дивись.info

Кобзар і Львівщина: як нащадок роду Шевченків опинився у Жовкві (фото)

Кобзар і Львівщина: як нащадок роду Шевченків опинився у Жовкві (фото)
Семен Красицький 1915 рік.

У кількох метрах від міської ратуші у Жовкві є могила, де поховані жертви радянського терору. Серед них Семен Красицький – художник-самоук, нащадок роду Шевченків.

Свого часу історією Семена Максимовича Красицького зацікавився науковий співробітник Жовківського історико-архітектурного заповідника Руслан Звір. У фондах музею він побачив фото чоловіка зовні дуже схожого на Тараса Шевченка – такий самий типаж, висота чола, навіть вуса. Почута тоді фраза, що це, кажуть, родич поета, розпалили у Русланові науковий інтерес і він почав шукати.

«У четвертому томі «Жовківщини» прочитав невелику замітку про Красицького, з якої дізнався, що він жив тут і ким був. Коли вже почав шукати просто у Google, то знайшов інформацію про Фотія Красицького, відомого українського художника, викладача Академії мистецтв у Києві. А ось з Красицьким зі Жовкви виникла проблема, бо навіть не було відомо точно його ім’я – чи то він був Семеном, чи Степаном?» – розповідає Руслан Звір.

Далі пошуки привели до архіву СБУ. Згідно з отриманим списком про замордованих у в’язниці НКВС, з 33 жертв 9 були невпізнані і серед них людина з прізвищем Красицький, але іменем Степан.

Пам’ятник-могила жерт НКВС. Фото: Вікімапія.

«Мої пошуки почалися зі встановлення імені – Семен чи Степан. Я відкрив українську енциклопедію і почав шукати рід Красицьких. Тоді з’ясував, що перший Красицький – це Антон, чоловік Катерини, сестри Тараса Шевченка.  У них було 12 дітей, з яких вижили четверо – Яким, Степан, Максим і Федір. Художник Фотій Красицький був сином Степана. Пізніше я зв’язався з його онукою Людмилою, яка займається дослідженням Шевченківського родоводу, і від неї дізнався багато про нащадків Катерини та Антона Красицьких. Єдиний з роду, про кого майже нічого не було відомо – це Семен, син Максима Красицького. Тоді я почав шукати тут, у Жовкві, перечитуючи місцеві видання, зокрема газету «Жовківські вісті», а також спогади Наталії Романків – племінниці дружини Семена Красицького. Тільки тоді почала вимальовуватися якась загальна картина», – розповідає дослідник.

Від Людмили Красицької Руслан Звір дізнався тільки час і місце народження Семена.

«Народився він 1878 року у селі Зелена Діброва Городищенського району Черкаської області. Найімовірніше, саме тут він здобув початкову освіту. Жодних спогадів про те, де навчався після школи, немає. Я звертався в архів СБУ, писав запит, але отримав відповідь, що такої справи немає. Очевидно, коли його судила радянська влада, то мало бути складене детальне досьє. Саме цю справу я намагався знайти, аби заповнити прогалину в його біографії – йдеться про період від народження і до Першої світової війни. У Львові в архіві справи немає. Звертався я в архів МВС. Там теж справи немає. Нічого не знають про Семена Красицького і в Центрі дослідження національного руху у Львові. Звертався у музей «Тюрма на Лонцького». Натомість директор Руслан Забілий порадив поспілкуватися з Володимиром В’ятровичем, тодішнім головою Українського інституту національної пам’яті. Він скерував мене до виданням про музеї та архіви України. Також я надіслав запити в державні архіви Черкаської та Київської областей. Обидві відповіді були негативні. Куди поділася справа Красицького, можна лише здогадуватися. Припускаю, що, можливо, як важлива справа вона була передана в Москву», – веде далі Руслан Звір.

З Першої світової війни відомо, що Семена Красицького призвали на службу до Російської імператорської армії. Про це свідчить фото із датою – 21 березня 1915 рік.

«Служив він у 1-му гвардійському корпусі 2-ої бригади лейб-гвардійського єгерського полку у  14 сотні, де виконував обов’язки сотенного санітара. На це вказує нарукавний хрест, а також про службу у війську згадувала племінниця Наталія Романків. Десь саме тоді Семен Красицький познайомився зі своєю майбутньою дружиною Альмірою Римаєвою», – пояснює дослідник.

Коли молоді люди захотіли одружити, категорично проти цього шлюбу виступив батько нареченої – Григорій Римаєв. Чому йому не сподобався Семен, достеменно невідомо, але ймовірно йшлося про соціальний статус. Григорій Римаєв був заможним купцем.

«Родина Римаєвих мешкала у селі Машарино, зараз  – Мошорине Знам’янський район Черкаської області. Після батькових заперечень Альміра втекла з дому, і молоді люди таємно одружилися. Очевидно, згодом Григорій Римаєв таки прийняв зятя, бо відомо, що Красицький бував у домі свого тестя. Власне там він і познайомився із Симоном Петлюрою. Найімовірніше, завдяки цьому знайомству Семен Красицький вступив на службу у військо УНР. Звідки це припущення? Тому що відомо, що Красицький був у таборі для інтернованих осіб у місті Каліш в Польщі. Табір був закладений ще німцями 1914 року для своїх вояків, які сюди потрапляли після поранення», – розповідає Руслан.

Згодом під час українсько-польської війни поляки почали використовувати табір для інтернованих осіб. Він був розрахований на 4 тисячі осіб і сюди відправляли тих, хто служив 3-ій Залізній, 2-ій Волинській дивізії та військовому шпиталі.

«Найімовірніше, Семен Красицький служив при цьому шпиталі, бо пройшов медичний вишкіл. Табір у Каліші був розформований 1924 року, але подружжя Красицьких залишилося у місті. Про це свідчить фото 1925 року, на якому Семен Красицький, його дружина Альміра, її сестра Пелагія та її чоловік Степан Козовий.  Останній походив зі села Нагірці, що на Жовківщині. У подружжя Козових було двоє дітей – Наталія та Олександр. Син загинув 1941 року під час Другої світової війни, а Наталія прожила до 2006 року. Саме вона зберігала картини і фото свого дядька», – веде далі дослідник.

Семен Красицький. Фрагмент групового фото 1925 року.

Згідно зі спогадами Наталії Романків (Козової), батьки – Степан і Пелагія – разом з сином Олександром переїхали у Нагірці 1922 року з Наддніпрянщини. Дослідник припускає, що подружжя Красицьких хотіло покинути Польщу і повернутися у рідні краї, але побоялося – там вже встановилася радянська влада і їм загрожував арешт або й смерть.

«Орієнтовно 1932 року Красицькі переїхали у Нагірці до Козових, а через пів року винайняли житло на вулиці Сніцинській у Жовкві (сьогодні вулиця Василя Стуса, 6). За спогадами Наталії Романків, у Семена та Альміри своїх дітей не було, зате у них жили племінники, які навчалися у місцевій школі. Наталія пригадувала, що дядько завжди вставав рано і починав малювати. Цілими днями малював. Коли вони поверталися зі школи, він все ще працював. Дядько був дуже добрий. Якщо тітка могла насварити чи покарати якось, то він завжди їх шкодував. Кликав до себе, пояснював, що добре, а що ні. Розповідав якісь притчі чи життєві історії, а за якийсь час питав чи діти зрозуміли, про що він говорив. Як згадувала Наталія Романків, це було гіршим покаранням, ніж коли тітка сварилася», – розповідає Руслан Звір.

З творчого доробку Семена Красицького у фондах Державного історико-архітектурного заповідника Жовкви зберігається три картини «Бички», натюрморт 1941 року та портрет молодого Шевченка, який сьогодні експонується у музеї.

