«Щоб чогось досягти, ти маєш навчитися просити про допомогу», – Оксана Шульгун, студентка з інвалідністю

Життя після травми

«Коли я закінчувала 9 клас, то інтенсивно готувалася до ДПА. Якось увечері вирішила покататись на велосипеді й коли вже поверталася додому, пришвидшилась, бо почався дрібний дощ. Замість переповнених тротуарів я обрала дорогу, і на перехресті на мене виїхала машина. Далі пам’ятаю тільки, як мене завантажували в швидку, запитували номер батьків, а я у відповідь: «Київстар чи МТС?».

Поступово я сильно розчарувалась в українській системі охорони здоров’я. Самостійно дізнавалася про правильні та сучасні підходи і тільки зараз можу сказати, що є достатньо обізнаною, можу ділитися якимось досвідом та порадами. В Україні немає чітко сформованого принципу інформування та підготовки до життя з травмою. Коли ж мене виписали, я нічого не знала про подальшу реабілітацію. Тато дуже опікувався моїм лікуванням, звертався до фахівців, але братися за мій випадок не хотіли. Якось поїхала в реабілітаційний центр у Польщі та за два дні виписалася, бо все було дуже схоже на українську лікарню, лише з кращим сервісом та умовами; оскільки я була іноземкою, для мене перебування в центрі коштувало 5-6 тисяч на день, на відміну від безкоштовного обслуговування для поляків.

Мені здається, що про повернення до школи навіть не йшлося, але я й сама не розуміла, чи така можливість у мене наявна. Учителі приходили до мого дому раз на тиждень-два, але тоді я думала про те, як повернути функцію ходьби, а не як скласти українську мову».

Досвід у державному університеті

«Спершу я вступила до вишу в Рівному. При вступі я подавала кілька заявок у різні міста на заочну форму навчання; батьки переконали спробувати й стаціонар. За їхньою ж порадою я залишилась удома, де почала вивчати іноземну філологію на денній формі. Це був своєрідний етап мого становлення, тож я не шкодую, що там навчалася; але було й багато особливостей.

У моєму університеті не було ліфту. Щоб перенести мене з одного поверху на інший, татові доводилося приходити з роботи; у нашій групі були хлопці, які могли допомогти, але майже завжди вони просто залишалися осторонь і спостерігали або ж бігли у своїх справах. Це ті випадки, коли я почувалася відкинутою у своїй же групі. Чекати ж на тата інколи доводилось годину або й дві.

Я регулярно просила деканат, щоби заняття перенесли в аудиторії першого поверху – до нього теж ведуть сходи, але менше, ніж на другий, третій чи четвертий. Бувало, що я приїжджала на пари, а їх скасували; тоді виникало запитання: чому я змогла дістатися сюди, а одногрупники чи деканат не змогли попередити? Про вбиральні навіть не йшлося: єдиний туалет для всього корпусу був на цокольному поверсі.

Мені подобався процес навчання і я вважала себе одною з успішних студенток. Чому ж люди з інвалідністю в Україні майже в усіх випадках не обирають стаціонар? Вони просто відмовляються від недоступного простору, обмежившись заочною формою або курсами. Нещодавно я подала заявку на відшкодування коштів за навчання у фонд соціального захисту людей з інвалідністю. Навіть у них виникло багато запитань щодо мого теперішнього стаціонару, але я розумію: проблема в тому, що всім надто добре відомо про навчання в державних вишах».

Альтернативне середовище в УКУ

«Бували випадки, коли я їздила у реабілітаційні табори без батьків – це додавало мені впевненості, що я можу більшого, ніж залежати від старших. Після цілого місяця у такому таборі я повернулася додому з усвідомленням, що таки можу собі зарадити сама. Я просто не схотіла повертатися до старого університету. Тоді в мене був друг зі Львова, тож це ще більше нагадувало втрачену колись можливість навчатися там, де могла вже два роки.

Я почала перебирати старі контакти з УКУ, мене спрямовували від одного до іншого відділу, зрештою я сконтактувала з керівницею програми філології. Крім мене, того року були ще троє студентів з подібними запитами – перевестися з іншого вишу. Усе вирішилося менше, ніж за місяць, але до того батьки ще не сприймали мій задум серйозно. Я казала, що хочу піти з державного університету, казала, що з’ясовую питання документів, але коли повідомила, що за два тижні їду до Львова, – удома почалась паніка. Це вже через півроку я отримувала дзвінки від родичів зі словами: «Яка ти молодець, що наважилась!»

Зараз я на третьому курсі, хоча навчаюсь в УКУ другий рік. Намагаюсь критично оцінювати своє навчання, програму, шукати практичне застосування дисциплінам. Мені подобається, що викладачі тут дотримуються чіткої програми, завжди можна переглянути навчальний план, зорієнтуватися щодо дедлайнів – це загальна культура університету. Тут також різноманітні дисципліни вільного вибору, тож навіть будучи студенткою-філологинею, я можу ознайомитися з основами бізнесу чи базовою психологією. Теперішнє середовище дозволяє мені досліджувати себе з різних сторін, виявляти сильні сторони, просто перебувати серед людей.

