дивись.info

«Треба об’єднуватись заради України, бо прокинемось, а її вже не буде», – Герой АТО Артур Кирєєв

«Треба об’єднуватись заради України, бо прокинемось, а її вже не буде», – Герой АТО Артур Кирєєв

«Стільки століть ми стаємо на одні і ті ж граблі. Нам кажуть: «Віддайте зброю і буде у вас мир!». Ми віддаємо – на нас нападають. Чому ми, українці, на своїй землі маємо всіх слухати і постійно прогинатись? Якби ми не прогинались, тоді б ніхто і не тиснув.

Розведення військ – це початок зливу України. Україна відведе свої війська, бойовикам нададуть амністію (а це взагалі вже з області наркоманії), пройдуть вибори у Донецьку та Луганську і ті ж самі бойовики прийдуть до влади. Навіть при ОБСЄ. Я вже бачив, як їздила ОБСЄ. Тому, які б представники інституцій там не були, фальсифікації будуть, і кого треба – тих проштовхнуть. Виникає питання: яким буде відсоток людей, який хотітиме змін для України? Не для Росії, а для незалежної України. Їх буде нуль. І ці люди пройдуть у Верховну Раду, до прикладу, займуть 30 місць українського парламенту, і топитимуть за Росію. Навіщо це допускати? Це принизливо. Ми вже маємо 10% «Опозиційної платформи – За життя», представники якої фактично обіцяли ковбасу по 20 копійок. Треба об’єднуватись заради України, бо прокинемось, а України вже немає», – так вважає ветеран АТО, військовослужбовець 93-тої окремої механізованої бригади Артур Кирєєв.

Саме Артур організовував у Львові Марш нескорених до Дня Незалежності і брав участь в акції «Ні капітуляції!». Через поранення захисник тепер в інвалідному візку, ходить тільки за допомогою ходунків та ортезів, які йому виготовили ще у харківському інституті. І хоча кожен крок Артурові дається нелегко, ходіння знімає йому навантаження зі спини. Поряд, як і дев’ять років тому, його половинка – Аліна. Вони – єдине ціле. Якщо вона – його ноги і крила, то він – її підтримка і надійна опора. Їхня історія почалася із сусідства у потязі, і з того часу вони завжди «в одному купе», рухаються в одному напрямку. Доленосний квиток початку їхньої спільної мандрівки подружжя досі зберігає у рамці.

У квартирі Кирєєвих на стіні висить картина, вишита вручну бісером, під назвою «Будиночок мрії», яка символізує фактично непросту купівлю їхньої квартири. А коридор охороняють «Ангелики», яких Артурові подарували учні одного із училищ, коли провідували бійця у Львівському військовому госпіталі. Разом із Кирєєвими живе вірний сторож сімейного затишку – кішка Міллі із зеленими, як камуфляж, очима (яку Артур називає не інакше як Мілюхіч). У квартирі багато фото. Аліна власноруч виготовляє унікальні красиві прикраси.

Старший лейтенант Артур, перед яким генерал Павло Ткачук став на коліна, вручаючи орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, не припиняє боротьби за Україну. Зараз він допомагає пораненим бійцям, котрі лікуються у госпіталі, долучається до закупівлі обладнання, зокрема приладів нічного бачення для хлопців на передову, нещодавно збирав кошти на лікування раку для дружини загиблого Героя Віталія Благовісного пані Лариси.

Цими днями офіцер разом із дружиною перебуває на реабілітації у Центрі відновного лікування «Модричі». На цю реабілітацію щороку виділяють 50 тисяч гривень. У «Модричах» цього достатньо сім’ї лише на два тижні.

«50 тисяч – немалі кошти. Хоча, як на мене, реабілітація має тривати місяць, а мені виходить 12 днів, це з пільгами. Доба коштує близько 4 тисяч гривень. На дружину діє знижка, бо я не працюю», – каже Артур. Йому потрібна допомога, бо у нього згинається тільки права нога. Плавати він вчився заново.

Хто такий патріот

Артур народився і виріс у Донецьку. Його – сироту – виховували дідусь із бабусею.

«Я ніколи не був таким аж патріотом. Українська мова хоч і викладалася у школі, але нею не розмовляли. Патріотом робить тебе сама країна і люди, які люблять і поважають її», – говорить боєць.

