Не потрібно йти на війну, щоб побачити погані речі, – керівник англомовної служби «Радіо Ватикану»

IMG_3339

Соціальний капітал небезпідставно вважають основою громадянського суспільства. Набагато простіше будувати спільноту на засадах довіри і персональної відповідальності - особливо, якщо кожна з частинок цілого намагається внести свій посильний вклад.

Про публічну дипломатію Святого Престолу, інклюзивну освіту та боротьбу суспільства зі страхом і посттравматичним синдромом розповів Шон Патрік Лаветт,  військовий журналіст,  професор з комунікацій та керівник англомовної служби «Радіо Ватикан».

Про інклюзію і освіту

– Ви розповідали про зв’язок соціального капіталу та соціального служіння. Як саме ці поняття пов’язані?

– На світі все пов’язано. Частина проблем людства в тому, що ми роз’єднуємо важливі речі і тим самим сильно ускладнюємо собі життя. Інтелект, емоційність і духовність тільки в симбіозі роблять нас цілісними істотами. Ми водночас і те, що ми робимо, і те, що думаємо, і те, як взаємодіємо із суспільством.

– Молодь більше тяжіє до індивідуалізму. Наші рольові моделі далекі від Матері Терези і Івана Павла II, проте заробляють багато грошей і досягають «успішного успіху». Як можна мотивувати молодь, особливо не  релігійну, до соціального служіння?

– Коли я навчаю своїх студентів, майбутніх бізнесменів чи журналістів, я запитую їх: «Що ти хочеш робити у житті ? Про що мрієш?». У відповідь часто чую: «Хочу змінити світ». Те, що ми точно можемо – почати ці зміни з себе. Тоді оточуючі починають більше вірити у реальне застосування співчуття, щирості, щедрості, доброти і справедливості. Коли ми бачимо поруч когось, хто змінився на краще, це мотивує більше, ніж просто заклики про добро і любов. І тільки коли сила змін переходить від однієї людини до іншої, коло розширюється і об’єднує суспільство.

– Щодо змін.  Ви розповідали про «Еммаус», (організація, яка допомагає людям з неповносправністю інтегруватись у суспільство – ред.) як про досвід, який Вас сильно змінив. Як робота з неповносправними людьми може вплинути на людину “звичайну”?

– Робота в «Еммаусі» вчить не судити за зовнішнім виглядом. Те, як ми використовуємо технології, зокрема Фейсбук чи Інстаграм, робить нас колективно одержимими зовнішністю. Ви автоматично стаєте більш «вартісними», якщо сукня трендова і волосся вкладене в гарну зачіску. Спілкування з людьми з особливими потребами вчить нас дивитись глибше, шукати суті. Внутрішньої важливості. Люди з особливими потребами справжні, у них немає можливості ховатись або брехати. Під час роботи зі своїми студентами, часто чую фразу: «Будь ласка, не брешіть мені. Мені брешуть мої політики, мої друзі, моя церква і моя родина. Я не шукаю ідеальності, зате потребую чесності». Люди з особливими потребами такі, які є. І такими ми їх і приймаємо.  Їхній великий дар для світу: вчити приймати, вчитись бути прийнятими. Ми зараз особливо спраглі прийняття і розуміння.

– В Україні вже впроваджено інклюзивну освіту, але деякі батьки протестують, бо не розуміють, як діти з інвалідністю можуть вчитися з усіма іншими. Як правильно взаємодіяти з людьми, що проти інклюзії в школах?

– Багато років тому в Англії ми провели інформаційну кампанію, спрямовану на наближення суспільства до людей із синдромом Дауна. Вона була дуже простою. Ми сфотографували молодого хлопця з синдромом Дауна, а потім розмістили ці знімки в метро.  Спускаючись вниз на ескалаторі, ви бачите три фото, розміщених одне за одним. Одне й те саме обличчя, три різні підписи під плакатами: «Люди називають його монголоїдом», «Лікарі називають його дауном», «Друзі називають його Майклом». Так ми намагались зруйнувати бар’єри. Єдиний спосіб розбити бар'єри між людьми, що базуються на страху перед незнаним – це мінімізувати страх. Страх перед невідомим є частиною древніх інстинктів, а створивши подібність, ми створюємо і почуття безпеки водночас. Люди починають більше розуміти трішки інакших, тому що більше їх не бояться.

Про війну і посттравматичний синдром

– Ви працювали в гарячих точках, в місцях воєнних конфліктів.  Які висновки ви для себе зробили, побачивши зосередження людського болю, ненависті і страждання?