Я знову переглядала фотографії кампусів УКУ в інтернеті, тож мала великі очікування. Загалом усе й справді зручно, наприклад, немає жодних труднощів із доступом до аудиторій. Торік до мене часто зверталися вживу, щоби розпитати про доступність, а ще студенти тут отримують розсилку з можливістю повідомити про свої потреби. Але я навіть не знаю, що б могла просити, адже більшість недоліків керівництво й саме усвідомлює. Наприклад, у корпусі на вул. Свенціцького немає ліфту, а тут навчаються студенти ЕПЕ, соціології та психології; це банально обмежує вибір спеціальності, а поступово бачиш й інші недоліки.

Попри зручність та сучасність кімнат у Колегіумі, доступними є тільки одна на поверх. Її особливість полягає у тому, що в душовій достатньо простору, а між кабіною та підлогою не повинно бути порогу. У моїй кімнаті дошка над ліжком та дзеркало у ванній висіли так високо, що я не могла ними користуватися. Останні недоліки усунули тільки під час ремонту після мого відповідного прохання».

Доступність міста

«Раніше я часто відмовляла собі в різних потребах, якщо для треба було просити чиюсь допомогу. Відчувала той самий дискомфорт, коли в 19-ть тато піднімав мене сходами, а навколо купчились одногрупники. Далі я усвідомила: якщо хочу досягнути більшого, потреба в допомозі неминуча, потрібно прийняти це і не сприймати як догану собі ж; пізніше достатньо просто подякувати. Торік я їздила на школу в Німеччині й почула від одного з нових знайомих, що я вмію отримуватиме бажане. Думаю, що не соромитися просити – це теж велика сила.

Частіше виходити за межі УКУ я почала тільки після першого року: до того постійно проводила час у кампусі, вчилася, відвідувала різні івенти, долучалася до ініціатив, спілкувалася зі своєю спільнотою. Але зрозуміла, що майже не знаю міста. Я дуже люблю кіно, тож зараз намагаюся їздити щотижня на покази; зазвичай у ТЦ «Форум», де є пандуси. У кав’ярнях буваю рідко, та й мало з них є доступними; улітку з цим легше, бо працюють тераси.

Загалом я відчуваю, що простір Львова адаптований для людей на візку, а місто є чи не найдоступнішим в Україні. Але зовсім інше питання – громадський транспорт. У мене немає потреби користуватися трамваєм через мій маршрут, але я ще ні разу не випробовувала цей вид транспорту – більшість із них є непридатні для мене. Щодо тролейбусів, то користування ними може залежати від водія. Мені траплялися привітні, що без вагань опускають платформу, яка формує пандус; бували ж протилежні випадки, коли водій ігнорував прохання, зачиняв переді мною двері та їхав далі.

Думаю, що протягом року змінилася поведінка з сервісами таксі. Якщо раніше водій дивувався, що я не попередила про візок та боявся, що той не вміститься, то зараз такої реакції практично не трапляється. Я навіть не залишала якихось відгуків спочатку, тож думаю, усе змінилося через частоту подібних запитів. Тільки під час поїздки водії, буває, починають розповідати сімейні історії, висловлювати «розуміння» мого становища.

Туги за домом у мене практично немає, тому я рідко їжджу зі Львова. Там з усіма хочеться побачитися, поговорити, тож і атмосфера не надто сприятлива для навчання. Ті два рази, що вдалося поїхати додому, мене забирали батьки або ж я користувалася Bla-Bla-Car. Зараз хочу спробувати з’їздити електричкою. Якось пробувала скористатися послугою додаткового вагону від «Укрзалізниці» – він доступний для людей на візку, але мій запит відхилили, сказавши, що не зможуть «підчепити» його заради однієї мене. При цьому, користуватися таким вагоном можуть будь-які пасажири».

Про саморозуміння та прийняття оточуючими

«Погоджуюсь із думкою, що дорослі та однолітки по-різному реагують на людей з інвалідністю: перші часто намагаються продемонструвати обізнаність, другі – більше цікавляться та готові дослухатися й допомагати. Якщо ровесники соромляться запитувати, то вже я готова йти назустріч та роз’яснювати їм певні особливості. Був випадок, коли наприкінці школи до мене приходила класна керівничка і переконувала, що мені варто спробувати зайнятися манікюром. Мене це зовсім не цікавило, я намагалася виправдатись, нібито це потребує витрат; наступного разу вона принесла необхідне приладдя.

Коли тато забирав документи з мого попереднього університету, його переконували, що все це просто зміна доданків, адже виші в Україні однакові. Пізніше я бувала в кількох державних університетах і таки рідко помічала доступність. У мене є подруга з Одеси, яка теж користується візком, – вона вчиться на заочній формі та абсолютно поділяє мої погляди. Тим не менш, я зовсім не обмежую себе спілкуванням з людьми, що мають подібну до моєї травми, – так починаєш себе відчувати, як у гетто.

Можна виокремити два типи ставлення до мене: співчуття або захоплення. Часто люди кажуть, яка я молодець і як їх мотивую. Але ж ми живемо не для мотивації когось, а щоби приносити задоволення для себе! Я думаю, мій внутрішній опір думкам, що я «нужденна», сформулював бажання доводити протилежне. Можливість застосувати свій пережитий досвід на допомогу іншим, зарадити чимось, надихає мене. Спільнота людей навколо – це те, за що найбільше вдячна новому університету. Я можу просто бути з близькими людьми на рівних умовах – це мотивує більше, ніж будь-яка похвала».

Тоня ЧУНДАК

Фото: Лесик УРБАН