Великдень за колючим дротом: як святкували в радянських таборах

Обмеження в походах до храму чи певних обрядах може зіпсувати настрій багатьом. Але не тим, хто відчув на собі міць радянських репресій. І йдеться навіть не про те, що радянська влада не визнавала релігійних свят чи не дозволяла відвідувати церков (хоча й це також було роками).

Тисячі українців у ті роки зазнавали ізоляції в прямому значенні слова від решти суспільства, рідних і Батьківщини. Втім навіть у далеких сибірських таборах вони намагалися у міру можливостей відзначати Христове Воскресіння, незважаючи на тоталітарний режим.

Львівський письменник, лауреат премій Шевченка, Стуса та Сковороди Ігор Калинець був арештований у 1972 році і провів в уральському таборі 6 років.

«Там було зо дві сотні в’язнів, а серед них – дуже багато українців, то святкувати було кому, – пригадує дисидент. – Люди всілякі були: і старші від нас, і ті, що були в підпіллі та лісах. Ми були вже трохи пізніші, але все рівно (хоч церкви були вже закриті в 50-ті та 60-ті роки) ми святкували Великдень і добре знали, що то таке є. Ходили святити Паску до священника нелегального, вдома святкували».

У таборі, розповідає Калинець, в’язні з різних куточків України обмінювалися традиціями: «Ми святкували, хоча, звісно, не так, як за волі. Бо не мали ні яйця свяченого, ні паски. Зате купували білий хліб. Те, що мали з посилок чи бандеролей, теж долучали до свята. Сідали за стіл, вітали один одного, співали «Христос Воскрес». Традиція ця відбувалася, може, не так пишно, але щось та й було. Ми не пропустили жодного свята. Хоч це були робочі дні, ми ходили на роботу, але після роботи ми могли збиратись разом і відсвяткувати».

У своїй статті «Великдень за ґратами» історик Ігор Дерев’яний пише, що інколи адміністрація намагалася не допустити святкування навіть після завершення робочого дня.

Любомир Полюга, зв’язковий проводу ОУН, який певний час був охоронцем Романа Шухевича, про Великдень 1952 року згадував таке: «У четвертій жіночій зоні Особлагу №1 (місто Інта) жіночу бригаду під конвоєм привели до місця роботи. Їхня робота була у тому, щоб копати промерзлий ґрунт для фундаменту будівлі. Жінки виконали норму до 16.00. Щоб ви собі уявляли, побудка на такі роботи була о 5.00. О 6.30 люди під конвоєм виходили з зони і йшли на роботи. До 16.00 вони впорались з роботою і хотіли повертатись до бараків, трохи відпочити і згадати про свято Великодня. Вони знайшли для себе цей час. Проте конвой наказав далі працювати, офіцери відмовлялись виводити жінок з робочої зони. Бригада відмовилась працювати. Їм погрожували і навіть нацькували собак, притримуючи їх. За спогадами, навіть були попереджувальні постріли вгору. І тоді хтось з групи в’язнів почав співати «Христос Воскрес із мертвих». Це підхопила уся робоча бригада жінок-в’язнів, що створило загальний гул. Охоронці розгубились. І усіх жінок відвели в зону. Це стало дуже сильним консолідуючим моментом».

Про спротив в’язнів тоталітарній системі згадувала й учасниця Норильського повстання Галина Заячківська. На Великдень 1956 року ув’язнені жінки домовились між собою, що вони своїми силами відспівають Утреню перед 4 ранку: «Загальна побудка на роботи була о 5.00 гімном Радянського Союзу. Святкова літургія розпочалась, як планували, і спів жінок фактично випередив побудку». Таким чином ув’язнені, як могли, протистояли системі.

Вишитий жінкою-політв'язнем образ. Архів Центру досліджень визвольного руху.

Наполегливість в’язнів давала певні плоди. Загалом після смерті Сталіна в’язні нарешті отримали можливість святкувати Великдень. У другій половині 50-их років на Воскресіння в’язні навіть не виходили на роботи. Офіційного дозволу адміністрації, звісно, не було – вихідними могли бути лише державні свята. Але наполегливість в’язнів спричинила до того, що керівництво таборів часто заплющувало очі на ці святкування, а бригадири (переважно теж із числа ув’язнених), які мали організовувати усіх на роботи, не вимагали працювати у цей день. Це була своєрідна умова – політв’язні сумлінно працювали, на відміну від кримінальних, і не зривали адміністрації виконання плану. Керівництво натомість йшло на певні поступки, як-от святкування Великодня.

Деякі ув’язнені згадують, що святили в таборах хліб. Це був звичайний в’язничний хліб, але людям таїнство свячення їжі дарувало велике духовне, емоційне піднесення. Часто в таборах відбували покарання священники, інколи такі зобов’язання брав на себе хтось інший – церква не забороняє, а навпаки пропагує обряди, проведені звичайними парафіянами, якщо цього вимагають обставини.

Цікаво, що великодніми традиціями ділилися між собою не лише українці. Григорій Пришляк, який був співробітником проводу ОУН, згадує цікавий випадок в Інті 1957 року. Там Великдень спільно святкували українська та литовська громади. Він також згадує, що українцям і литовцям було легше порозумітись на основі отриманих вироків та досвіду боротьби, аніж з іншими націями. У той Великдень в’язні навіть створили спільний українсько-литовський хор і виконували співи обома мовами. Тобто Великдень був також консолідуючим фактором між різними націями.

Набагато простіше, пригадує Ігор Калинець, було святкувати Воскресіння на засланні – його поет із дружиною відбували на Забайкаллі: «У засланні ми святкували так, як святкували вдома, у Львові. Хіба що нас було мало – я та Ірина. Вона готувала все, що треба – пекла паску, робила всі страви, яєчка фарбувала, готувала цвиклі, купували м'ясо. Крім того, приходили бандеролі із святковими харчами. От тільки до церкви не ходили, бо церкви не було. Сиділи і святкували. А ще всі ходили на одну гору, де колись ще в 30-их роках ліквідували церкву. Там залишався хрест, а гора називалась П’ятниця».

Що поєднує всі розповіді – спогади про незвичну, піднесену атмосферу святкування Великодня в таборах. Адже розповіді про страждання Божого Сина були дуже близькими та зрозумілими тим людям, а історія про його воскресіння вселяла в’язням надію навіть попри всі біди, які доводилося переживати нащодень.

Тетяна ЯВОРСЬКА