– У мене багато енергії, тому ніколи не мав посттравматичного синдрому. Робота в гарячих точках дає багато адреналіну, ти на 100% стаєш власними чуттями, бачиш речі чіткіше, відчуваєш ситуації краще, фонтануєш цією енергією. Тому проблеми у мене є поза гарячими точками – не маю куди дівати ту енергію. Щоб позбутися адреналіну, навіть почав стрибати з парашутом. Не потрібно йти на війну, щоб побачити погані речі. Жорстокість, зло і насильство дійсно зосереджені у зоні бойових дій, але з часом вчишся психологічно відгороджуватись. Я створив в голові скриньку, в яку склав все, що відбувалось на війні в конкретний час і в конкретному місці. І коли їхав з цього місця, залишав цю скриньку там. Ось чому я не маю нічних кошмарів.

– Багато українських військових переживають посттравматичний синдром після повернення з фронту. Як цивільне населення і суспільство зокрема має поводитися з людьми з птср?

– Ви не можете ставитися до них, як до звичайних людей, тому що вони мали абсолютно незвичайний досвід. Вони бачили речі, які ніхто добровільно не хотів би пережити. Людям з посттравматичним синдромом не можна просто дати п'ять і покликати на морозиво, не можна робити вигляд, що нічого не сталося. Україні потрібно створити спеціалізовані структури, які будуть професійно займатись поствоєнним детоксом. Кожній людині потрібен відрізок часу на відновлення, і ці відрізки будуть мати різну тривалість у кожному окремому випадку.  Знову ж таки, кожен з нас, персонально, повинен виявляти розуміння і бути добрим з тими людьми, що пережили жахи війни. Ми шукаємо великих рішень, але вони завжди починаються з маленьких.

– «Голова, серце та руки» – це основи служіння чи взагалі людської гідності? 

– Коли я був молодим журналістом, мати Тереза запросила мене до Калькутти. Я приїхав туди з усім своїм обладнанням: камерою, ручкою і диктофоном. А вона сказала мені все це відкласти. «Так, ти журналіст, але насамперед – людина. І все, що тобі зараз потрібно – це руки, яких потребують люди поруч з тобою.  Якщо ти використовуєш лише голову – це інтелектуальна вправа. Якщо використовуєш лише серце, не виживеш, занадто багато болю і страждань навколо тебе. Просто не зможеш це перенести. Але якщо об’єднаєш руки, серце і розум, знайдеш життєвий баланс, станеш здатним робити щось добре і корисне для інших». Тому «руки, серце і голова» – це про рівновагу. Рівновагу між емоціями, думками і діями.

Про театр і рівноважливість

– Ви куруєте театральний гурток, озвучували дитячі мультики. Чи звільняє творча робота людину, чи робить її більш емпатичною? Можливо, ми потребуємо менше математики, але більше мистецтва, емпатії  у наших освітніх програмах?

– Театр – це предмет моєї гордості. Зараз навіть маю честь навчати дітей своїх колишніх студентів. Ми завжди починаємо заняття  в колі, з розуміння того, що кожен у ньому важливий, кожен має значення. Сидимо усі на підлозі, адже мені важливо дати основи «близько до землі», до бази, де всі однакові. Коло – приклад ідеальної геометрії, де кожна точка є рівноважливою. Перший же рух на занятті – формування цього кола – дає студентам зрозуміти, що тут кожен  привносить у спільноту те, що може. І всі ці промінчики «я можу» об’ єднуються у центрі кола. Так ми починаємо будувати щось разом. А потім «мої» діти переносять ідеї «рівноважливості» з собою у зовнішній світ. Так починається магія. Кілька днів тому зустрів на вулиці жінку, яку з першого погляду не впізнав. Спершу здивувався, коли вона сказала, що була моєю студенткою 35 років тому, сьогодні вона дуже успішна архітекторка. Ще більше здивувався, коли ця мила пані сказала, що своїми успіхами завдячує мені  і моїй театральній майстерні. «Я зрозуміла, що єдиний спосіб зрозуміти ціле – це зрозуміти окремі частини. Ви навчили мене помічати, що все завжди починається з однієї частини цілого. Однієї людини».

Тому нам дійсно потрібно додати творчості до наших освітніх програм. Ми можемо дорослішати, але навіщо забувати дитинство? Чомусь люди з віком думають, що веселощі закінчились і тепер треба бути дуже серйозними. А ми ж завжди залишимось дітьми, які прагнуть гри. І в дитинстві ми найкраще вчилися, граючи. Тому ми потребуємо більше музики, більше кольорів, більше мистецтва!

