Ми мусимо перейти через біль і втрати, щоби почати цінувати те, що маємо, – Соломія Чубай

Про батька і спогади

– Бути донькою Грицька Чубая і сестрою Тараса Чубая – це допомагає чи, навпаки, є тягарем відповідальності?

– Насамперед це відповідальність, по-друге, це дуже складно, тому що тебе постійно порівнюють. Ось, наприклад, пишеш вірші, але боїшся їх виставляти, бо відразу рівнятимуть чи вони бодай близько такі, як писав тато. Так само і в музичному світі. Мене дуже часто порівнювали з Тарасом. Це було дуже важко і складно. Робиш, приміром, проєкт про батька, а тебе все одно всі запитують про Тараса. Або він зробив щось негативне, а позначається воно на мені. Тому це і відповідальність, і тягар, а з іншого боку – великий дар, тому що мати такого батька і брата, – йдеться не про побут, а про геніальних людей, – це круто. Але прізвище ти мусиш гідно нести.

– Коли батько помер,  Ви були у тому віці, коли у пам’яті практично нічого не закарбовуються. Чи є у Вас власні спогади про тата, а не розказані кимось?

– Я згадую тільки про похорон. Бо це єдиний спогад, який у мене залишився про тата: як я його останній раз поцілувала у чоло. Чогось іншого апріорі не можу згадати. Можливо, на якійсь підсвідомості є спогад, що тато мені дуже багато читав, бо у три роки я вже знала «Лиса Микиту» Івана Франка напам’ять. Я добре говорила і цитувала багато віршів. А про день похорону постійно згадую, особливо коли роблю проєкти, присвячені татові. Це дуже сумний спогад і, мені видається, загублений. Я дуже багато працювала з психологами, щоби якось цей спогад прийняти. Бо тато для мене був і залишається єдиним чоловіком у житті, якого я досі пізнаю, роблячи про нього проєкти, знімаючи фільм. Але таких конкретних спогадів, як у Тараса, бо йому було вже 12-ть, у мене немає.

– Тарас ділився з Вами цими спогадами?

– Ні, ніколи. Тільки десь в останньому інтерв’ю, яке вийшло з Тарасом, він поділився спогадами і нарешті почав про це говорити. У нас вдома про тата як людину у побуті ніколи не говорили. Зажди йшлося про те, що це великий поет. Чесно кажучи, я навіть не знаю, що він любив їсти. Вже від татових друзів дізналася, як він ходив, спілкувався тощо.

– А з того, що розповідали батькові друзі, що на Вас справило найбільше враження?

– Напевно, усе, що стосується тата. Це дуже складно рости і жити без батька, тому ковтаєш кожне слово. Мене дуже розсмішив випадок, розказаний фотографом, який найчастіше знимкував тата. Він мешкав десь у центрі, і батько запізнювався до нього на день народження. Усі вже святкували, а тато із букетом квітів у зубах заліз на балкон, мугикаючи якусь пісню. Він завжди вигадував якісь перформанси для своєї появи. Був дуже веселий. І дуже запам’яталося, як батько сказав, коли вже почалися арешти КДБ: «Не переживайте – я продовжуся в дітях». Тоді був тільки Тарас, а татові виповнилося десь 23 роки. Не можу збагнути, звідки він міг це знати?

– Як на Вашій творчості позначається творчість вашого батька?

– Батько дуже вплинув на все, що я роблю. Навіть те, як я дивлюся на світ. Коли я читаю його вірші, то інколи виникає враження, що це він писав про мене. Зрештою його творчість вплинула не лише на мене. Раніше я боялася робити пісні на його вірші, бо це завжди дуже якісно робив Тарас, але є поезія, яку мені захотілося проспівати.

Про дитинство та перші заробітки

– Одинадцятирічною дитиною Ви поїхали навчатися до Мюнхена. Як це було опинитися у чужій країні, серед чужих людей?

– Дуже чітко пам’ятаю, як з велетенською валізою пішки з мамою перла з «Погулянки» на вокзал. Я була у віці свого Олекси. Коли я на нього дивлюся, то бачу маленьку дитину. Нас посадили у потяг – десятеро дітей з України і кілька вихователів. Ми з совка, з дипломатичними паспортами СРСР виїхали в Мюнхен – зі сірих буднів у казку. Хоч було літо, тут нічого в магазинах не було, а там фрукти, іграшки, все пахне. У мене була страшна депресія протягом усього навчання в інтернаті – дуже сумувала за мамою, але попри це за два місяці вивчила мову, принаймні могла німецькою вже розмовляти. Першу частину дня ми вчилися в німецькій школі, а другу – в українській. Що мене навчила Німеччина? Насамперед, що не можна спізнюватися, обдурювати і слід відповідати за свої вчинки. Інтернат – з одного боку, дуже жорстока річ, тому що каралося за будь-що дуже суворо. Наприклад, за слово «дурний» мили плином рот щіткою до миття посуду, ставили на гречку тощо. Але ти чітко знав – якщо будеш дотримуватися правил, то опинишся у фаворитах, до того ж давали кишенькові гроші, яких у мене здебільшого не було через порушення і потрапляння у різні історії. Тоді, насправді, я не розуміла, що це таке. Тільки зараз усвідомила, що інтернат у Мюнхені був дуже крутою школою життя, і я за це вдячна. Напевно, я там навчилася більше, ніж в українській школі. Бо швидко стала самостійною і навчилася постояти за себе.