«Знаємо ще про дві, які бачили на фотографіях. Одна картина «Стіжки» знаходиться в Росії, де опинилася через родину Романківих, йдеться про сина Наталії. Ще одну картину «Ісус на Оливковій горі» можна побачити на фото Альміри з Семеном, де художник саме малює це полотно. Але світлина було розрізана навпіл. Припускаю, що сталося це після того, як 1939 року сюди прийшла радянська влада», – розповідає науковий співробітник.

Ще один цікавий факт з біографії Семена Красицького, що десь у період з 1937 по 1939 рік у друкарні отців василіан він видав збірку художніх робіт Тараса Шевченка, там було близько 20 сторінок. На звороті видання був такий напис: «Задумане мною видання довелося мені видати в тяжкім для України часі: наша Вітчизна вимирає з голоду. Своїм святим обов’язком вважаю 5% з чистого прибутку від продажів видання Передати «Комітетові Допомоги Голодуючим на В. Україні» та «Комітетови Допомоги Жертвам Повені» (Вид. С.Красицький).

Коли прийшла радянська влада, Семен Красицький працював у художній артілі, але згодом звільнився через якийсь конфлікт з керівництвом і влаштувався в позичкову касу касиром (тепер це вулиця Воїнів УПА, а тоді – Лянкевича).

«Коли прийшла радянська влада, вона перейняла усю виконавчу владу і почалася перша паспортизація мешканців. 1940 році у поліцейському відділку таємно повідомили Красицького, щоби він покинув місто. Але він сприйняв це як провокацію і з недовірою поставився до попередження. Натомість дружина сприйняла це серйозно. Очевидно, вона знала, що сталося з її родиною, яка мешкала на Наддніпрянській Україні, бо в газеті «Жовківські вісті» за 7 грудня 1940 року є замітка, що паспорт на ім’я Альміри Красицької, виданий 1940 року, вважати недійсним, оскільки він є втраченим. Можливо, вона позбулася документа, щоби уникнути переслідування. Тоді десь і була перерізана фотографія, на якій Красицький малює картину «Ісус на Оливковій горі». Збереглася саме частина, на якій є Альміра», – пояснює дослідник.

15 червня 1941 року Семен Красицький вийшов в магазин купити хліба, а додому так і не повернувся.

«Дружина його шукала, але не могла знайти. Хтось їй доповів, що Семена заарештували і ведеться слідство. Після початку німецько-радянської війни німецькі війська вступили до Жовкви в ніч з 26 на 27 червня. А 25 червня у місті ще залишалися внутрішні війська і тюрма НКВС. За спогадами місцевих мешканців, у ніч перед тим, як увійшли німці, у замку дуже голосно гуділи машини і було чути постріли. Коли 27 числа увійшли німецькі війська, люди зібралися біля тюрми і знайшли свіжо зариту землю. Жодного в’язня не було. Коли почали розкопувати, то знайшли 33 тіла, за іншими даними – близько п’ятдесяти тіл. Достеменно відомо, що в тій могилі поховали 9 осіб, яких не впізнали, і серед них є Семен Красицький. Ймовірно, дружина просто боялася прийти і забрати тіло, щоби перепоховати. Відомо, що після початку війни вона емігрувала до Аргентини і померла там 1968 року. Чи вивезла вона туди якусь картину, теж невідомо. Невідомо, під яким іменем вона жила в Латинській Америці. Подібні історії з розстрілами були в багатьох інших містах. 1995 року на місці масової могили спорудили постамент», – розповів Руслан Звір.

Сьогодні Людмила Красицька – онука Фотія готує до видання енциклопедію роду Шевченків. Але у біографії Семена Красицького досі залишається багато білих плям. Адже малоймовірно, що на людину, яку заарештував і знищив НКВС, не було заведено справу. Можливо, її виявлять колись в одному з архівів. Дослідник не полишає надії, що знайдеться інформація про Семена Красицького в архіві Варшави, де є окрема теках про військовополонених.

Невідома й доля картин художника, бо, очевидно, їх було значно більше, ніж п’ять, про які сьогодні достеменно відомо.

Оксана ДУДАР

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.