«Свобода не безкоштовна: нам потрібно формувати здоровий культ армії», – ветеран АТО

Так розмірковує екс-боєць 93-ої окремої механізованої бригади Дмитро Дробина із псевдо «Домовик», яке йому дісталося ще з організації української молоді «Спадщина». Дмитрові – 23. Він пішов на війну, коли українські війська відвойовували, а не відводили, коли йому ледь виповнилося 18. Насправді, каже хлопець, вік не має значення, головне – що у тебе в голові.

Дмитро став для мене відкриттям. Зараз він – викладач Львівського державного університету фізичної культури, кафедри спортивного туризму. Паралельно хлопець працює у сфері промислового альпінізму, волонтерить, співпрацює із «Львівським лицарем» і навіть виготовляє різноманітні гамаки – на всі випадки життя. З ним завжди його здоровецький наплічник.

Дмитро насправді дуже любить гори, мандри, активний відпочинок, ну і пригоди. Важко повірити, але на обличчі у хлопця купа шрамів, тут і удари від бліндажних буржуйок, і травми від середньовічних реконструкцій, і падіння з велосипеда. «З рубцями мав би старше виглядати», –усміхається Дмитро. Та й взагалі важко уявити його із семикілограмовим кулеметом метром завдовжки чи на полігоні зі спорядженням у 52 кілограми.

Із «Карпатської Січі» у «Холодний Яр»

Піти на війну юнака змусили стурбованість і читання гарячих новин з фронту: «Зіграв юнацький романтизм і відчуття, що прийде час і не соромно буде в очі дітям подивитись, плюс націоналістичні державницькі принципи. Я з 10 років був учасником «Спадщини», тепер я там час від часу лекції читаю. Це хороша база для розвитку. Спрацьовує так, як у баладі про боротьбу Висоцького «Чи потрібні книги ти в дитинстві читав?»

Дмитро потрапив на схід завдяки товаришеві, який попри важку хворобу мав непереборне відчуття, що щось треба робити.

«3 липня ми потрапили у Курахове Донецької області, там дислокувався батальйон особливого призначення «Січ», туди влилося багато людей з націоналістичних рухів. Після відведення з передової вони охороняли блокпости, дамбу, Курахівську ТЕС. Паралельно на базі дислокувався наш добровольчий підрозділ «Карпатська Січ», який як військовий почав існувати вкінці 2014-го, він тримав кілька позицій у Пісках – «Едельвейс», «Небо», «Хортиця», «Камікадзе», також «Мурашник» навпроти ДАПу. Через кілька днів нас перекинули під Донецький аеропорт. А вже 4 листопада 2015 року я оформився у Збройні Сили, у 93-тю окрему механізовану бригаду. Тепер ми почали рахуватись як окрема зведена штурмова рота. Нас розподілили по вільних посадах, мене на «номер обслуги», але фактично я був кулеметником. Цікаво, що наше відділення було, напевно, наймолодшим у Збройних Силах. Мирославу було 23, Сашкові 25, всім інших 18-19-ть. І ми до весни тримали позиції на Донецькому напрямку. Навесні поїхали на ротацію, першу для 93-ої бригади за півтора року», – розповідає Дмитро, ховаючи руки в кишені у прохолодному парку.

Крім холоду доводилось терпіти і мишей, які іноді підгризали на голові волосся, і відсутність води

У хлопця після війни залишилась шалена нелюбов до холоду, який йому важко переносити не так фізично, як психологічно: «Коли ти замерз – то приходиш додому, відігріваєшся чаєм, відпарюєш ноги, але коли 4 місяці переносиш постійний мороз і довкола тебе вітри гуляють…»

Крім холоду доводилось терпіти і мишей, які іноді підгризали на голові волосся, і відсутність води. 27 днів – рекорд Дмитра не митися, не було чим. Що вже говорити про воду для їжі. Топили лід…

«Армія – це не тільки служба, стрільба і війна. Це багато рутинної роботи. Ти сидиш і дивишся в поле по 6 годин на добу, ти не можеш прийти і включити опалення чи кухонну плиту, тобі потрібно підготувати дрова. У 2015 році було найспекотніше літо за останні 10 років, а ми мали один старий сухпайок на два дні і три літри води», – згадує Дмитро.

Після ротації на полігоні «Широкий лан», з багном по коліна, підрозділ прибув у Кримське Луганської області, у липні 2016 року. Через рік бійця перевели у Старичі на посаду інструктора. Він зголосився, хоча досі про це шкодує.

«У батальйоні було 9 інструкторів, двоє з бойовим досвідом, один з яких я, але ми не брали жодної участі у навчанні, натомість сиділи у нарядах. І 4 листопада 2017 року прийшов наказ на звільнення. Своє посвідчення учасника бойових дій я чекав 592 дні», – розповідає хлопець. Тепер він – резервіст першої черги.

«У разі загострення ситуації чи мобілізації більшості з нас не треба було б дзвонити – ми були б вже у поїзді на Дніпро», – запевнив він.

Армія є одним із гарантів нашої незалежності. І військові – це не заробітчани

Дмитро вірить у силу патріотичного виховання: «Ми маємо насаджувати принципи здорового громадянського суспільства. Армія є одним із гарантів нашої незалежності. І військові – це не заробітчани, які пішли продавати свою робочу силу, як сказала одна з наших чиновниць. Культ армії насправді повинен пропагуватись. І підтримка армії має бути постійною. Бо якщо у білизні і цигарках потреба відпала, то у специфічній техніці, оптиці залишається. Так, ми вже не схожі на банду, не воюємо на автобусах і вантажівках, забезпечення покращилося, але потрібно продовжувати переоснащення і реформи, бо це довга клопітка праця».

Прикро, зізнається боєць, що формулювання «російська агресія» фактично зникло з інформаційного простору, як і риторика про бойові дії, деталі про поранення. Залишається не достеменна суха статистика, за якою насправді відірвані кінцівки та покалічені тіла.

Про безсмертя

На війні багато випадковостей і фарту. Або не фарту, говорить виважено Дмитро. 2 жовтня біля Кримського загинув його добрий товариш, командир взводу молодший лейтенант Мирослав Мисла. У пам'ять про нього хлопці носять футболки із надписом «В рядах безсмертних», а на звороті «Від серця до сонця».

«Математично обмін вогнем того дня пройшов непогано. Ми майже вичистили ворожу позицію. І так вийшло, що Мирослав Мисла схопив кулю у бік, три місяці по тому як отримав звання молодшого лейтенанта. Ми тягнули його кілометр, але через 5 хвилин він помер. Іншому товаришу куля пробила складку куртки на лопатці, а його самого не зачепило... У жовтні 2016-го на мій день народження прилетіло близько 30 снарядів 152-го калібру і біля 20-ти 122-міліметрових снарядів. Бойовики або косо цілились, або в них був такий задум, бо могли просто землю переорати. За будь-яких умов потрібно пам’ятати, що холодна голова береже гаряче серце», – згадує Дмитро.

У жовтні 2016-го на мій день народження прилетіло близько 30 снарядів 152-го калібру і біля 20-ти 122-міліметрових снарядів

Траплялися і приємні випадки, коли в одному із сіл наші військові натрапили на синьо-жовту браму із портретом Бандери, на якій написано «Геть радянську гидоту і московську наволоч!». Чи коли один із бійців, що зараз у миротворчій місії у Конго, пішов у «розвідку» і знайшов реактивний піхотний вогнемет, якого в ЗСУ в принципі ніколи не було. Були різні моменти: хлопці місили глину, щоб побудувати оглядову у 2016 році, врятували степового птаха, «у відрах» вичерпували воду з рову, грали кришками у нарди, вирощували на своїй господарці цибулю. Хлопці дуже любили всяку живність і одного ранку Дмитра розбудили зі словами «Прокидайся, ти сьогодні став батьком!» і показали на маленьких кошенят в кутку, які з’явились на війні.

Дмитро згадує й інші сторони позиційної, окопної війни. Як військові просувалися уперед, відвоювали кілометр поля, коли у Кримському лишалось метрів 900 до ворога. По радіоперехопленнях тоді було чутно здивування противника, що «укри зовсім здуріли, бо навіть вночі риють».

З війни не повертаєшся…

«Ранок. Сонце сходить. Морозець. Кава і… крупнокаліберний кулемет. Краса! Це момент, коли тебе мало що хвилює у цьому світі, - ділиться армійськими спогадами Дмитро і зізнається, що полюбив степ, незважаючи на складні польові умови, де від води аж зуби сипались. – Степ дуже гарний. Його треба полюбити. У 2017 році якось вночі, після відпустки, я йшов до позиції через тишу, а там цвіркуни і розпарений запах величезної кількості трав, який не можливо передати».

 

Хоч Дмитро і задумувався над кар’єрою військового, однак вирішив, що хоче польоту і часу для своїх мандрів. Частинка Дмитра залишалась там у степу, на війні.

«Не дарма кажуть, що люди з війни не повертаються. Це неймовірний досвід. З цього стану неможливо вийти. Мисла якось сказав, що це кращі моменти життя. Десь так і є, бо ти не думаєш ні про що зайве, ти знаєш, що у тебе є 450 метрів відповідальності, ніяких зайвих, нав’язаних чи надутих проблем, які відволікають від суті. Рівень потреб на фронті падає, і масив речей, які ми хочемо у місті, насправді такий непотрібний там. Бо тут вибирають пінку до ванни, а там топиш лід, щоб попити», – зізнається Дмитро.

Христина ГОГОЛЬ