День з життя десантника: як я служила у львівській 80-ці (фоторепортаж)

42CB5DDD-109F-4EBB-8130-145005F51912 (1)

У четвер, 5 грудня, напередодні Дня Збройних Сил України, львівські «марунові берети» запросили цивільних прожити день за розкладом десантника. Вишкіл заснували з благодійною метою: аби з допомогою учасників зібрати подарунки для дітей загиблих воїнів АТО до Дня святого Миколая.

Журналістка ІА Дивись.info Ірина Яким спробувала і себе у військовій формі та поділилася емоціями після вишколу.

Набридла робота в офісі? Десант чекає

«В армії або чекаєш, або доганяєш», – жартує лейтенант Вернигора, поки новоприбулі курсанти нудяться в очікуванні за отриманням форми. Сержантка – ясноока брюнетка років 25-ти – видає комплект зимового камуфляжу і фіксує кожну одиницю в журналі: ініціали, підпис, дата. На холодну пору армія передбачила для військових штани і куртку-бушлат з підстібкою, утеплені черевики з високим берцами. Такий камуфляж видають і нам.

А ще – бронежилет, каску та автомат. У дописі на Фейсбук, де 80-та окрема десантно-штурмова бригада запрошувала всіх охочих відпочити від офісних буднів та отримати заряд адреналіну, нічого не було сказано про 12-ти кілограмове спорядження.

фото: АрміяІнформ

На запрошення зголосилося дванадцятеро людей. П’ятеро з них – дівчата. Одна з «курсанток», Оксана, цивільне життя пов’язала з торгівлею: в Новояворівську вона володіє невеличкою сувенірною крамничкою. Після смерті чоловіка в ООС не змогла попрощатися з темою війни. Сконтакувалася з громадою атовців, ті розповіли про ветеранські заходи, зокрема виїзди на полігон. Запросили до участі. Якось жінка вже проходила вишкіл – то було семиденне навчання у містечку поблизу Дніпра від волонтерського медичного батальйону «Госпітальєри». Каже, що хоч і прожила тиждень на межі фізичних можливостей, зате винесла звідти багато теплих спогадів.

Архітекторка Юля приїхала на вишкіл аж з Києва, щоби сумістити приємне з корисним. На сході зараз воюють її друзі, тож участь у заході для Юлі – свого роду жест солідарності.

«Нам здається, що ми дещо знаємо про армію і військову справу. Але то десь на рівні міфів, якісь чутки, щось дуже далеке. А виходить, що знаємо і вміємо дуже мало», – ділиться дівчина.

«Це не ваш біль, а пораненого»

Із спорядженням рушаємо до пункту проведення навчань із медичної допомоги у зоні бойових дій.

Єлизавета Веселовська, що інструктує нас, одна з перших військових медиків в Україні. У липні цього року вона виборола 2 місце в конкурсі на кращого фахівця з тактичної медицини у Збройних Силах України. Інструктор моделює ситуацію з пораненим у червоній зоні. Це означає, що поруч ведуться обстріли і не те, що вставати навколішки над пораненим, а й здіймати голову небезпечно для життя медика. Якщо куля влучить у лікаря, чекати підмоги буде нізвідки.

Тендітна Єлизавета відтягує пораненого до більш безпечного місця, оглядає поранення, промацує шию і таз на наявність ймовірних ушкоджень. Накладає джгут на стегні і наголошує: «Ніколи, ні за яких обставин не можна послаблювати джгут. Якщо постраждалий при свідомості, він буде кричати, плакати, вимагати послабити джгут. Але якщо ви його знімете, всі зусилля підуть намарне. Запам'ятайте: це не ваш біль, а його».

Тоді інструкторка береться до легеневого ушкодження. Вчить курсантів, як провентилювати рану і вивільнити кисень з легені, що потрапив туди неприродним шляхом. Солдат, що грає роль постраждалого, ні на мить не подає виду, що його порятунок – навчальна постановка.

Єлизавета одягає муляжі поранень на частину новоприбулих курсантів, за іншою частиною закріплює «лікарські повноваження». Тоді дає команду переміститися до «червоної зони».

«У такій позиції і каска не врятує, – коментує Єлизавета успіхи нових учнів. – Як медика поранять, хто вам допоможе?»

Ми приречено зітхаємо і схиляємо голови додолу. Спосіб, у який ми відтягуємо постраждалих, викликає поблажливі посмішки.

На вишкіл – для доброї справи

Капітан Сніжана Стеценко каже, що у частині сподівалися за допомогою вишколу убити одразу двох зайців. «День з життя десантника» – то її ініціатива.

«Якось взялися думати, що подарувати діткам, чиї батьки загинули на сході. Це 25 малят – сини і доньки військових, що належали до нашої 80-ої окремої десантно-штурмової бригади. Хочеться їх якось потішити, а фінансової можливості такої нема. Тому наважились на експеримент. По-перше, хотіли залучити хлопців і дівчат до нашої служби. Не просто влаштували День відкритих дверей, а дати можливість цивільним відчути себе солдатом-десантником. По-друге, за допомогою наших новоприбулих курсантів ми розраховували зібрати допомогу на подарунки», – пояснює Сніжана.

19 грудня, крім Дня святого Миколая, військова частина відзначатиме також День народження. Тож діток, що проживають у Львові та околицях, планують запросити на святкування, привітати, вручити подарунки. Для інших гостинці планують передати поштою.

Про снайперів з поганим зором і найпопулярнішу жіночу професію в армії

Вишкіл складається з п’яти частин: медична, вогнева, тактична, повітряно-десантна підготовки, а ще – заняття з радіаційного та хімічного захисту. На вогневій підготовці сержант демонструє нарізну снайперську гвинтівку українського виробника «Зброяр». Вона приїхала до Львова з Донбасу. Виробник випускає її в чорному кольорі, однак ця модель пофарбована в камуфляжні тони.

«Чорний – занадто помітний колір для степової місцевості Донбасу. Тож бійці модифікували гвинтівку під свої потреби, – пояснює сержант. – Ця модель унікальна у своєму роді зброя, що використовується не тільки для враження рухомої цілі противника, а й із розвідувальною метою. Оптичний приціл нового покоління дозволяє вражати рухому ціль з відстані 800 м, дальність огляду – до 3000 м.

Глушник не впливає ані на точність уражання цілі, ані на дальність польоту кулі. На відміну від радянської СВД, українська гвинтівка дозволяє снайперу за лічені секунди підлаштувати її під себе: відрегулювати довжину прикладу, встановити оптичні показники, що відповідають чіткості зору снайпера. Парадоксально, але з такою зброєю стрілець не обов’язково повинен мати 100% зір».

У тренувальному тирі інструктор вчить зводити мушку з прицілом тих, хто тримає зброю вперше. Після кількох промахів кожен наступний постріл виходить дедалі точнішим.

«Серед жінок в армії найпопулярніша професія - снайпер», - посміхається інструктор.

Аварія в БТРі

На відпрацювання тактики рушаємо до стоянки бронетраспортерів: на час маємо здійснити посадку-висадку. Учасник групи у намірі підняти нижні двері БТРа, відтягує трос за кільце – і двері кабіни  з гуркотом падають додолу. Кільце разом з тросом залишаються в руках у солдата.

Лейтенант всміхається: «В нас більшість техніки така. Нічого, тут є ручний режим». І демонструє курсанту спосіб закривання дверей за допомогою паралельних засувів.

Лейтенант Іван Вернигора родом з Житомира. У Львові він вступив на службу солдатом-строковиком, згодом залишився тут на контрактну службу. В розпал російсько-української війни отримав бойове поранення під Слов’янськом, а зараз обіймає посаду заступника командира однієї із рот парашутно-десантної підготовки.

Каже, залишився в армії, бо військова справа йому добре вдавалася. «Я в армії з 2003 року. Армія тоді і армія зараз – дві різні установи, - ділиться Вернигора після заняття. – Сталося багато зрушень: в озброєнні, устаткуванні, одязі, харчуванні». Однак вважає, що казати, ніби проблеми війська залишилися позаду – дурити самого себе.

«Їздимо агітувати молодь вступати до лав ЗСУ,  вони приїжджають, а тут зовсім інше. В усьому світі військові – це еліта нації. Україна теж мусить рухатися в цьому напрямку, якщо хоче мати професійну армію», – веде далі лейтенант.

Такі погляди позділяє і командир бригади полковник Володимир Шворак: «З моєю донькою в 10 класі навчається 30 осіб. Один з учнів каже: «Я не піду до армії, маю зір -3. Ще за рік знижу його до -2, і можна не паритися». У принципі, один хлопчина з такими думками для всієї держави не проблема. Біда у тім, що з 30 осіб його 25 підтримують».

Фото: АрміяІнформ

Насправді ж для того, аби охочих долучитися до військової справи побільшало, замало нової зброї та високих зарплат. Армія має ставати щораз відкритішою до людей. Адже частина суспільства досі живе міфами та упередження родом з минулого століття, і переконати її у зворотньому можна лише в один спосіб: наочно продемонструвати, як все працює.

На вишкіл учасники реєструвалися з різних причин: комусь забракло екстриму, хтось хотів провести час у спільноті однодумців, інші – щоб випробувати себе. З останнього заняття «курсанти» поверталися і друкували в мобільних контакти один одного. Планували наступну зустріч.

Ірина ЯКИМ

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: