Янівський табір смерті – місце-привид (фото)

IMG_4037

Мало хто із львів’ян знає, що на місці теперішньої Личаківської виправної колонії №30 по вулиці Шевченка знаходився Янівський табір примусових робіт – насправді місце терору – масових розстрілів в’язнів німецькими окупантами.

У «Долині смерті», що біля колонії, на так званих «Пісках» було розстріляно щонайменше 35 тисяч людей (точної кількості жертв не встановлено). 90% в’язнів табору були євреями, яких ідентифіковували за жовтими нашивками. Решта – українці і поляки.

Про масові розправи свідчать знайдені під час дослідження території попіл, роздроблені кістки, гільзи і кришки від спиртного. Спиртним тамувати жах ті, хто здійснював розстріли за наказом. Перед вбивством людей роздягали. Одяг уже не з жильців забирали, прали, прасували і складали для подальшого використання в коробки.

 

Ексгумацію, спалювання трупів та розмелювання кісток загиблих і вбитих проводила «бригада смерті», яку по завершенні страшної місії розстріляли у Лисиницькому лісі.

Через Янівський табір пройшли близько 160 тисяч осіб.

«Дочекатися кінця» або «свободи»

Американський інженер єврейського походження Леон Веллс (Велічкер), який входив до «бригади смерті» і зміг вибратись з табору живим, залишив спогади про це пекельне місце: «Світало. Поволі всі прокидалися. Сновигали нервово бараком туди-сюди. Здалеку чутно було відгомін таборового ранку. Згодом ці рухи стихли, натомість полинули звуки музики – танго смерті. Мабуть, сьогодні і для нас грають. Сьогодні вже третій день, як працюємо, а знаємо, що попередні бригади, які перед нами мали ту ж роботу, через три дні були розстріляні».

Леона Веллса двічі приписували до мертвих, він фактично стояв на краю власної могили.

Врятувалася з Янівського табору також Яніна Альтман (Гешелес), яка відтворила трагічні події у мемуарах «Очима дванадцятирічної дівчинки». Вона приїжджала до Львова на заходи, присвячені 75-ій річниці ліквідації львівського гетто та Янівського табору. Яніна була ще дитиною, коли на її очах в’язнів, здебільшого утікачів, вішали на подвір’ї табору. Сама дівчинка також намагалась врятуватись втечею, але мало хто хотів переховувати у себе подібну загрозу. Для втікачів проблемою було куди тікати, щоби їх не видали в руки ґестапо. Тому Яніна змушена була повернутися назад, у пекло...

«Навпроти нас, на «Пісках» бухало полум’я палаючих трупів. Сморід отруював повітря. Я тужила за матусею, але не впадала у відчай, лише заздрила їй, що для неї вже все скінчилося. А я дивлюся на той вогонь, в якому вона, може, саме тепер палає, і знаю, що теж у ньому згорю».

Вона згадує, що по дорозі до лазні, на вулицю Шпитальну, вони співали, «не бажаючи виказати свого жалюгідного стану».

«Під час роботи було жахливо парко й задушно, а вночі блохи та задуха не давали нам спати. Я кружляла цехами і кожному зустрічному казала коротке побажання: «Дочекатися кінця» або «свободи», - згадує Яніна у мемуарах.

На щастя, дочекалась свободи – у жовтні 1943 року їй вдалося втекти і виїхати до Кракова за допомогою польських підпільників і там переховуватись у різних сім’ях та сиротинцях.

Вцілів також Богдан Кох, пізніше один із провідних акторів Театру імені Марії Заньковецької. Він відбував покарання двічі – спочатку в Янівському таборі за нацистів, а тоді вже за антирадянську пропаганду – у промисловій виправно-трудовій колонії №10, яка була розташована на місці колишнього Янівського табору. Там його, і як і всіх інших в’язнів, позбавили імені і фактично особистості, приклеївши йому блакитний трикутник українця.

У 1941 році тут були розташовані ремонтні майстерні військової техніки, без жодних бараків, а на воротах прикріплена вивіска, що це табір примусової праці «Лемберґ». Його засновником був Фріц Гебауер – відомий як «душитель». Тут опинялись арештовані під час облав в місті євреї, а також українці, росіяни та поляки – за дрібні кримінальні злочини проти німецької окупаційної влади.

Наступник Гебауера Густав Вільгаус у 1942-му почав будувати бараки і розширювати комплекс. Територію обгородили колючим дротом (фрагмент цього дроту зберігається сьогодні у музеї «Територія терору»). Охороняли табір війська СС та підрозділи СД, а також вахмани – радянські військовополонені, які пройшли спеціальний вишкіл у таборі СС у Травниках.

 

За приходу Вільгауса табір перетворився на пересильний, концентраційний, та, зрештою, на табір смерті. У 1943 році тут існував також жіночий блок зі швейними майстернями та цехами. У таборі євреїв сортували відповідно до їхньої працездатності: сильніших залишали для важкої праці, а безсилих відправляли із розвантажувальної станції «Клепарів» у газові камери Белжеця.

Вільгаус спорудив собі у таборі віллу. Є свідчення, що він задля розваги стріляв у в’язнів прямо зі свого балкона. Цей особняк можна побачити і сьогодні під час екскурсій територією колишнього Янівського табору, які організовує музей.