На питання, чи вірить Артур, що колись зможе повернутись в український Донецьк, захисник відповів: «Я б хотів повернутися, хоча… Питання в іншому: як будуть сприймати реінтеграцію люди, які там живуть. Їх дуже класно обманули із референдумом. Зрештою, це середовище було проросійське, якби ми цього не хотіли. Не було там ніколи чогось особливо українського. І коли були вибори – то перший ком, який у горло ліз, це було питання мови: «Ми будемо голосувати за язик, а не за мову». І не треба було нікого купувати. Ти говориш: «Ми будем говорить по русски». І вже 60% Донбасу голосують «за». Тому щоб усе поміняти – треба вивчити мову, хоча б на базовому рівні, і коли казатимуть, що буде мова, а не язик, щоби відповідь була: «Нехай буде мова», – ділиться думками Артур, при чому досконалою українською, якої «не такий вже й патріот» навчився за рік часу.

Аліна пригадує, що коли вперше приїхала до Артура в Донецьк, і вони їхали з його другом Кирилом у громадському транспорті, то Кирило шокований тихо спитав: «Она что на украинском разговаривает???». І опісля увесь вечір пильно дивився на Аліну, ніби вона зовсім з іншого тіста зліплена. Зовсім інша ситуація на фронті: там можуть посваритися за будь-яку дурницю, та за мову – ніколи.

«Як тебе виховають, так ти себе будеш поводити. Є люди, які готові все віддати, аби жити в Україні. Якщо українська буде модною, то уже молодь буде давити на своїх батьків. От англійська – це ж модно, вона часто є обов’язковою. Так і з українською – відпаде питання мови і вже буде 50-70% незалежних «від язика» людей. Головне, щоб при владі були люди, які думатимуть про Україну. Наша біда, що ми дуже толерантні. Ми з самого початку подаємо на окуповану територію електроенергію, воду, виплачуємо пенсії і так далі. Якщо б ми чотири року тому відрізали їх від усіх послуг, то за півроку це все б закінчилось. Немає за що існувати – немає як прожити», – переконаний Артур.

За попереднього президента було багато помилок, без сумніву, багато претензій, але була стабільність, а тепер складається враження, що Україна  рухається назад, втрачає свої позиції, говорить Герой.

«Стільки загиблих, поранених, скалічених. Повернути назад? Люди не дадуть. Диванні аналітики і далі сидітимуть. Вже не буде Майдану, бруківкою вже ніхто не кидатиме. Тепер у багатьох є гранати при собі – і цього не можна допустити. Потім не знайдеш тих, хто голосував за цього хлопця (В. Зеленського – ред.). У нього не буде ніколи стабільності. Він професійний актор, але коли він не підготовлений – все йде шкереберть. Хтось дивиться «Квартал», сміється. Але ми сміємось з себе, з України. Ти дивишся і думаєш, як соромно. Соромно й іншим країнам, які нам допомагали і думали, що ми вже взяли свій напрямок», – із неприхованим сумом констатує Артур.

При цьому військовий упевнений, що армія і народ завжди будуть єдиними, бо армія не піде проти людей, яка їх годувала з 2014 року.

Доступність для інвалідів у Львові… відсутня

Артур нещодавно отримав посвідчення водія у реабілітаційному центрі «Галичина», що на Хуторівці, 38.

«Це єдиний центр, який може видати права візочникам, людям із вадами. Там є спеціально обладнаний автомобіль з ручним керуванням та інструктори. І там навчаються люди з різних куточків України», – розповідає Артур. Хлопець каже, що все його життя тепер впирається фактично в одну річ – автівку, бо з таксі завжди стається халепа.

«Львів за доступністю – ніби не найгірше місце. Але доступності як такої немає. Я коли бачу бруківку, то мене починає сіпати на візку. Колеса застрягають, і я фактично вилітаю. З автівкою ти більш мобільний. Взимку на візку я не можу взагалі виїхати, бо колеса забиваються. Значить, я сиджу дома, і мені нікуди не треба», – ділиться Артур.

На таксі Кирєєви одного разу чекали півтори години. А коли водій нарешті змилосердився і приїхав, то зізнався, що «водії не брали замовлення, бо інваліди на візках – то «геморойники». Іншим разом втрапив їм таксист на «Dacia Logan», який почав обурюватись, чому Артур на візку, і бідкатись, що йому подряпають машину.

«Ми сіли у таксі і водій при нас почав із оператором з’ясовувати, хто буде доплачувати за візок. Я кажу: «Я доплачу, не хвилюйтеся»… Хоча бувають і добрі люди. На 14 жовтня, коли я їхав на благодійний концерт у військовій формі, таксист навідріз відмовлявся брати в мене гроші», – дивується Артур.

