Сьогоднішня ситуація чітко показує, що в суспільстві дуже низький рівень відповідальності, – Тетяна Лебухорська

Про урбанізм, довгострокові виклики пандемії та вплив на цінності, розмова з головою ГО «Буковинська агенція регіонального розвитку» Тетяною Лебухорською.

– Як «криза» сидіння вдома вплине на урбанізм у майбутньому?

– Почнемо з того, що для мене урбанізм має два аспекти: взаємодія людей з навколишнім простором (не живим простором) та партисипація. Для того, щоб мати якісну взаємодію з простором, його потрібно створювати шляхом партисипації, залучення тих людей, які будуть далі користувачами цього простору.

Якщо ми говоримо про класичне та пряме розуміння урбанізму, то цього ми зараз і не маємо, не маємо доступу до простору. Скажімо так, що це одна з тих криз, які торкаються урбанізму під час карантину. Якщо брати до уваги аспект партисипації, то тут ситуація виглядає дуже цікаво. З одного боку, начебто мали б з’явитись якісь нові способи партисипації (ми більше часу онлайн, можемо спілкуватися онлайн, можемо ініціювати нові форми комунікації), але партисипація – це двосторонній процес. Для того, щоби партисипація відбулася, повинно бути, по-перше, бажання того, хто приймає рішення почути, що ж треба клієнтам, бенефіціарам, людям, а по-друге, бажання людей висловлюватися. Так ось, мені здається, що зараз ми дуже чітко бачимо, що люди мають можливість висловлюватися, хочуть висловлюватися, але не завжди у тих, хто приймає рішення, є бажання чути, реагувати на ту думку, яку мають люди.

– А чого таки бракує? Спілкування з людьми, простору чи і того, й іншого?

– Мені бракує живої комунікації. Маю вдосталь дистанційної комунікації, тому що і робочі процеси, комунікація з друзями, родиною дуже часто відбувається зараз дистанційно, хоча зрештою вона і раніше досить часто відбувалась дистанційно. Але тоді завжди був вибір: поговорити по телефону з батьками чи заїхати до них у гості. А тепер відчуття наче у клітці, бо є лише той єдиний вибір, єдиний шлях комунікації дистанційної. Доступ до особистої комунікації зараз набагато складніший, і це бентежить.

– З приводу чого ми готові висловлюватись зараз, якщо згадувати твої слова щодо партисипації? Про що би хотіли говорити громадяни?

– Тут ситуація може дуже різнитися, але мені здається, що зараз дуже актуальною є тема безпеки в абсолютно різних аспектах. Люди часто відчувають себе не захищено та розуміють, що немає на кого покластися. Тобто покладатися можемо лише самі на себе. Можливо, безпека – це саме те питання, до якого варто прислухатись і залучати людей для того, щоб продумати, як зробити життя в умовах карантину, пандемії більш безпечним, але знову ж таки в всіх аспектах безпеки (майна, психологічно).

Щодо того чи готові люди висловлюватися, чи ні, завжди залежить, з яким питанням, повідомленням ми йдемо до людей. Потрібно ж використати правильні методи і розговорити людину для цієї комунікації – це як мистецтво. Дуже часто зустрічається така позиція «ну ми ж зробили опитування, ті хто хотіли, могли висловитися, але ми не отримали фідбек». А чому ми його не отримуємо? Бо ми не достукались так, щоби люди хотіли його дати, розуміли, що від них хочуть і вірили, що їхня думка буде врахована.

– Чому ти зайнялась урбанізмом? Зазвичай  урбаністи – це здебільшого архітектори, які знають, як конструювати простір, щоб породити комунікацію, але ти ж не архітектор, але, певне, виконуєш функцію «вміти розговорити».

– Власне про урбанізм та архітектуру. Українською мовою важче це пояснювати, бо це слова іншомовного походження для нас, але якщо беремо англомовну термінологію, то в нас є окрема поняття «urban planing» як містобудування, де є дуже вузька спеціалізація для архітекторів, а урбанізм знаходиться на стику різних сфер та різних галузей і в тому його краса. Взагалі, і «стратегія блакитного океану» про те, що шукати потрібно на стику різностей. Коли ми поєднуємо людей з різних галузей, з різними поглядами, то можемо отримати абсолютно новий і класний результат. Для мене урбанізм, його специфіка в тому проявляється.

Чому я цим займаюсь? Бо мене турбує той простір, у якому я живу, я не вважаю своїм простором той, який починається лише з порогу в квартиру. Для мене всюди, де я фізично можу перебувати, є простір, в якому я проживаю. Якщо маю можливість вплинути на нього, зробити його більш дружнім для людей, комфортним, то відчуваю, що варто цим займатись. Думаю, що в моєму випадку це більше відчуття відповідальності і приналежності.

На мою думку, сьогоднішня ситуація дуже чітко якраз показує, що в суспільстві дуже низький рівень відповідальності. Якщо відповідальність стосується, що «я відповідаю за щось близьке до мене», то люди проявляють її, а почуття відповідальності за щось ширше, ніж за «моє життя» і «моєї родини»,  в нас з тим трошки є проблема. Це дуже гарно показує те, як ми зараз не сприймаємо нових правил.

– А в чому ти бачиш позитиви карантину, кризи для розвитку урбанізму?

– Будь-яка криза, безумовно, може сприйматись як можливість. Ймовірно, трохи не в контексті урбанізму, але це теж важливо, що ми вчимося більше розуміти самі себе і свої цінності. Те, що завжди для нас здавалося звичним, зрозумілим, ми залишилися без цього і отримали розуміння, що є інші речі, які для нас набагато важливіші зараз.

Чому це важливо і цікаво в контексті урбанізму? Тому що співучасть – це боротьба цінностей або те, як ми можемо поєднати свої цінності. Тому що вони у людей дуже різні, і коли ми створюємо щось спільне, то нам важливо домовитись, на яких засадах ми це робимо. Розуміння наших особистих цінностей дає нам можливість у подальшому краще порозумітись з іншими людьми.

– Можливо, після карантину з’явиться більше публічних місць і закріпляться такі карантинні традиції, як «веломобілі»?

– Впевнена, що так буде. Через що ввели обмеження перебувати в публічних просторах? Тому що кількість цього простору дуже обмежена і його загальна площа теж обмежена. Ми розуміємо, що якщо зараз всі люди одночасно вийдуть на вулиці, то ми просто захлинемося, нам не вистачить фізичного простору, де ми могли б всі одночасно перебувати. Цей період добре показує нам, що цього простору дуже мало в мегаполісах і місцях з щільною забудовою, фактично цих просторів немає. В нас є якісь дитячі майданчики, вулиці, які фактично не пристосовані ні до чого, і декілька парків та скверів. Безумовно, цього людям не достатньо. І я хочу вірити та сподіваюсь, що ми всі будемо ініціювати, щоб таких просторів було набагато більше.

Ми свого часу так говорили про Чернівці. В нас є всього лише одна велика пішохідна вулиця, і ввечері погожого дня вона переповнена. Ми завжди апелювали до того, що люди потребують більше якісного простору, але місто цю потребу не задовольняло. Щодо транспорту, то ситуація теж дуже цікава. Бачимо, що кількість транспорту на дорогах зменшилася, а ми виявили один такий важливий негативний аспект громадського транспорту, на який робиться ставка в сталих містах, оскільки він дає найбільшу можливість перевозити багато людей одночасно. І в нас виходить ніби криза громадського транспорту, але з іншого боку, відкриваються можливості для інших видів індивідуального транспорту. І я б тут не говорила тільки про велосипеди, але, наприклад, про електросамокати, які набувають популярності. Це зараз той транспорт, який дозволяє дотримуватись правил в умовах карантину та дуже якісно задовольнити потребу у пересування.

Чому зараз велосипедисти чи особи на самокатах почувають себе більш вільними? Бо вони почувають себе більш безпечно, адже загальна кількість транспорту, яка виходить на дороги міста, стала набагато меншою. А чому менша? В людей зменшилася потреба в пересуванні взагалі: чи штучно, чи природно – це вже інше питання. Але це свідчить про те, що теорія «компактних міст», яка зараз є основою для розвитку багатьох міст, справджується.

Дуже б хотілося, щоб ті люди, які приймають рішення, зрозуміли, якими ж повинні бути дороги та сучасні простори у місті. Але від урбаністів, від суспільства, громадсько активних мешканців буде залежати чи ми зможемо розставити ці акценти та пояснити, що саме таким є причинно-наслідковий зв'язок.

– Урбанізм здатен перейти онлайн? Як і чим зараз живуть урбаністичні організації?

– Виходячи з прямого розуміння урбанізму, то в онлайні він не зовсім можливий у принципі. Тому що це про взаємодію людини з зовнішнім середовищем. Проте процеси, які дотичні до урбанізму або з яких він складається, принципи, методологія залучення людей, фахівців з різних галузей, кінцевого споживача, цільової аудиторії, безумовно, можуть, мусять і переходять в онлайн.

Що стосується дизайн чи архітектурних онлайн майданчиків, то тут більше залежить від кожного з нас окремо. Як на мене, не так важливий функціонал того чи іншого майданчика, як та спільнота, яка на ньому перебуває і з якою ти можеш комунікувати. Я б говорила про побудову нових спільнот або про поглиблення комунікації між вже існуючими.

– Чи сповільниться урбанізм чи заміниться новими сенсами, якщо так, то якими?

– Він сповільниться, але чи зможемо ми оперативно замінити іншими сенсами, я не впевнена.

– Переважає простір чи спільнота?

– Простір як місце зустрічі спільноти.

– Чи приведе потреба збільшення соціальної дистанції до впливу на співпричетність?

– Соціальна дистанція у нас зумовить кризу і жагу до співпричетності. На фоні зниження загального рівня співпричетності будемо відчувати більше потреби в тому, і тоді настане момент, коли ми будемо максимально за неї хапатися і стимулювати та використовувати.

–  Щоб ти побажала урбаністичним організаціям зараз?

– Зараз як ніколи можна оцінити те, чим ми займаємося взагалі. Зробити крок назад, подивитись, що для нас було важливо пів року тому, та оцінити, як ми можемо якісно, з користю використати ту ситуацію, яка є зараз. Інакше подивитись на простори, які ми створювали і подумати чи все ми враховували, чи не виникне в нас якихось нових вимог та ідей.

Оксана ДАЩАКІВСЬКА

Відео розмови можна побачити тут.

#СаміСобіГості: довгострокові виклики пандемії: говоримо про цінності – це спільний проєкт Західноукраїнського представництва МФ «Відродження», проєкту Київський Діалог та інформаційної агенції Дивись.info.