Звуки смерті

З тих часів також збереглася будівля біля кінцевої зупинки трамваю №7. Власне, тут знаходилася табірна канцелярія, технічне бюро, де проводилась реєстрація в’язнів та зберігався архів. Саме з вікна третього поверху цього будинку співробітником бюро Штрайсбергом було зроблене відоме фото табірного оркестру «Танго смерті». За знайдену фотографію його повісили. Світлину вдалося зберегти Анні Пойцер, яка працювала на кухні для табірної охорони (фото було представлене на Нюрнберзькому судовому процесі).

 

Ініціатором створення оркестру із кращих львівських музикантів та композиторів був заступник коменданта табору Ріхард Рокіта, який до війни грав у джазі в Катовіце. Він вирізнявся садистськими схильностями і, за свідченнями, щоденно перед сніданком знищував півсотні осіб. Керівником оркестру був відомий скрипаль, диригент львівської філармонії Якуб Мунд.

Щоранку оркестр змушений був виконувати марші під час виходу в’язнів на роботу. Він грав тоді, коли ув’язнені піддавалися різноманітним тортурам. Була і окрема створена мелодія «Танго смерті» – останні звуки, що чули жертви перед масовими розстрілами у «Пісках».

І хоча оркестр мав певні привілеї перед Рокітою та табірною адміністрацією, жоден його учасник не вижив – відомих музикантів напередодні вступу Червоної армії до Львова розстріляли під звуки того ж таки злощасного «Танго». Янівський табір остаточно було ліквідовано 1944 року.

Чи стане «Долина смерті» долиною памяті?

Неподалік місця масових вбивств стоїть пам’ятний камінь, встановлений у 2003-му році за ініціативи колишнього в’язня Олександра Шварца. На ньому надпис «Пам’яті жертв фашистського геноциду, Янівського табору смерті». Крім каменя тут встановлена у 2018 році зупинка із зображенням табірного оркестру. Більше ніщо не говорить про те, що тут колись прив’язані до стовпів євреї помирали від голоду й знемоги, що знесилених людей змушували носити так звані «вітаміни» (де B – були балки,  С – цегла, а D – дошки), бігати по гострому камінні, а багатьох без будь-яких причин розстрілювали «між дротами».

Як розповів Дивись.info дослідник Голокосту, науковий співробітник музею «Територія Терору» Андрій Усач, у планах міста – зреалізувати великий проєкт із меморіалізації трьох місць, пов’язаних з єврейською спадщиною та Голокостом у Львові – «Простору синагог», старого єврейського цвинтаря (на місці Краківського ринку) та Янівського табору.

«Територія колишнього Янівського табору більша, аніж концтабору «Майданек». Зараз вона розділена і має різних власників та орендарів. Де встановлений камінь – раніше дресирували поліцейських собак. На місці бараків тепер знаходиться Личаківська колонія, де була канцелярія – зараз житловий будинок на 15 квартир, решта за бізнесовими структурами. Поки не будуть розв’язані юридичні моменти із землею, важко говорити про втілення проєкту. Але нащадки Олександра Шварца дуже зацікавлені, щоби цей ландшафтний парк був створений», – розповів Андрій Усач.

Не забути

Документи і матеріали про Янівський табір, які зараз можна оглянути у музеї, будуть частиною основної, постійно чинної виставки.

«Наша основна експозиція – це історія маленької людини у Львові та регіоні під час нацистського та радянського режимів. Ми намагаємось не говорити словами істориків, а говорити словами людей, які стали жертвами цих режимів. Ми збираємо різноманітні спогади для проекту #непочуті, як-от свідчення про Янівський табір від Яніни Гешелес, Миколи Петренка, який був у пересилці, коли його депортували», – зазначив історик.

Музей, окрім цього табору, також промаркував інші місця, пов’язані з історією Голокосту у Львові. Це, зокрема, і взуттєва фабрика «Солід» у будинку на Шевській,16. Вона виконувала німецькі військові замовлення, будучи насправді осередком рятівної акції УГКЦ для євреїв. Це і саме Львівське ґетто – тепер «Територія тТерору», де відбулась «акція проти антисоціальних елементів», за якої 15 тисяч євреїв, літніх жінок, матерів з дітьми, відправили на знищення у Белжець. Це і Цитадель (Шталаг № 328) з її жахливими написами на стінах, що стала місцем смерті для 140 тисяч військовополонених. А також площа Маркіяна Шашкевича (біля пам’ятника Жертвам радянських репресій), де відбувся єврейський погром улітку 1941 року.

«Напевно кожні старі будинок, вулиця, площа у Львові так чи інакше пов’язані з подіями нацистського чи радянського насильства. Якщо створювати мапу таких місць і позначати їх червоними крапками, то вся карта буде червоною. До прикладу, біля Оперного театру влітку 1941-го року відбувались масові приниження євреїв. Сьогодні ми не знаємо про таку оперу. Або, наприклад, на вулиці Степана Бандери є звичайний житловий будинок, де за часів німецької окупації окремо утримувалась частина євреїв, які мали громадянства західних країн. Він став для них своєрідним табором, звідки їх виводили на роботи, а за тим депортували у концтабір Берґен-Бельзен. Зараз нам нічого не говорить, що це місце примусового утримання цих людей під час нацистської окупації. І таких місць багато».

Христина ГОГОЛЬ

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: