«Українця треба ростити з колиски», – художник-переселенець про дитинство, фарт і втечу з Донецька (фоторепортаж)

ІА Дивись.info зустрілася з художником, щоби розпитати про уроки долі і творчі плани на найближче майбутнє.

Був художник – став двірник

«Коли вдома тебе чекають двоє голодних дітей, мусиш забути, ким був, опанувати себе і заробити на шмат хліба з маслом. Був художник – став двірник. Майстрував пензлем і олією – на зміну видали відро і віник», – пан Тарас намагається говорити про свій переїзд до Львова як про пройдений етап, та емоції насилу вдається стримувати – в голосі бринить туга.

У рідному Донецьку маляра Тараса Носака не злюбили за затятий український норов. Згадує, жив у центрі міста, де завжди було спокійно, ходив з однодумцями на мітинги у 2013-2014 роках, аж допоки не приїхали автоматники і не посадили в катівню.

«Запитали: «на украинском преподаете?», «в демонстрациях участвуете?», «изнасилования или наркотики?»... так, ніби все перелічене – одного ґатунку злочини. Божа ласка, що саме син народився, треба було документи зробити. От і випустили, взявши розписку, що зобов’язуюсь вернутися. На ранок біля оселі вже чекали представники «молодой власти». Та нам з родиною допомогли втекти друзі з донецького та київського майданів».

Так Тарас Носар з дружиною та двома дітьми переїхав до Львова. Каже, дуже любив місто Лева замолоду, часто їздив сюди у відрядження, на виставки. Тарасу подобалося малювати Львів. Та в часі війни у Львові не знайшлося місця художнику – і митець змінив рід діяльності.

«Прізвище Носара було мені відомим. Якось я почув, що він переїхав до Львова, і подумав собі: це знаний митець, член Спілки художників України, певно, колеги мали потурбуватися про нього і забезпечити прихисток. А виявилося, що пан Тарас підмітає вулиці, – згадує директор Львівського парку культури та відпочинку Олександр Молодий. – Підійшов до нього, кажу: «Нашому парку саме потрібен художник, ходіть до нас працювати». Він і згодився».

Олександр на мить відводить погляд і просить: «Тільки не питайте його, чи хоче повернутися в Донецьк. Не хоче».

У парку Тарас Носар працює з літа. За цей час художнику вдалося відновити скульптуру Лева, котрого вже збиралися списувати – таким поруйнованим він був; розписати мурал позаду дитячого майданчику героями українських казок, створити різдвяну фотозону.

Поки пан Тарас робить завершальні мазки, фотозона привертає увагу матусі з сином. Просять сфотографувати їх разом з майстром.

Про світ дитинства і роль дорослих у ньому

«Якось діти стали мені захоплено розповідати про мультфільм з Котигорошком. Пояснили, чому одяг героїв має той чи інший колір, – згадує Тарас. – І тоді я подумав, що в голівудських шоу часто показують знавців коміксів, які можуть відповісти на будь-яке запитання про той чи інший епізод. А в нас є такі самі сюжети. Значить, українське має відображатися і поширюватись. Я вирішив, що це та реальність, яка потрібна дітям».

За часів вчителювання Тарасу Носару доводилося також працювати з дітьми від трьох років. З тих часів художник виніс важливий урок: для малечі малюнок – то не просто фарби і папір: «Якщо ти щось цікаво намалюєш, дитина про себе відзначає, запам’ятовує. Зрештою образ персонажа закарбовується в неї у пам’яті і пов’язується з країною, людьми, проблемами, досягненнями цієї країни».

Так було і з ним. Саме з дитячого фольклору Тарас Носар почав усвідомлювати себе українцем. Згадує, перші українські теми в Донецьку полягали саме в цьому: казках з татових вуст про Котигорошка, Івасика-Телесика. Це було щось інтимне, дитяче. З часом ця інтимність переросла в гордість за свій народ.

«Коли мене питали «Хочеш записатися в великорусскую нацию?», я відповідав: «Ні, не хочу. Я українець». Дай Боже, щоб сучасні діти відчували це, берегли в собі, передавали своїм дітям і онукам», – сподівається Тарас Носар.

Художник не гнівається на долю, що в якийсь момент все пішло шкереберть. Поруч з ним родина, улюблена справа, коло однодумців. В Народному домі Брюховичів вдалося відкрити виставку робіт.

«На увесь Донецьк було всього чотири Тараси. Як кликали, то точно знав, що мене гукають. А у Львові, як шукає хтось «пана Тараса», піввулиці озирається», – всміхається митець.

Ірина ЯКИМ

Фото Микити ПЕЧЕНИКА