– Саме у Мюнхені Ви вже працювали?..

– Це було дуже смішно, бо мені постійно бракувало кишенькових грошей. Тому мене взяли сидіти з дітьми. Я гляділа за онуками В’ячеслава Чорновола. Така собі неофіційна робота, але за кордоном це дуже модно, коли старші діти сидять як няні. Виходило десь по три-чотири години на день. Але це була моя перша робота, де я не погано заробляла.

– А що це за історія з «підняттям цілини» в Казахстані?

– Мені виповнилося тринадцять років, я вже повернулася в Україну. Колись була така радянська практика, коли школярі їздили на поля і допомагали збирати урожай. А ми поїхали в Казахстан, де пробули усе літо і навіть отримували зарплату. Ми заробили тоді досить багато. Крім того, ми співали українських пісень, їздили в українські поселення. Там жили приємні люди. До речі, їхали до Казахстану п’ять діб через Москву і саме потрапили на відкриття першого «МакДональдса». Було цікаво, але й складно: там шалені комарі, прокидаєшся о четвертій ранку і йдеш у поле, в одинадцятій вже страшенна спека, потім кілька годин відпочинку і в четвертій – знову у поле.

Про аутизм, нерозуміння та інклюзію

– Багато свого часу Ви присвячуєте роботі з дітьми з аутизмом, маєте низку проєктів. Як Ви відреагували, коли почули діагноз свого сина?

– Спочатку негативно. Першою мені сказала подруга, що в Олекси синдром Аспергера. Я спочатку подивилася у Вікіпедію і мені стало страшно. А потім почала дивитися фільми, і стало ще страшніше. Я плакала, забирала Олексу зі садка, давала йому їсти і далі плакала. То був дуже важкий період. Я тоді не розуміла, що це таке – було дуже мало інформації, та й то на якихось російськомовних сайтах. Це ще більше залякувало. Спочатку сказала колежанка, потім нас оглядав педіатр у Чорнобильській лікарні. Він тоді написав: «Обов’язкове відвідування психолога». Тепер я вже бачу аутизм, можу його розпізнати, а тоді про це ніхто не говорив. Ми з чоловіком пройшли велетенські тести на кілька сторінок, тільки тоді нам поставили чіткий діагноз і сказали, що можна працювати. Найбільшою проблемою були мої дитячі травми. Тому мені теж довелося піти до психолога. І щойно я почала виходи зі своїх депресняків, то й Олексі стало краще. Результати моїх тестів були жахливі. Психологу довелося укласти зі мною угоду, що я нічого з собою не зроблю, доки триває терапія. Насправді, на світі мене тримав Олекса. Я розуміла, що ніхто про нього не піклуватиметься так, як я, розуміла головну ціль – соціалізувати сина. Це було складно, бо він себе бив, кусав, дряпав, сидів у кутку і кричав. Або носив одяг лише певного кольору чи тільки з космічними кораблями, чи їв тільки певну їжу, наприклад, смажену картоплю, яка то не того розміру, то не так посолена. Олекса не вмів вітатися, боявся кататися на ровері чи на гірках. Усюди була небезпека.

Це величезне терпіння і робота. Я як згадую, через що довелося пройти. Зараз знову доводиться ходити до психолога, Олекса – вже підліток. Тепер він ходить у звичайну школу, намагається контактувати з однокласниками, хоча йому й дуже важко.

– Скільки часу знадобилося, щоби Олекса почав спілкуватися з однолітками, однокласниками?

