Життя без болю: чому в Україні важкохворих досі прирікають на страждання

2011_HHR_UkrainePainTreatment
Фото з відкритих джерел.

Право на гідне життя – це зокрема і право жити без болю, яке кожен лікуючий лікар може забезпечити пацієнту завдяки опіоїдним анальгетикам. Однак в Україні досі існує маса міфів про наркотичні засоби, а медики, як і раніше, бояться виписувати рецепти.

Про це дискутували у рамках зустрічі «Біль про права», яка відбулася в Українському Католицькому Університеті за підтримки Міжнародний фонд «Відродження», Центру розвитку громадського здоров'я та медичного центру «Пліч-О-Пліч».

Фото з Fb.

Міфи про морфін

В Україні досі існує чимало міфів про опіоїдні анальгетики і деякі з них настільки вкоренилися, що самі пацієнти, які потерпають від сильного хронічного болю, відмовляються приймати, наприклад, морфін, який є золотим стандартом знеболення.

Найбільш поширені міфи:

  • морфін може призначатися виключно хворим на онкологічні захворювання;
  • морфін можна застосовувати лише в умовах стаціонарного лікування;
  • морфін призначають лише в останні дні життя пацієнта;
  • ефективну дію для лікування хронічного болю має лише морфін в ін’єкціях;
  • морфін не призначають дітям;
  • використання морфіну спричиняє пригнічення дихання;
  • використання морфіну пришвидшує смерть пацієнта;
  • застосування морфіну викликає залежність.

Водночас, незважаючи на серйозні зміни у законодавстві щодо використання наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, лікарі теж не поспішають полегшувати страждання пацієнтів. Одна з причин – побоювання кримінального переслідування. Крім того, часто-густо заклади охорони здоров’я самі створюють низку перепон у видачі рецептів на опіоїдні анальгетики.

Що не так з паліативною допомогою і як це виправити

У серпні 2013 року Кабінет Міністрів прийняв розпорядження «Про схвалення Стратегії державної політики щодо наркотиків на період до 2020 року», яка зокрема передбачає забезпечення доступності наркотичних лікарських засобів та сприяння розвитку паліативної медицини.

«Згідно із чинною на сьогоднішній день державною стратегією, мала би бути переглянута уся система контролю за наркотичними засобами, психотропними речовинами та прекурсорами, а медична галузь – відокремлена від  загального обігу наркотичних речовин, тобто держава нарешті мала б встановити бар’єр, яким би визначила: що таке незаконний обіг наркотиків і що таке обіг наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів у закладах охорони здоров’я», – каже Олена Коваль, юристка, правозахисниця, консультантка МБФ «Відродження».

Так само у державній стратегії паліативна допомога мала бути визначена як складова медичної галузі, чітко прописано, на яких засадах вона надається, з якого моменту і що включає для самого пацієнта. На жаль, зазначає правозахисниця, на сьогоднішній день поставлених цілей не було досягнуто, оскільки останні три роки у цьому напрямку взагалі нічого не робилося. Навіть об’єм наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів залишається таким, як був 2013 року.

Але є й зрушення, каже Олена Коваль: «У тому ж 2013 році була прийнята постанова Кабінету Міністрів, яка затвердила порядок обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів у закладах охорони здоров’я і вона чітко нормувала, як це робиться на рівні лікарень, центрів первинної медико-санітарної допомоги, яким чином препарати повинні призначатися, яка медична документація має вестися, були затверджені відповідні журнали, які на сьогоднішній день використовуються медичними сестрами».

Щодо паліативної допомоги, однією з найбільших прогалин, вважає пані Коваль, є те, що лікар отримує однакові суми коштів, як за здорових пацієнтів, які звертаються з плановими оглядами, по вакцинацію чи довідку, так і за хворого, який потребує паліативної допомоги і регулярного перегляду схеми лікування.

