінці. Є ще кілька причин, але цих двох вже достатньо.

Якби я зараз мав можливість піти служити у Збройні Сили України, то підписав би контракт на два-три роки, не задумуючись

– Чому саме Ви вирішили бути добровольцем, а не служити у лавах ЗСУ?

– У березні 2014 року я пішов у військкомат. На той момент мені було повних 49 років. До мене підійшов військком – молодий хлопчина, ровесник моїх дітей і каже: «Дядьку, ми тут пишемо до 40 років і тих, хто військовозобов’язаний. А вам вже 49, у війську не служили, військового квитка не маєте. Тобто за всіма ознаками ми не можемо вас взяти». Я йому подякував, і ми пішли створювати партизанський загін, умовно кажучи. Але коли вже почалися запеклі бої, особливо у травні 2014 року, я взяв карабін і свого товариша, який теж взяв мисливську рушницю, і ми поїхали на Донбас. Тобто це не тому, що я не хотів служити у Збройних Силах. Я хотів і досі хочу. Якби я зараз мав можливість піти служити у Збройні Сили України, то підписав би контракт на два-три роки, не задумуючись.

– Де на Донбасі Вам довелося побувати?

– Насамперед це Піски. Це місце, яке я проповзав, проходив, простріляв, пролазив. Але, крім Пісків, це Бутівка і все, що навколо, тобто донецький напрямок. Я був і в Маріуполі, і в Щасті останніми роками. Але моя війна – це 2014-ий і перша половина 2015 року. Це ті місця, де мені довелося бути безпосередньо учасником бойових дій. Де закінчується населений пункт Піски, через 300 метрів стоїть знак «Донецьк». І все, що відбувалося в Донецькому аеропорту, все те саме відбувалося і в нас, бо закінчується село, далі йде поле і від села до кінця злітної смуги летовища – 500 метрів. Тобто це одна інфраструктура. Дуже часто ми прикривали аеропорт вогнем. Дуже часто через Піски намагалися прорватися сепари в Донецьк.

Про війну треба писати чесно, про війну треба писати з власного досвіду

– Чим відрізняється письмо про війну на передовій від письма на мирній території?

– Нічим, мабуть, не відрізняється. Щоправда, там доводилося писати від руки. Бо бували такі моменти, що немає жодних гаджетів. Тож доводилося обходитися тим, що потрапляло під руку. Береш кулькову ручку і пишеш. Я вже давно так не пишу, бо працюю на комп’ютері. Усі ці рукописи, зокрема рукопис «Заповіту» – одного з найвідоміших моїх текстів знаходяться вже у фондах Національного музею літератури в Києві. Загалом усе те саме. Про війну треба писати чесно, про війну треба писати з власного досвіду. Тобто те, свідком чого ти був або що безпосередньо трапилося з тобою. Тоді ні у кого не викатиме запитань, наскільки правдивим є цей текст і як він корелюється в загальному з війною. Багато хто мені говорив, що я пишу так, що не зрозуміло, де відбуваються бойові дії. Це може бути Сирія, Ангола тощо. Тільки коли з’являються імена чи топоніми, то стає зрозуміло, що йдеться про цю війну.  У принципі війни усюди однакові. Війна – це дуже просто: одна люди хоче убити іншу і все. Хтось стріляє першим і влучно, а інший падає замертво.

– Що для Вас є соборність?

– Це є справа свята, яка не дасть мені ніколи скласти зброю, ні через п’ять, ні через десять років, не залежно від того, якою буде політика Української держави. Доки Донбас і Крим не повернуться до складу України, я залишаю за собою право перейти лінію розмежування і вбивати волога на окупованих територіях, незважаючи на мирні перемовини, які підпише чинний український президент з Росіє, Європою, будь-ким. Тобто я не погоджуюся на ніякий мир, на ніякі перемовини, мирні ініціативи, в які не буде включено повернення Донбасу і Криму. Я залишаю за собою право битися за їхнє повернення.

Дуже важливо прожити життя змістовно, займатися важливими речами – культурою, вихованням дітей тощо. Але в разі, якщо доведеться братися за зброю, особливо це стосується молодих чоловіків, бо є війна, є агресія і державі щось загрожує, треба брати зброю і йти на війну. І якщо треба гинути, значить треба гинути. Нема нічого красивішого, як загинути у бою за свою країну. Я би хотів такої смерті.

Я не знаю чи я вже надаюся до мирного життя. Я взагалі вже не уявляю, як я можу писати про щось інше, окрім війни

– Шлях на війну дуже короткий, з війни, навпаки – довгий, а дехто взагалі не повертається. Чи вдалося Вам повернутися з війни?

– Частково. Я багато речей віддав до музею – саперну лопатку, посадковий талон з Донецького аеропорту, але я не віддаю свій камуфляж і берці. Бо я думаю їх одягнути і піти на війну. Це дуже складно. Я як кінь, який ходив під сідлом, а потім його намагаються запрягти в плуга. Кажуть, це неможливо, краще такого коня пристрелити. Я не знаю чи я вже надаюся до мирного життя. Я взагалі вже не уявляю, як я можу писати про щось інше, окрім війни. Про Дніпро і кручі? Є безодня чудових літераторів, які можуть про це писати. Мене війна з’їла, вона мене перемогла. При цьому я не особливо пручаюся. Мені комфортно від того, яким мене зробила війна.

– Окуповані території дедалі більше інтегруються у Росію. Чи зможемо ми їх повернути і у який спосіб?

– Я не думаю, що вони інтегруються у Росію. Гадаю, політика України, і цієї влади, і попередньої, була беззубою. Люди на окупованих територіях, нехай і не у переважній більшості, але значною мірою чекають, коли туди повернеться Україна, коли ми їх визволимо з того «русского мира». Вони живуть у тій атмосфері, в якій вони живуть і бояться подати голос за Україну, бо це небезпечно для їхнього життя. Але, я думаю, рано чи пізно ми обов’язково повернемо.

– Ваші книги номіновані на Шевченківську премію. Як Ви загалом ставитися до літературних нагород?

– Спокійно, нормально. Якщо українська держава має таку премію, то нехай її отримують достойні. Я дивився вже список номінантів і там є достойні люди, окрім Бориса Гуменюка. Я бажаю їм успіху. Це Катерина Мотрич, Світлана Короненко  – це автори, які заслуговують Шевченківської премії не менше, ніж Борис Гуменюк.

Оксана ДУДАР

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.