– Почали працювати у садочку. Потім він пішов у підготовчу групу. Я досить довго шукала для нього школу. Мені сказали, щоб обирати ту вчительку, яка першою піде до психолога, буде готова дізнатися про аутизм, синдром Аспергера, стане авторитетом і зможе його захистити. Олекса таки потрапив у школу, де була прекрасна перша вчителька, де йому було добре. Він хотів ходити до школи, а вчителька правильно вибудовувала стосунки між учнями. Олекса казав: «Я в неї вкохався». Потім у нього почали з’являтися друзі. Зараз він пішов в іншу школу і наразі йому важко налагодити стосунки. Насамперед складно, бо різні вчителі і кожен зі своїм характером. Дуже подобається айкідо, джіу-джицу і кендо. Він вчить японську, любить трудове навчання, природу і математику. Але він дитина, яка реагує на любов. Аутисти не вміють прилаштовуватися, вдавати. Олекса пам’ятає своїх перших друзів, дуже за ними сумує. З одного боку, вірність – це його біда, а з іншого – велике достоїнство. Ходить сам до школи, вміє купувати в магазині. Для інших батьків це може виглядати смішно, але для аутистів перебороти страх, зайти у приміщення, щось попросити – це дуже великий шлях. Так само заговорити із кимось.

– Коли і як народився проєкт «Колискові для Олекси»?

– Якось на Великдень Олекса став дуже кричати вночі. І я почала йому співати бабусину колискову «Ой, ходить сон біля вікон». У нас в родині всі співають колискові дітям. Згодом ми помітили, що колискова мала терапевтичний ефект, і Олекса швидко заспокоювався. Але найбільшим поштовхом до створення проєкту «Колискові для Олекси» було, коли батьки у першому класі почали збирати підписи про виключення його зі школи, бо дізналися про його аутизм.

– Це через їхнє незнання?

– Так. Дуже багато людей не знають, що це таке. Я досі маю з цим величезну трудність. Важко зрозуміти чужий біль, якщо ти сам нічого подібного не пережив. Крім того, аутизм дуже різний. Наприклад, в Олекси щопівроку змінюється зациклюваність. Наприклад, раніше ми нормально ходили у «Метро», а тепер він вирішив туди більше не йти, бо там забагато реклами сиру, на який він погано реагує – на запах, навіть на саме слово. Тож говорити, що є розуміння у суспільстві, не доводиться. І розуміння не з’явиться, доки у нашому суспільстві не дозволять бути інакшими. У нас ще дуже багато совку у головах і навіть у головах молодших за мене.

– Чи є в Україні інклюзія?

– У нас батьки не вчать дітей толерантності до інших. Вони навіть не замислюються, що довкола є ще хтось. Тому, я вважаю, що її немає. Якщо здорова дитина потрапляє у групу з особливими дітьми, батьки намагаються її забрати, бо тих інших вважають, – нехай це прозвучить грубо, – дебілами. Вони так думають, і я через це проходила і далі проходжу. Якщо люди, які пишуть програми з інклюзії, не матимуть дітей з особливими потребами, не будуть проживати цей досвід, то інклюзія у нас ще довго не з’явиться. У нас навіть немає розуміння, що таке інклюзія. Треба перерости цей совок у головах. Люди бояться говорити про свої проблеми. Навіть мені кажуть, щоб я більше не говорила, що Олекса – аутист, бо це йому шкодить. Завжди потерпали люди, які говорили правду, але вони й змінювали цей світ. Так само я вчу Олексу поважати себе і пам’ятати, що він має величезну любов і підтримку батьків.

– Кому належала ідея відеоблогів, які записує Олекса?

– Олексі. Він дуже самостійний хлопчик. Наприклад, він дуже боїться павуків, тому вивчив усе про арахнофобію. А також все про павуків: які з них отруйні, де вони живуть і в які країни він ніколи не поїде, бо там їх багато. Відеоблоги записує так, щоби не було видно його обличчя, бо прочитав, що якогось ютубера вбили, який показав своє обличчя. Олекса розповідає про котів, як гратися в якісь ігри тощо. Це повністю його ідея і втілення. Йому подобається монтувати відео, зводити звук. Він цьому вчиться сам. Інколи я його прошу робити про щось цікавіше, а не лише про ігри, цікаві кільком людям. Але Олексу це цікавить, він щотижня заливає нове відео. Ми на це взагалі жодним чином не впливали.

Про творчість і культурну революцію

– У Вас маса різних проєктів – літературних, музичних. Над чим працюєте зараз?

