дивись.info

Пам’яті жертв Голокосту: як у Жовкві рятували євреїв під час Другої світової війни

Пам’яті жертв Голокосту: як у Жовкві рятували євреїв під час Другої світової війни
Жовківська синагога ХХ століття. Фото: Край.

Сьогодні, 27 січня, – День пам’яті жертв Голокосту. Понад 26 з половиною тисяч людей у світі були відзначені як «Праведники народів світу» за порятунок євреїв під час Другої світової війни, серед них понад дві з половиною тисячі українців.

Згідно із документами Яд Вашем, у Жовкві та околицях було близько двох десятків людей, що отримали відзнаку «Праведника». Про це ІА Дивись.info розповів науковий співробітник Державного історико-архітектурного заповідника у Жовкві Володимир Герич.

«До війни в Жовкві мешкали до шести тисяч євреїв – це було приблизно 30% від усього населення міста. Тут сформувалася єврейська громада, яка називалася штетл, що з ідишу означає «містечко». У центрі мала бути синагога, а також школа, тому що за єврейською філософією з малечку треба навчати, зокрема релігії. З ритуальних об’єктів – миква. Це було не тільки місце, де можна помитися, а й здійснювалися певні ритуали. У Жовкві єврейське життя було досить добре розвинуте – школи для хлопців та дівчат, громадські організації, спортивні команди. Тобто життя йшло добре, але все це почало ламатися 1939 року. Коли прийшли німці, євреї вже знали, хто це і яка філософія Гітлера», – розповів Володимир Герич.

«Війна Клари»

Багато світла на життя євреїв і Голокост у Жовкві проливає автобіографічна книга єврейської авторки Клари Крамер «Війна Клари», де вона описує події 1939-1944 років. Твір вперше був опублікований 2009 року в США.

Клара Крамер – донька єврея-фабриканта, народилася 1927 року.

Фото обкладинки книги.

«Коли 1939 року до Жовкви прийшла радянська влада, до євреїв вона ставилася інертно. Її цікавили хіба заможні люди. Якщо ти багатий чоловік, інтелігент, а якщо ще й присутні елементи патріотизму, значить тебе не мало існувати. Перші ешелони з людьми у Сибір зі Жовкви поїхали взимку 1940 року. Але прості євреї далі продовжували тут жити, працювати. 1941 року Друга світова війна прийшла і на цю територію – місто окупували німці. Гетто було створене не відразу, а 1943 року. Воно охоплювало територію на північ від синагоги, де була садибна забудова. Усе це загородили і перетворили на резервацію. Німці оголосили, що всі євреї мають туди переселитися жити. Більшість так і зробили.

Клара Крамер згадує про окупацію Жовкви у дещо ширшому розумінні. Німці запровадили у місті комендантську годину: кого ловили на вулиці – розстрілювали відразу або якщо поліцаї були з місцевого населення, то однаково відправляли до німців. Така ситуація була всюди, оскільки за знайденого єврея обіцяли гроші та п’ять пляшок горілки», – розповідає Володимир Герич.

Якось до сім’ї Клари прийшов робітник, який їм допомагав, і запропонував сховати родину у себе вдома – двох дорослих і двох дітей, але вони відмовилися, бо у нього маленька хатина і велика родина. Якби німці знайшли у чоловіка євреїв, повбивали б усіх.

Життя у бункері

А будинок, який згодом на 20 місяців став сховком для 18 людей, належав фабриканту, власнику олійні Мельману. Будівля стоїть і досі.

«Це відомий будинок – через дорогу від церкви Святої Трійці, біля колишнього консервного заводу. Там сьогодні живуть дві сім’ї. В одній з кімнат у паркеті вирізали плиту. Вона була дуже добре замаскована. Плита піднімалася і там ховалися люди. Я бачив її і вирішив, що було б добре забрати до музею. Зателефонував господарю, а він каже, що нема плити – американці забрали. Сьогодні вона  демонструється у Музеї Голокосту в Нью-Йорку. Якось Клара Крамер приїжджала до Жовкви. Ходила у той будинок, спускалася у підвал», – веде далі Володимир Герич.

Фото: Український тиждень.

Чоловік, який врятував 18 євреїв, був фольксдойче, тобто поляком німецького походження і звали його Валентин Бек. До приходу німців він працював у Мельмана і мав славу п’яниці та антисеміта.

«Було так, що після приходу радянської влади один з офіцерів погрожував Беку через його німецьке походження. Мовляв, що то за прізвище у тебе таке, поїдеш до Сибіру. І власник олійні, у якого працював Бек, викупив його. А 1941 року вже фабрикант звернувся до фольксдойче і запропонував йому залишити свій будинок за умови, що у підвалі буде бункер, де ховатимуться євреї. Валентин Бек погодився і оселився в помешканні разом з дружиною та донькою. Загалом у підвалі жили 18 людей. Будинок фабриканта один із небагатьох у місті на той час мав внутрішню вбиральню. Вночі відходи життєдіяльності виносили і виливали у внутрішній туалет. Це дозволило не виходити на вулицю», – веде далі науковий співробітник.

Сам Валентин Бек працював комірником у німців – завідував складом горілки. У будинку часто бували солдати Вермахту та офіцери СС. Клара Крамер у своїй книзі так описувала бункер: «Місця там було не більше, ніж у стійлі коня». Бек приносив їм їжу – хліб та картоплю.

Порятунок Бека

Коли Жовква була звільнена від німців і в місто повернулися радянські війська, настав час Клари врятувати Валентина Бека.

«1944 року порядки помінялися. Клара, коли жила у підвалі, вела щоденник. Представники радянського військового командування почали розбиратися – хто є хто, і зацікавилися Беком, який працював на німців. Його вже мали відправити до Сибіру. Тоді Клара взяла свій щоденник і понесла його коменданту міста. Комендатура знаходилася на нинішній вулиці Воїнів УПА. Офіцер прочитав той щоденник і дав команду Бека не чіпати. Згодом фольксдойче разом з дружиною виїхав до Польщі, у Катовіце. Сьогодні вони є у списку «Праведників народів світу», – каже Володимир Герич.

Практично усі, хто був у підвалі, вижили, окрім Клариною сестри. Якось будинок загорівся і вона у паніці втекла. Найочевидніше, дівчину схопили німці і розстріляли. Усі інші, як і Валентин Бек виїхали зі Жовкви. Клара Крамер після війни опинилася в таборі для переміщених осіб в Австрії. Там вона зустріла свого майбутнього чоловіка. 1949 року вони побралися і виїхали до Ізраїлю, де народилися двоє їхніх дітей. А 1957 року родина перебралася до США і оселилася в місті Елізабет.

У свої 80-ть Клара Крамер у співавторстві за Стівеном Гланцом написала «Війну Клари» – спогад про її воєнний досвід і переховування від нацистів. Твір згодом став корисним джерелом інформації для відомого британського юриста Філіпа Сендса, чия прабабуся теж була уродженкою Жовкви і який 2016 року написав книгу «Східно-Західна вулиця» про долю євреїв невеликого західноукраїнського містечка. Клара Крамер померла 11 вересня 2018 року.

Клара Крамер. Фото з відкритих джерел.

«До речі, зараз книга Клари Крамер перекладається і, сподіваємося, вийде друком у першому півріччі нинішнього року. Вона видана в США, а згодом перекладена в Польщі. Вже є домовленості про фінансування самого видання», – каже пан Володимир.

Гетто, Белжець і втечі

У створеному німцями Жовківському гетто, окрім місцевих євреїв, були й звезені люди з околиць.

«З гетто майже чотири тисячі людей були вивезені у ліс за містом і розстріляні. Сьогодні там встановлено пам’ятник. Є американці, які мають намір впорядкувати цю територію», – розповідає Володимир Герич.

Пам’ятний знак на місці розстрілу євреїв. Фото з відкритих джерел.

Це місце місцеві мешканці досі називають стрільбищем, адже тривалий час тут базувалися військові склади, проходили навчання, а на місці масової могили були тільки хащі.

«Частину євреїв зі Жовкви вивезли до Белжця. Там є станція, куди звозили людей ешелонами зі всієї Західної України, а потім відправляли у концтабори. Але тільки в Белжці загинули близько півмільйона євреїв, здебільшого від хвороб. Коли їх гнали на станцію, багато хто намагався втекти, бо розуміли, що це єдиний спосіб вижити. Є багато описаних історій, як єврейські сім’ї втікали і переховувалися у лісах взимку», – веде далі пан Володимир.