Перший інвалідний візок для Героя придбала компанія «SoftServe». «Ми були дуже вдячні їм, бо візок коштує десь 80-100 тисяч гривень, як пів того «Dacia Logan» (сміється)», – пригадує військовий.

З оформленням документів теж траплялися казуси.

«Ніби назбируєш гору документів, а тоді довідки втрачають чинність. У мене інколи таке враження, що воно спеціально все так облаштовано, щоби ти плюнув і не робив нічого. Одного разу нам доводили, що ми маємо надати довідку, що я не володію земельною ділянкою, із Донецька, де я проживав. Уявіть, я кадровий військовий на візку пхаюся в Донецьк і на першому блокпосту мене хапають та садять «на підвал». Як я її візьму у «республіці», яку жодна країна світу не визнала, чиї дипломи не дійсні?» – дивується офіцер.

З придбанням житла теж було не все гладко. Спочатку Кирєєвим пропонували одні і ті ж об’єкти, здебільшого «хрущовки», де у коридорах на візку годі було б проїхати. Тоді Артур вже розізлився, що їх водять за ніс, показуючи одні і ті ж квартири.

«Мені раз у житті виділили 950 тисяч гривень, і ще 300 тисяч по моєму пораненню, по І групі, на житло. Волонтери погодились допомогти у 50-100 тисяч. А нам показували квартири за таку велику суму, які точно таких грошей не вартують», – розповідає хлопець.

Аліна приїхала до Львова, коли Артур саме лікувався у «Нодусі» під Києвом і вже написала було відмову.

«Добре, в Артура є я. А є такі, за яких нема кому постояти. Якщо хтось на візку, а його запхали на балкон і він там живе», – скаржиться Аліна.

Коли з’явився варіант квартири на 2 поверсі на Княгині Ольги, їх все одно вмовляли погодитись на інші об’єкти, згідно з новим тендером, знову з нюансами. Та вони не здавались і врешті переїхали у новобуд на цій вулиці. Тут, де на стіні висить «будиночок мрії», світло і просторо, а у коридорі достатньо місця, щоб Артур вправлявся на ортезах.

У Донецьку мені казали: «Тебе вб’ють у Західній Україні»

Служити за контрактом у Кам’янець-Подільському військово-інженерному інституті було рішенням діда Артура. Спочатку дід бачив Артура слідчим чи ДАІвцем. Як хлопець-сирота мав пільги, і дід був упевнений, що матиме вдома правоохоронця, поки йому не назвали ціну у 10 тисяч доларів. Артур пішов працювати вантажником та кладівником. Грошей, каже, вистачало. Але через кілька місяців дід сказав: «Збирайся, поїдеш служити у Кам’янець-Подільський!». Артур шукав на карті, куди це його відправили. Що цікаво, перед тим хлопець як сирота відмовився від служби, а тепер їхав на службу бозна-куди, при чому знайомі казали в Донецьку: «Тебе там вб’ють, це ж Західна Україна». Та кращих людей, ніж у Кам’янець-Подільському, хлопець зізнається, в житті не зустрічав. На четвертий рік Артур продовжив вивчати саперну справу у Національній академії сухопутних військ імені Сагайдачного у Львові. Після закінчення у 2013 році його відправили у 93-ту окрему механізовану бригаду (Дніпропетровська область).

«На перше шикування я прийшов у парадній формі, білій сорочці, щоби представили лейтенанта, а вони всі витріщилися, бо ходили у камуфляжі цілий рік. Я пішов зразу працювати, на що вчився. Ми трохи надривали спину через тоннаж, бо, до прикладу, боєприпас калібру 152-мм важить 50 кг, а їх приходить 100-200… Щодня ми були на утилізації боєприпасів. Я любив свою справу. І тоді в країні почались коливання. Мене відправили на військові навчання на 4 місяці у Луганську область, на замінування мостів біля кордону», – розповідає офіцер.

При цьому Аліні говорив, що лише підмітає з хлопцями у частині, на що вона серйозно злилася.