Більшість навчальних програм бере студента, «відкриває» йому голову, «закидає» туди багато-багато знань, а потім насуває на нього «шапку відповідальності» і каже: все, йди у світ. Ти готовий. І нікого не цікавить, наскільки розгубленою залишилась в тій шапці молода людина. Тому я намагаюсь допомогти таким студентам знайти себе в світі: через  мистецтво побудови відносин з людьми, зв’язків з іншими через «рівне» коло. Бо життя – це мистецтво будувати відносини.

Ватиканські хроніки

– Як ви почали працювати для Ватикану?

– Це були сімдесяті роки. Я навчався у Римі на італійській урядовій стипендії. Вона досить невелика, тому я шукав шляхів, щоби заробити більше. Не те, щоб я вмів дуже багато речей, зате завжди любив радіо. З п’яти років вів свою власну маленьку «радіопрограму», а в підлітковому віці підпрацьовував на справжньому радіо, тому розумів специфіку роботи. Тож  вирішив піти в єдину установу, в яку міг тоді податись – Ватиканське радіо. Відкрив двері, сказав: «Привіт! Це моє резюме – три рядочки – можна я прийду на співбесіду, будь ласка?» Мені призначили день,  я позичив у когось краватку і був такий схвильований, що сплутав дати і прийшов на співбесіду днем раніше. На справедливе «Може б ви завтра прийшли?” я відповів, що позичив краватку тільки на сьогодні, тому, скузі сеньйорі, чи можна було би трішки раніше? І чомусь мене все-таки вирішили послухати на «Радіо Ватикан». У мене не було багато досвіду. Зате була енергія, молодість і ентузіазм. Цього виявилось достатньо, щоб 43 роки тому мене взяли на три тижні випробувального терміну.

– Чи обернена зараз публічна дипломатія Ватикану більше до Латинської Америки, Азії, Африки?

– Ватикан – одна з найстаріших інституцій світу. Католицький взагалі означає «всесвітній». Це як мати багато дітей: не можна проводити весь час лише з кимось одним, треба бути поруч з усіма. Тому коли в якійсь частині світу відбувається криза, то Ватикан мусить втішити дитину, яка найбільше плаче.  Ми ж любимо всіх своїх дітей, але коли хтось з них хворіє, йому і приділяється більше уваги. Що не означає, що ми перестали звертати увагу на інших діток. Людям, які плачуть більше за інших, потрібні руки і серце Ватикану, але Папа завжди робить усе можливе, щоб наглядати і за іншими своїми синами і донями.

– У вас є досвід роботи з п’ятьма Папами Римськими. Франциск намагається йти стопами Івана Павла II. Наскільки змінились реалії, в яких працював Іван Павло, з якими труднощами стикається Франциск?

– Для Івана Павла II світ був іншим. Йому не доводилося мати справу з сучасними медіями, з інтернетом, інстаграмом чи фейсбуком.  Він був Папою повалення Берлінської стіни, Папою падіння комунізму. Франциск уже не бореться з комунізмом, його виклики зв’язані зі споживацтвом, капіталізмом, міграцією, зміною клімату і біженцями.  Кожен папа приходить в різний час і стикається з проблемами, характерними для цього моменту в історії. Якщо і є між ними якісь подібності, то їх більше видно ззовні, поза Ватиканом, але не зсередини.

Іван Павло одного разу сказав фразу: «Будь-хто, хто будує стіни між людьми, не може називати себе християнином». Піднялась буря критики і звинувачень Ватикану у політичній критиці. Складність папства в тому, що будь-яке твердження папи водночас і духовне, і політичне. Іван Павло говорив не лише про фізичні стіни, але і про ненависть, осуд, зневагу, роздратування. Влада Святого Престолу і політична, і духовна, тому подібні фрази Папи можуть мати кілька значень. Потрібно вміти все інтерпретувати правильно.

Все завжди починається з особистості. Я визнаю в тобі всі речі, якими я не є, і навпаки. Ми маємо визнавати талант кожної людини, її дар від Бога. Останнє, що мати Тереза сказала мені: «Я не зроблю того, що можеш робити ти.  Ти не зробиш того, що можу зробити я. Але об’єднавшись, ми здатні зробити щось прекрасне для Бога». І в цьому вся суть соціального служіння, що сумісно формують соціальний капітал.

Лекція Шона-Патріка «Що нового? Повертаючись до основ: голови, рук та серця» відбулась у Львові, в рамках форуму інноваційної освіти INED на базі Українського Католицького Університету.

Альона Мартинюк

Фото: Катерина Полівчак

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: