Полювання на відьом: як на Галичині під час епідемій переслідували підозрюваних у чаклунстві

Свого часу ці факти описав Іван Франко в нарисі «Спалення упирів в Нагуєвичах 1831 року». Як зазначає автор, ці розповіді він чув ще у дитинстві.

За даними видання Gazeta Lwowska від 1848 року, яку цитує Іван Франко: «Жахлива епідемія – холера, яка охопила всю Європу у 1831 і 1832 рр., не оминула й Галичини. За урядовими підрахунками, холера у той час з’явилася в 3608 місцевостях з населення 3 148 235 людей, з яких захворіли 255 774, а померли 96081». Найбільший відсоток тих, хто захворів, був у Стрийському та Самбірському округах, де захворіли 12% населення. Щодо смертності, то на Галичині зі 100 хворих помирали 38, у Львові – 52.

У своїх дослідницьких пошуках Іван Франко натрапив на записки ієромонаха Ілії-Еміліана Коссака в часописі «Слово» від 1880 року. Йдеться про те, що, виїжджаючи з Нагуєвичів, Коссак на околиці села побачив велике згарище, вкрите попелом. Поцікавившись у місцевого селянина, що це, той відповів, що тут палили упирів, через яких помирали люди під час холери.  А упирів виявляв місцевий хлопець за волоссям на грудях. Подібні страти були й по інших селах. Ще селянин розповів, що хотіли спалити й найстаршого упиря, але він замкнувся у монастирі в Дрогобичі. Як згодом з’ясував Коссак, у відьомстві підозрювали настоятеля отця ректора Качановського.

Щоправда, Іван Франко засумнівався у деяких викладених фактах, оскільки Коссак записав їх через 20 років після самих подій і включив їх у «Літопис Крехівського монастиря», коли був його ігуменом. Крім того, про погром він знав лише з чужих розповідей. Один з фактів, який не відповідав дійсності, – це місце, де спалювали упирів. Страшна розправа відбувалася на вигоні, а місце називали Селом, якого Коссак не міг фізично бачити, коли виїжджав через сільську браму.

Більш достовірні дані містяться у записах Ольги Франко. Йдеться про спогади місцевих старожилів, які були свідками цих подій – Артима Лялюка і коваля Семена Буцяка. Вони розповіли, що коли в Нагуєвичі прийшла холера, то першим помер місцевий піп, а також про хлопця Гаврила, який нібито зізнався, що упир і може впізнати інших. Він також нарадив селянам, що упирів треба спалювати тільки на терновому чи ялівцевому вогнищі. У день страшного погрому схопили кількох чоловіків. Їх зв’язали ланцюгами, вимагали зізнань у відьомстві і перетягали через вогонь. Одному чоловікові вдалося втекти і сховатися. Ті, яких піддали тортурам, так і залишилися на місці згарища, лише одного дружина забрала додому. За свідченнями, дехто помер аж через два тижні. Натомість Гаврило, який став причиною тих страшних подій, прожив ще дуже довго. Він одружився, у нього народилися діти, а його чи то донька, чи близька родичка теж фігурувала у розповідях про холеру 1873 року.

Після розправи у селі ще кілька днів продовжували помирати люди від холери – 45-50 на день, а потім перестали. Тоді в Нагуєвичі приїхала комісія зі Самбора і заарештувала війта та організаторів погрому. І хоча спочатку їх мали стратити, зрештою вони відбулися невеликими тюремними термінами, бо буцімто переконали суд, що спалювання відьом під час пошесті практикувалася здавна, і навіть були знайдені відповідні документи.

Це далеко непоодинокий випадок, описаний Іваном Франком, коли на Галичині у такий жорстокий спосіб намагалися боротися з морами та пошестями. Археолог, доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу археології Інституту українознавства ім.Івана Крип’якевича НАН України, завідувач відділом Інституту релігієзнавства Львівського музею історії релігії Микола Бандрівський вважає, що місця спалення людей, яких звинувачували у відьомстві – це абсолютно новий вид археологічної пам’ятки, який потребує дослідження і ознакування.

«Мені видалося це цікавим, бо йдеться про абсолютно новий вид археологічної пам’ятки – місця, де людей, звинувачених у відьомстві, піддавали тортурам. Спалювання на вогні – це один із найжорстокіших способів позбавляння життя. І очевидно, що мешканці багатьох сіл знали місця біля своїх поселень, де ці речі відбувалися. На сумні видовища збиралися люди і з сусідніх сіл. Тому, я вважаю, що такі місця треба виявляти, наносити на карту, картографувати, брати під охорону і досліджувати. Тобто щоб вони не забудовувалися і не розорювалися. Чисто з людських міркувань їх треба позначати, адже там багато людей прощалися із своїм життям у важкий спосіб», – розповідає Микола Стефанович.

Ймовірно, першою спаленою на вогні у Західній Європі «відьмою» була молода аристократка з Тулузи Анжела де Лабарт. Це сталося 1275 року. Вважається, що найбільш запекла боротьба з «відьомством» у Західній Європі тривала у період з 1450 по 1750 роки. За словами Миколи Бандрівського, наш регіон, зокрема Гуцульщина, Бойківщина, Прикарпаття не були винятком на тлі тогочасної Європи.

«Так само спалювали і знищували підозрюваних у чаклунстві. Тут є дуже цікавий момент, що люди не просто кивали пальцем на того чи іншого, звинувачуючи у відьомстві. До цього спричинялися або пошесті, або якісь природні катаклізми – наприклад, посухи. І тоді люди шукали винних. Дуже цікавий аспект, як тогочасна церква реагувала – православна чи уніатська – на подібні прояви? Є відомі випадки, коли священники стримували людей від таких дій і казали, що це не богоугодна справа», – веде далі науковець.

Тим часом у Західній Європі справи про чаклунство розглядалися інквізицією.

«Зазвичай хтось у селі виявляв ініціативу, після цього зверталися до війта як представника офіційної влади. Та переважно люди брали справу у свої руки, вважаючи, що тільки у такий спосіб можна відвернути посуху, тиф, холеру та інші біди. У містах такого бути не могло, бо більшість з них мали Магдебурзьке право. На нього поширювалися чіткі законодавчі регламентації – що можна робити, як, хто має бути присутній, чи має надаватися адвокат тощо.

Багато наших львівських дослідників пов’язують інквізицію з братами-проповідниками, яких з XIV століття стали називати отцями-домініканцями. Домініканський орден у Львові з’явився вже у першій половині ХІІІ століття. І вони справді мали за обов’язок, принаймні у Західній Європі, вести розслідування щодо людей, яких підозрювали у чаклунстві. Та ченці вивчали виключно теологічний, догматичний аспект вчинків, якими книжками користувалася підозрювана у відьомстві чи говорила якісь закляття, хто це чув і бачив. Але інквізиція ніколи не приймала жодного рішення про спалення чи вбивство в інший спосіб людей. Інквізиція давала свій вердикт як релігійна інституція – чи узгоджується це зі Святим письмом, чи не узгоджується, і передавала цей вердикт світській владі. Тому вироки виголошувалися не братами-домініканцями, а саме світською владою», – пояснює Микола Бандрівський.

Дослідник вважає, що на територій Галичини, здебільшого у сільській місцевості, є чимало місць, де селяни влаштовували розправу над тими, кого підозрювали в накликанні бід на їхні домівки.

«Є топоніміка згарищ, адже це відбувалося не будь-де. Біля кожного другого чи третього села були відведені певні території – у ярах або за межами сільськогосподарських угідь. Безперечно, це не були одноразові акції. Львів, наприклад, щокільканадцять років потерпав від різних епідемій. Зрозуміло, що в ті самі роки від таких самих епідемій потерпала і вся Східна Галичина», – веде далі археолог.

І додає, що його як фахівця цікавить, до якого виду пам’яток належать місця спалення людей.

«Це не можуть бути місця культу, до яких належать святилища, капища, божища, кам’яні фігури, жертовники. Так само згарища не належать і до поховальних культів – найпоширеніших видів археологічних пам’яток, – адже людей там ніхто не захоронював. Тобто на сьогодні ще ніхто не досліджував подібні місця спалювання людей. Навіть не стояло питання про те, щоби такі місця розглядати як окрему археологічну пам’ятку. Ці речі не вкладаються у рамки традиційних археологічних пам’яток», – пояснює археолог.

І додає, що дослідження подібних пам’яток має відбуватися на стику кількох наук, зокрема археології, релігієзнавства, частково медицини тощо. Подібні історії передавалися з вуст у вуста, тому нащадки свідків тих подій досі можуть вказати місця, де влаштовували розправи над підозрюваними у відьомстві.

Щодо руських воєводств Речі Посполитої XVII-XVIII століттях, то і тут були суди над підозрюваними у чаклунстві. Магістратські суди повинні були користуватися нормами Каролінського кодексу, згідно з якими вироком за відьомство було спалення, яке частіше замінювали смертю від меча, але найпоширенішою карою був штраф і побиття. Про це пише дослідниця Катерина Диса в книзі «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII-XVIII ст.». І до речі, не йдеться про більш гуманне суспільство, просто у той час з 14 міст та містечок ката утримували лише три – Львів, Кам’янець та Кременець.

Оксана ДУДАР