За окремими даними, після окупації в Жовкві залишилося 74 євреї.

«На жаль, ми не займалися пошуком «Праведників народів світу». Можливо, є ще родичі тих, хто пам’ятає ті часи, як вони рятували людей. Такі трагедії забувати не можна. Ця історія немає слідів, крім могил. На колишньому єврейському цвинтарі, де сьогодні міський базар, теж є місце масового захоронення», – розповідає Володимир Герич.

Сьогодні на Львівщині є близько 30 єврейських цвинтарів, які вважають збезчещеними. Найбільш відомий – Краківський цвинтар у Львові, де сьогодні знаходиться ринок. Це було одне з найдавніших єврейських кладовищ у Європі.

«Радянська влада на таких місцях найчастіше робила базари. Я зараз досліджую один момент, пов’язаний із міжвоєнною Жовквою. На карті до Першої світової війни у районі нинішньої вулиці Воїнів УПА колись був вигін, а також базар для торгівлі худобою. Колишня військова частина, яка знаходиться навпроти, була збудована ще австрійцями. Після Першої світової війни туди прийшли поляки – Шостий полк уланів імені Станіслава Жолкевського. А 1944 року – радянська влада. Вони теж поселилися у тих же казармах. Житла для офіцерів бракувало, і було прийняте рішення познімати мацеви на єврейському цвинтарі і ними вирівняли майданчик, де був базар для худоби. Там почали будувати житло для офіцерів, а базар перенесли на цвинтар», – розповідає дослідник.

Відомі євреї міста

Базар функціонує досі. Щоправда, недалеко від входу на ринок, біля східної стіни, є відносно новозбудований оель, у якому дві могили, де поховані рабин Александр Сендер Шор і його соратник рабин Іцхак Айзік. Вони жили на зламі XVII-XVIIІ століть. Нащадком Шора був Ізраїль Бродський – київський фабрикант, засновник «цукрової імперії» і династії Бродських.

«До Жовкви вперше у Східної Польщі прийшли друкарі єврейського походження з Голландії. Урі бен Арон Фебус Га-Леві оселився тут 1690 року і приніс сюди техніку друкарства. Він отримав привілей від короля Яна ІІІ Собеського, але з жорстким обмеження – на івриті можна було друкувати тільки єврейську літературу», – пояснює дослідник.

Жовква стала одним із найбільших осередків єврейського друкарства у Речі Посполитій.

Тісно з містом пов’язане ім’я сера Герша Лаутерпахта – вченого, юриста, автора концепції прав людини.

Герш Лаутерпахт.

«Нещодавно ми відкрили меморіальну дошку Гершу Лаутерпахту. Це людина, яка народилася в Жовкві, навчалася у Львові та Відні. Потім він жив у Лондоні. Це юрист-теоретик, який брав участь у справах, пов’язаних із Нюрнберзьким процесом. Лаутерпахт є фактично ідеологом такого поняття, як права людини – він теоретично обґрунтував Декларацію прав людини. Герш Лаутерпахм – один з героїв книги Філіпа Сендса «Східно-Західна вулиця» про Жовкву», – веде далі Володимир Герич.

Пов’язаний з Жовквою і всесвітньовідомий польський режисер Єжі Гофман, чиї предки були рабинами у місті. Зі Жовкви походила й родина за батьківською лінією американського політолога, соціолога і державного діяча, радника з національної безпеки президента Джиммі Картера, автора книги «Велика шахівниця. Панування Америки і її геостратегічні імперативи» Збігнєва Бжезінського.

Так Жовківська синагога виглядає сьогодні. Фото з архіву Дивись.info.

Сьогодні про єврейське життя Жовкви нагадує тільки синагога. Збудована приблизно 1700 року, вона пережила багато буремних подій. Підірвана німцями 1941 року, вона все ж встояла, а сьогодні залишається мовчазним нагадуванням про ті часи, коли у місті перетиналися і співіснували три культури – українська, польська та єврейська.

Оксана ДУДАР

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.