дивись.info

Полуничний стартап: як учасник АТО зі Львова кинув виклик агрохолдингам (фото)

Полуничний стартап: як учасник АТО зі Львова кинув виклик агрохолдингам (фото)

На Донбас Микола поїхав добровольцем. Коли повернувся до Львова, довго не міг призвичаїтися до розміреного способу життя. Щоби не сидіти, склавши руки, взявся до бізнесу: отримав десять соток землі і засадив їх полуницею.

Микола Стецьків розповів Дивись.info про шлях від першого невдалого врожаю до провідних позицій в агросекторі. А також про те, чому бути фермером в Україні важко, але необхідно.

Дорогою до Новосілок

Зустрічаємося з Миколою на домовленому місці. Щоби посадити нас із фотографом у автомобіль, чоловік забирає два дитячих автокрісла з заднього сидіння. П’ятимісного хечбека вже не вистачає для потреб сім’ї. Микола з дружиною Іванною виховують п’ятеро дітей.

Довгі тонкі пальці не зраджують роду занять Миколи. Здається, вони радше належать музиканту, аніж боксеру, фермеру і затятому вояці.

Сьогодні в чоловіка агробізнес, 9 гектарів землі, віддані клієнти і план дій розписано погодинно упродовж найближчих 5 років. А шість років тому було тільки відчуття гострої тривоги і потреби негайно діяти.

«Спочатку дали список документів, які треба було зібрати, щоби поїхати на фронт. Довідка про несудимість та інші «ксиви» такого типу, – згадує Микола. – У мене проблем із законом зроду не було, я до армії в десантно-штурмові війська через те і пішов, що хлопцем багато енергії мав, і хотілося у правильне русло направити. Але ж це все не в один день робиться. Поки довідку замовиш, поки забереш. Зрештою зовсім списали з рахунків».

Воювати? Хлопче, в тебе 4 синів, який Донбас?

Ніби змовившись, воєнкоми в один голос відмовляли Миколі. Та чоловік вирішив, що не має права залишатися осторонь війни, виховуючи чотирьох дітей. І підписав контракт. Микола говорить про побратимів і війну – і раптом вимушено стихає, до горла підступає комок: «Всі їхали і обіцяли дружинам, матерям, що повернуться. Але померти за Україну був готовий кожен».

Змінюються життєві сюжети, за автомобільним вікном міські краєвиди поволі зміщуються грунтовими дорогами. Вміст великої калюжі обливає авто з обох боків.

«У фермерстві бруду боятись – до роботи не братися», – посміхається Микола.

Точка відліку

«Всі хлопці були, як один: нам дуже хотілося показати російській п’ятій точці український чобіт. От і все, – посміхається чоловік. – Саме Донбасу я завдячую тим, що маю зараз. Там я вперше замислився про вартість життя.

На завдання ми ходили групою, бувало, що чергувалися. В один день група, що змінилася з нашою, потрапила під снайперський обстріл. На хлопцях були бронежилети, каски. Але куля пройшла під кутом на декілька міліметрів вище бронежитела. Так не стало одного з багатьох тисяч. Кажуть, що свист чужих куль чуєш завжди, а своєї не почуєш. Так воно і є. На місці того хлопця міг бути кожен, міг бути я».

Микола глушить двигун, виходить з автомобіля, щоб підняти шлагбаум. «З цього все і почалося», – посміхається.

Склоочисники змивають бруд з лобового скла. За ним з’являється широка долина, своєю зеленню вона дисонує з навколишнім листопадовим лісом.

«Після тих обстрілів я вперше подумав, що мушу бути до чогось покликаний. Що я не дарма живу. Та найважче було по приїзді до Львова. То ж 2015 рік минав, гаряча фаза тривала. А люди просто адаптувалися, змирилися, їм стало комфортно. На пальцях двох рук не злічити знайомих псевдоволонтерів, котрі на благочинності заробляли кошти. Я мав депресію, не міг змиритися. Але четверо дітей годувати треба, зібрався з силами і пішов до центру зайнятості.

Поруч діти бавились і полуницю їли. Отак і почалася «ФайнаBerry».

Просити кошти, щоби повернути борги. Мені тоді розказали знайомі, що так часто роблять. Беруть, мовляв, як інвестицію для малого бізнесу. Вже був готовий їхати на заробітки до Великобританії. Та ніхто не зміг позичити коштів на перший час. Я тоді подумав: нічого, час покаже. Видно, то мала бути доля, що все так вийшло.

В центрі зайнятості мені пощастило натрапити на працівницю, що мала ентузіазм до роботи. То вона мене змусила задуматись про підприємництво всерйоз.

Як зараз пам’ятаю: прийшов додому, кажу до дружини: «Заєць, є така ідея. Треба подумати, що ми можемо робити. Поруч діти бавились і полуницю їли. Отак і почалася «ФайнаBerry».

З хати по нитці – сирота у свитці

Стецьківи отримали законні 10 соток землі – саме вийшло розпорядження президента Порошенка про першочергове право учасника АТО отримати земельний пай. Центр зайнятості виділив 30 тисяч гривень для інвестування у малий бізнес – за ці гроші Микола та Іванна повернули борги, придбали саджанці, іструменти та взялися до роботи.

«Машини ми тоді ще не мали. Зі Львова до Новосілок – а це 22 км в один бік – діставалися громадським транспортом. Посадили три грядочки. Тішилися, чекали. А полуниця не вродила. З того всього зібрали один кошик».

Та повертатися до іншої роботи – до війни Микола працював майстром із внутрішніх робіт – не хотілося. Фото кошика опублікував на Фейсбуці, запитав у знайомих, чи хотіли б вони купувати полуницю з Миколиного поля і вирішив не занепадати духом.

«Потім були, конкурси, гранти. Теплицю побудував у рамках співпраці з фондом «Відродження». Якось натрапив на дешеві саджанці. Взяв великим об’ємом. Тут їх і спалив, на ділянці. Жодного придатного не виявилось. Той епізод нас добре навчив не вірити на слово, вимагати сертифікат.

Згодом під таким кутом ми почали дивитися і на власну продукцію».

Якось натрапив на дешеві саджанці, взяв великим об’ємом. Тут їх і спалив, на ділянці.

Про те, що десяти соток замало для бізнес-масштабів, Стецьківи замислилися після першого невдалого врожаю. З’ясували, що сусідні ділянки належать так само учасникам бойових дій, але ті ними не користуються.

«За ті ділянки я не платив жодних коштів. Вони були необлагороджені, незорані. Власники погодилися передати мені на деякий час: я отримав змогу користуватися і вирощувати врожай, вони отримали певність, що за землею є кому дивитися. На ділянках ми викорчували пеньки, зорали землю, засадили декілька сортів полуниці. Було дуже багато ручної праці і зусиль. Наступний врожай виявився куди кращим», – порівнює Микола.

«Збери собі сам»

Так з’явилася необхідність дати раду зі збутом. Адже до того моменту Микола самостійно розвозив полуницю по домівках покупців. Так і з’явилася ідея започаткувати агротуризм: запросили людей самостійно приїхати і зібрати полуницю з грядки. Поруч ділянки облаштували місця для відпочинку: поставили лавочки, мангал, біотуалети.

«Хімічна обробка була для нас під знаком табу, і це принесло результат. Низка клієнтів, що раніше страждали на алергію через полуницю, спробували наш продукт і не відчули симптомів нездужання», – ділиться Микола.

Та на досягнутому Стецьківи вирішили не зупинятися. На травень наступного року запланували ягідний фестиваль. Микола каже, що хотів би презентувати на заході увесь аграрний фестиваль регіону: для цього запросить місцевих виноробів,  пасічників, виробників варення та інших підприємців.

Екзотика – на часі

Чоловік вважає, що мале фермерство має великі перспективи в Україні. За даними Мінагрополітики, частка фермерів у загальному обсязі виробництва продукції АПК залишається незначною – до 10%. Але перспективи галузі – величезні, головне для підприємця – знайти свою нішу. Фермери нерідко роблять типову помилку, коли починають вирощувати пшеницю, рапс чи соняшник. У цьому їм важко конкурувати з великими агрокомпаніями. Більше шансів на успіх дають такі незвичні для українського селянства напрями, як вирощування екзотичних грибів чи спецій, наприклад, трюфелів чи шафрану.

Своїм досвідом Микола готовий ділитися. Вже у грудні разом з колегами Стецьків проведе стартап-клуб з малого фермерства для учасників ООС та внутрішньо переміщених осіб. Микола знає, як важливо отримати допомогу, коли знаходишся на роздоріжжі. Тому на захід запрошує всіх, хто відчуває жар у руках, а ще – готовий працювати і позбуватися упереджень.

Фото: Микита ПЕЧЕНИК

Текст: Ірина ЯРЕМЧУК

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Avatar
Вивчаю журналістику в університеті Франка. Навички застосовую на практиці в інтернет-виданнях з першого курсу студентства.