– Напевно, один з таких великих проєктів був «П’ятикнижжя» 2013 року, потім – «Колискові для Олекси», а зараз це проєкт «Чубай. Україна. Любов. POETY». 26 січня буде великий концерт на Сихові. Я втілюю і свою мрію – співати з симфонічним оркестром, і мрію тата, тому що у 15 років він створив у себе на батьківщині літературний гурток, де читав заборонені вірші українських поетів. І за це вперше потрапив у КДБ, де його допитував кадебіст з прізвищем Франко. Тато тоді спитав, чи йому не соромно з таким прізвищем працювати на сумнівну організацію. Батька переслідували через українську поезію. Наприклад, в «Колискових для Олекси» є багато української поезії, а також народні колискові. У тата була мрія, щоби українська пісня була покладена на музику і звучала на увесь світ. Тарас реалізував частину цієї мрії, а я продовжую так, як я це бачу. У проєкті «POETY» (все від Лесі Українки до Сергія Жадана) звучить інше прочитання, зокрема Тичини чи Вінграновського. Місія цих проєктів, щоб людям було легше слухати і читати поезію, щоби нарешті зняти поетів з бронзових постаментів і показати їх людьми, які любили, страждали, їм боліло. Мені здається, що радянська тенденція вішання поетів під рушничок відштовхувала від літератури. Зараз є маса тих, хто чуючи імена Франко чи Шевченко, відразу кривляться. Тому, напевно, під час Революції Гідності створювали образи українських поетів, вбраних у сучасні бренди чи з татуюваннями. Наприклад, через проєкт «Чубай. Україна. Любов» мої хлопці з «Rockoko» почали читати українську поезію. Місія моїх проєктів, щоби через мою особисту історію людям стало цікаво читати. Так само через проєкт «Колискові для Олекси» я показую, що є аутизм, є діти з аутизмом і їх треба любити.

Зараз планую зробити «Колискові для Олекси» з більш танцювальною музикою, тому що діти у нас виховуються на дуже простій російській попсі. Через це ми втрачаємо свою українську ідентичність. Якщо музика стане більш танцювальною, сподіваюся дітям стане цікавіше слухати, підспівувати, танцювати.

Щодо інтерактивного музею – це дуже довгограючий проект, який вимагає багато грошей. Але, думаю, що ми його теж реалізуємо. На все свій час. Натомість зараз хочеться поїздити з проєктом «POETY», щоби про нього почули. Реально, це проєкт, яким я найбільше пишаюся. Крім того, вийшла книжка з перекладами англійською. Це Тичина, Стус, Леся Українка, Вінграновський – улюблені поети мого тата, які стали і моїми улюбленими поетами. Натомість я доповнила їх Іздриком, Савкою, Жаданом. Тепер йдеться про те, щоби зробити продовження з молодими поетами, які теж надихалися Грицьком Чубаєм.

– В одному з інтерв’ю після Революції Гідності Ви говорили про необхідність культурної революції. Минуло вже шість років, чи відбувся, на Вашу думку, цей культурний здвиг?

– Війна закрила нарешті кордон і дала побачити, наскільки Росія впливала на нас. Ми мусимо перейти через страшний біль і важкі втрати, щоби почати цінувати те, що маємо. Після Революції Гідності з’явилося дуже багато україномовних гуртів, письменників, літературних фестивалів. Має бути правильний український президент, правильні програми для підтримки української культури. Нарешті десь українська культура стала модною. За шість років багато що змінилося. Але мені не подобається нинішня тенденція, коли все знову йде на спад, на жаль. Побачимо, як ми втримаємо кордони, які вже напрацювали, наприклад, україномовні квоти на радіо. Раніше ти не міг потрапити на жодне радіо. Сьогодні українські гурти збирають зали – це добре, але, окрім «Океану Ельзи», ніхто з україномовних не може зібрати стадіон. Те, що відбувалося в українській культурі протягом шести років до президентства  Зеленського, мені все подобалося.

– Чи поділяєте Ви думку деяких українських митців, що мистецтво поза політикою?

– Мистецтво в Україні ніколи не було поза політикою. Якщо ти співав російською мовою, то, можливо, й був поза політикою, бо просто тупо заробляв бабло. А всі україномовні виконавці, яких я знаю, ніколи не були поза політикою і саме вони вирішували долю цієї держави. Хто був серед перших на сцені Майдану? Це були україномовні виконавці, які вболівали за свою державу. А ті, для кого музика – це лише бізнес, звісно, що їм байдуже. На жаль, в Україні культура – це завжди політика. Митцю у нас важко виживати. Мої хлопці в колективі змушені працювати в ІТ-компаніях і приходити на репетиції після роботи. Музика не дає їм можливості фінансово стояти на ногах і утримувати сім’ю. Так само важко потрапити на радіо і телебачення. Здебільшого крутять одних і тих самих.

– А як змінити ситуацію?

– На радіо чи телебаченні мають бути люди, які не дивляться на формат, а є патріотами, котрі кохаються і кайфують від всього українського. Коли радіо і телебачення – це сухий бізнес, втрачається золота середина, утворюється щось тимчасове, що виховує покоління баранів, а це дуже вигідно, наприклад, Росії. Бо коли ти баран, тобою легше керувати. Люди, які керують цим всім, повинні зрозуміти, що масам однаково, що їм дають. Тобто це неправда, що крутять те, чого маси вимагають. Дебільний музичний контент створюють ті, хто цим керує. Змінить ситуацію повага до себе і до країни в якій ти живеш і до людей, котрі живуть в цій країні.

Оксана ДУДАР

Фото Олени ЧЕРНІНЬКОЇ