«Якось ми приїхали до одного моста. Йшов сильний мокрий сніг. Я купив у магазині плівку і ми зробили шатер-укриття, аби на голови не падало. На ранок місцеві привезли нам причіп-кунг, пропонували акумулятор підзарядити. Так все село почало приходити, підтримувати українську армію. Коли навчання закінчились, частина хлопців поїхали під Іловайськ, під Донецьк. Мені прийшло повідомлення, що штат змінився з 21 людини на 189 – групу інженерного забезпечення, це більше роти, але трохи менше, ніж батальйон. Потрібно було залишити кадрового офіцера для постійного звітування. Майор сказав, що треба два відділення, саперне та інженерної розвідки, у 3-ій батальйон 93-ій бригаді на посилення, бо вже тривали сутички. Питали саперів, що знають. Більшість не знали, чим відрізняється протитанкова міна від протипіхотної. Я ще тоді запитував у старшого лейтенанта Андрія Бернацького, патріота з Дніпра, який уже загинув: «Андрюха, ти чого пішов? У тебе жінка, дитина. А він мені: «Бо сьогодні вони там, а завтра до мене додому прийдуть». Я вирішив їхати з хлопцями, бо хоч трохи щось знаю. Ми почали працювати, на ходу вчились, я дзвонив до однокурсників, питав, чи правильно розрахував формулу. І ми були вже, як сім’я», – згадує Артур.

Бути сапером – це нести відповідальність не тільки за себе. Сапер не може після бою зняти собі стрес, не має права їхати на завдання, коли дає слабинку – йти на розмінування. Бо у центрі – не одне життя. Якщо сапер зробив помилку, то підставляє всю групу, з якою йде.

«Якщо взяти підрозділ піхоти, то у них близько десяти різновидів техніки, а в інженерних військах 30-40 одиниць, які здійснюють огородження, роблять бліндажі, риють окопи та перекриті укриття (щілини). І ми часто допомагали хлопцям, нагадували, що куполу над ними нема», – розповідає про саперну справу Артур.

А де світло в кінці тунелю?

Перший бій Артура застав під Дебальцевим, коли вони допомагали 25-ій бригаді. Один танк заглух, інший закипів. Рух продовжували двома «Уралами» та БМП.

«Я ще говорив своїм, що можуть бути різні ситуації, і в якомусь випадку БМП розвернуться і поїдуть, тому треба розраховувати на себе. Поки командир з піхоти чекав на наказ, я підійшов до екскаватора, хлопці якраз смакували горішки з американського сухпайка. І тут чую свист. Міномети! Я лягаю і бачу, що міни впали з «Василька» за 15 метрів від мене. Я набирав разів із 20 Андрія, командира взводу, а він лежав, бо опинився посередині перестрілки із «зеленки» та БМП. Після цього обстрілу мої сказали: «Командир, ми від тебе ні на крок!» – каже Артур.

Тоді пів-Дебальцевого було за українською армією. Допомога, підтримка людей була шаленою, згадує з усмішкою Артур: «Нам навезли 8 КамАЗів всього, що тільки можна! Цукор розібрали зразу, а через 2-3 дні продукти почали псуватись. Я запропонував на «Уралах» розвести їх по селу і ми роздавали людям».

А потім, веде далі Артур, був тиждень щоденних обстрілів, на якому блокпосту він би не був. До свисту уже звик.

«Якось на новому блокпості, о другій ночі комбат, полковник Тополь сказав: «Треба окопати». Грунт був жахливий, із камінням, і як тільки ми окопали, полковник відвів усіх у сусідню посадку, і якраз тоді наші старі позиції накрив вогонь. Хлопці з піхоти більше потрапляють під обстріли, сапери – більше підтримка і розвідка. Ми старались допомагати. Якщо машина з продовольством ламалась – ми могли самі розвести на своїх машинах по блокпостах все, що треба», – розповідає Герой.

Він зазначає, що у 2015 році на фронт потрапили справжні патріоти, добровольці, з якими хотілось йти на завдання. На виїздах завжди був ліс рук.

«Я ніколи не змушував іти на завдання, якщо є непереборний страх. У 2014 році у нас був хлопець, який попросив щось робити у базовому таборі. Я дозволив, сказав: «Добре, твоя задача – вранці ми встаємо, ти робиш нам каву, канапки і ми їдемо. Приїжджаємо – ти нас годуєш обідом». І він нас чекав, навіть коли ми о десятій вечора повертались, він розігрівав їжу і годував нас, без нього важко й уявити нашу спільну справу», – згадує Артур.

Однією з найгарячіших точок була ділянка шахти «Бутівка» – «Зеніт» поблизу Авдіївки, де за 400-500 метрів уже виднілися позиції противника. Екскаватор запускали хіба у туман, бо гатили зразу по ньому, тому окопувати тільки вручну.

14 листопада 2015 року група саперів отримала завдання провести замінування між «Бутівкою» і «Зенітом». Хлопці усе проробили швидко, залишалось якихось 5 мін. І раптом по БМП-2, яка їх прикривала, почався обстріл з міномета. Пролунав вибух і вони автоматично припали до землі.

Артур дивно впав. До грудей нічого не відчував. Обстріл продовжувався.

«Моє перше враження було: «Може це новітня зброя якась, від ударної хвилі якої нутрощі повибивало?» А ще я лежав і думав, де це світло в кінці тунелю? Намагався підвестися, але, крім голови, нічого не підіймалося. Мене почали витягувати. Болю не було. Тільки шок», – згадує сапер.

Він тоді і не зрозумів, що осколок потрапив йому і в руку. Броньований КрАЗ віз поранених у Водяне. Дорога була розмита. Старший солдат Юра Унгурян щохвилини звертався до Артура: «Давай закури, командир! Не засинай».

«Я дихати не міг, злився. Уже дуже боліло. У Водяному стало погано старшому солдату Володі Отінову, на якого переключилися лікарі. Осколок попав йому у легені, і лікар на моїх очах пробив йому легені, щоб випустити повітря. Його стабілізували. Тоді мене відвезли у лікарню в Селидове, щоб оглянути спину. Мене перевернули на живіт, я відчув дикий біль і відключився», – веде далі ветеран.

Прокинувся Артур у Дніпрі. Того ж таки 14 листопада. Не одразу повірив, що з поля бою перенісся у мирне місто. Артур думав, що один «важкий», і вже пізніше дізнався, що того дня, у свій день народження, загинув командир відділення, старший сержант Віталій Благовісний. З цією втратою важко жити, зітхає Артур. Перед тим виїздом Артур казав йому: «Віталію, не їдь, у тебе день народження, ми зараз приїдемо». Але Герой пішов, як виявилось, у свій останній доблесний бій.

Уже наступного дня Аліна прибула у Дніпро. Вона старалась не перейматись новинами, але коли почула про п’ятьох поранених, то відчула щось лихе. Артур не віддзвонився, і вона якраз вирішила, що уранці його «приб’є». Наступного дня їй командир зателефонував і сказав: «Аліно, ти тільки не хвилюйся, Артура трішки поранило». Дід із бабою про поранення Артура нічого не знали два місяці.

Керівництво 93-ої бригади навідувало і підтримувало Артура.

«У нас з ними були файні стосунки, бо я ніколи не тинявся, а завжди чимось хотів допомогти. І за це мене цінували. Солдати купили мені протипролежневий матрац. Все, що можна було зробити, вони зробили. Тепер уже ми з Аліною стараємось допомогти», – заявив Артур.

У Дніпрі хлопець пролежав дев’ять днів, а тоді гелікоптер доставив бійця у Львівський госпіталь, де Артур з Аліною, власне, і побралися. При чому Артур був із температурою, а наречена прибігла у чорних колготках, в коричневих мештах і джинсовій куртці. Але від того вони були по-своєму щасливі.

Рука боліла ще довгий час, набрякала. Біль був нестерпним. Артур від знеболювальних був не в собі. А ще мучив невимовний страх, що руку відріжуть… Операція, яка мала тривати дві години, затягнулася на 17. Та після неї рука ожила, Артур вправно розробляв кисть. Чи встане Герой на ноги – лікарі не беруться говорити. Немає такої операції, яка зробить чудо. Але сім’я у чудо вірить.

Війна на сто відсотків змінює людину, говорить Артур. Тому бійцям потрібні підтримка і захист.

«Була спроба подивитись на реакцію щодо перегляду пільг, «втратив ногу чи руку – тримай пільгу». Але є невидимі травми. У нас був такий хлопець з позивним Змій. Він викопав окоп у два метри глибиною. Я приїхав і спитав: «Що ти робиш? Як ти стріляти з нього будеш?» Він задумався. Змій, як проклятий, там рив. Був відчужений. Мені сказали, що він потрапив під обстріл, перенервував. Ці люди повертаються, їм важко, не всі травми на лиці, а в них ще й пільги можуть відбирати», – прокоментував Артур.

Ветеран АТО дякує усім, хто ці шість років допомагає армії: «Я такими людьми захоплюся. Знаю багатьох, які свої пріоритети ставлять нижче пріоритетів військових і тих, хто потребує допомоги. Вони все витримують. Їм треба кланятися в ноги і всім, хто допомагає з-за кордону. Є справді багато небайдужих українців, на яких і тримається наша Україна».

Христина ГОГОЛЬ

Фото автора

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.