«Коли паліативна допомога почала вводитися у наше законодавство як така, то був прийняти наказ №41, який пояснює, що таке паліативна допомога, і він окреслив бодай якісь її елементи. Від прийняття цього наказу минуло 7 років. І стало зрозуміло, що деякі моменти потребують більш детального роз’яснення», – веде далі Олена Коваль.

Для МОЗ розробили проект наказу, який би врегулював низку проблемних питань, які стосуються паліативної допомоги, однак документ так і не був розглянутий.

«Даний проект містить певні критерії, які дозволяють суто механічно, за наявності ознак, які спостерігаються у пацієнта, заповнити анкету, час заповнення якої не перевищує трьох хвилин. І на її підставі визначити, чи пацієнт потребує паліативної допомоги та скласти план спостереження хворого: скільки разів медична сестра має відвідати його вдома, що вона повинна зробити під час відвідування. Якщо такий пацієнт має проблеми із шкірним покривом, тобто з’явилися пролежні, скільки разів треба їх обробити, скільки на це потрібно розхідних матеріалів, які держава, яка гарантує паліативну допомогу, повинна забезпечити і включити це у фінансування», – зазначила Олена Коваль.

Уся документація має бути інтегрована в інформаційну систему. І якщо у пацієнта є стоми чи проблеми з харчуванням або диханням, система автоматично ставить потрібні позначки, чого потребує хворий. З одного боку, це полегшує роботу лікаря, а з іншого, сприяє прозорій фінансовій звітності.

На сьогоднішній день частина цієї документації проходить пілотну перевірку у Донецькій області. І якщо будуть аргументи на її користь – це стане підставою для звернення у МОЗ та НСЗУ щодо поширення цього досвіду по усій території України.

«Водночас є реабілітаційні заходи, які повинні вирішуватися не на рівні міністра, а через Кабмін,  через співпрацю відповідних установ з місцевими органами влади, тому що гроші самі по собі у закладах охорони здоров’я не з’являться – вони повинні бути виділені з місцевих бюджетів», – каже Олена Коваль.

Зокрема йдеться про знеболювальні, оскільки кошти на них виділяються саме з місцевого бюджету.

«Тут потрібна така система, яка дозволить людині, незалежно від того, в якій місцевості вона проживає, мати гарантію, що вона отримає саме таку суму коштів і, відповідно, саме таку кількість знеболювальних препаратів і це не залежить від бажання місцевого чиновника», – додала Олена Коваль.

Опіоїдні анальгетики не тільки для онкохворих

Доступ до знеболювальних для багатьох важкохворих, які потерпають від сильного хронічного болю, в Україні досі залишається розкішшю, вважає Вікторія Романюк, співзасновниця ГО «Афіна. Жінки проти раку» з Луцька.

«До мене майже щодня звертаються люди, які не мають доступу до знеболювальних. Вони страждають, а сімейні лікарі відмовляються виписувати рецепти. У нас в Луцькі лікарі швидше відправлять до аптеки з рецептом на налбуфін, ніж випишуть трамадол чи морфін. Ми з боєм змушуємо виписувати ці рецепти. Доводиться стикатися з тим, що лікарі не вміють це робити. Буває, що виписують несумісні ліки, наприклад, трамадол з морфіном тощо», – каже Вікторія Романюк.

І додає, що є проблема із міфами, які, до речі, поширюють ті ж лікарі: «Багато пацієнтів до останнього відмовляються від нормального знеболення, вважаючи, що це останні дні і людина від морфіну помре».

Асистентка кафедри організації та економіки фармації Національного медичного університету ім. О. Богомольця Наталія Дацюк вважає, що саме лікарі повинні стати тою рушійною силою, яка змінить ситуацію із доступом до знеболювальних.

«Сьогодні, згідно із нашим законодавством, будь-який лікар, незалежно від спеціальності та підпорядкування, має право і повинен за необхідності призначати опіоїдні анальгетики, а також має право виписувати рецепти. Якщо ми говоримо про безкоштовні ліки і пільгові, то це робить лікар, який працює в закладі і має бюджет на препарати. Але в нас така практика, що досить довго це робили лише онкологи. Відповідно, опіоїдні анальгетики отримували лише онкохворі», – каже Наталія Дацюк.

І зазначає, що призначення опіоїдних анальгетиків полягає у лікування больового синдрому у будь-яких пацієнтів, а не лише онкологічних.

«З 2013 року змінено законодавство, як ці препарати призначаються. Відмінені комісії щодо призначення. Лікар особисто приймає рішення, оглядаючи пацієнта, оцінюючи його стан, згідно з шкалами, які використовуються. Є клінічний протокол, є міжнародні протоколи, які можна використовувати. Лікар особисто оцінює стан і має право призначити опіоїди без погоджень з керівництвом закладу чи з іншими лікарями. Щодо виписування рецепту, так само будь-який лікар має право і повинен мати рецептурні бланки форма №3 рожевого кольору на будь-який випадок, адже жоден лікар не знає, хто до нього прийде на прийом. І будь-який лікар має право виписати рецептурний препарат на бланку Ф-3», – веде далі Наталія Дацюк.

Вона додає, що часто, ігноруючи чинне законодавство, перепони створюються на рівні тих же медичних закладів, коли керівник визначає  лікаря, який має право виписувати опіоїдні анальгетики, і з умовою, що він отримує від головної медсестри лише три бранки Ф-3 на день.

«Крім того, є певна необізнаність лікарів, не вміння підбирати дозування, призначати, застосовувати. Але крім того, є ще страх і побоювання. Навіть ті лікарі, які знають правила призначення, які прослухали по декілька разів семінари, погоджуються, що у них є страх і міфи щодо виписування цих препаратів. І з цим дуже важко боротися», – каже Наталія Дацюк.

Аптеки є, а препаратів нема

Ще однією перепоною для пацієнтів на шляху до знеболення є аптечна мережа. На сьогоднішній день лише менше 3% аптек по Україні мають ліцензію на опіоїдні препарати. Але навіть наявність ліцензії не гарантує наявність самих препаратів, каже Наталія Дацюк.

«Лікар має право виписувати рецепти, пацієнт отримати препарати, але є аптечна мережа, яка понад 20 років не працювала з цими препаратами. Коли до аптеки приходять з цими бланками, які фармацевт, можливо, вперше бачить, він боїться, бо завжди йому казали: «Наркотики – це найстрашніше, що може бути. Не працюйте з ними». Але поступово це зміниться», – веде далі Наталія Дацюк.

І додає, що саме лікарі можуть змінити ситуацію, коли не боятимуться виписувати опіоїдні анальгетики. Так само від лікарів залежить, скільки коштів на ці препарати закладатимуть у місцеві бюджети, адже лише медики можуть розрахувати потребу. Бо зазвичай суми закладають з попередніх років, а бюджет на безкоштовні рецепти закінчується вже у червні.

«Але є і позитивні зрушення. Якщо раніше ліцензовані аптеки були лише у комунальних підприємств, то 2018 року отримала ліцензію вже приватна аптека, і там з’явився фентоніловий пластир. Якщо буде попит, якщо ми будемо говорити про те, що це необхідні препарати, якщо лікарі почнуть їх виписувати, то будуть зрушення», – резюмувала Наталія Дацюк.

Натомість Олена Коваль додає, що лікарі не повинні боятися перевірок чи кримінального переслідування, якщо діють, згідно із чинним законодавством.

«Якщо у лікаря, згідно із законодавством, у первинній медичній документації зафіксовано факт звернення пацієнта, скарги, оцінка рівня болю, виявленого у пацієнта, відповідальність лікаря немає. Відповідальність на лікаря покладається тоді, коли лікар призначає без обґрунтування препарат, надає можливість отримання препарату за рецептом без фіксації даного факту, і це прописано у Кримінальному кодексі», – каже Олена Коваль.

Оксана ДУДАР

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: