За час війни обличчя армії дуже ожіночнилося, – Уляна Созанська, диригентка військового оркестру

ІА Дивись.info поспілкувалася з Уляною Созанською про особливості служби музикантів у ЗСУ.

– Уляно, коли і як Ви захопилися музикою?

– Музична освіта у мене повна. Я сама з міста Самбір. Музична школа, музичне училище в Дрогобичі, далі – військова академія у Львові і зараз завершую навчання в Харкові. Там є університет мистецтв імені Котляревського.

Взагалі у мене мама викладачка музичної школи – навчає теоретичних дисциплін. Тому питання – йти чи не йти у музичну школу – ніколи не стояло. У мене вся сім’я музична. Дідусь розкішно співав у багатьох хорах Самбора. Тобто музика завжди жила у домі. А згодом захоплення переросло у професію.

– Чому замість консерваторії Ви обрали військову академію?

– Я закінчувала музичне училище на початку 2014 року. У нашій країні відбулася Революції Гідності, а згодом розпочалася війна. Тоді життя змінилося на «до» і «після». Якби цього не сталося, то навряд я би сьогодні була там, де я є, тобто на службі у Збройних Силах – жила б собі нормальним мирним життя, працювала викладачем у музичній школі чи ще десь. Але це апріорі неможливо з таким сусідом – рано чи пізно це (війна – ред.) мало статися. Тобто з дитинства я ніколи себе у війську не уявляла, що буду тримати у руках зброю. Це було неможливо, адже у сім’ї в нас немає кадрових військовослужбовців. Хоча і батько, і дідусь пройшли строкову службу в армії.

– Очевидно, навчання в консерваторії і військовій академії, незважаючи на музичний фах, відрізняється. Що найскладніше було опановувати під час навчання?

– Мабуть, освоювати усі військові дисципліни: вогнева підготовка, тактика, інші військові спеціальності. Це було новинкою. Тому, безперечно, спочатку було дуже важко, багато чого незрозуміло, але водночас я удосконалювала музичну спеціальність, опановувала нові музичні напрямки, новий музичний інструмент. Так все закрутилося, і нічого складного немає у житті, коли є велике бажання.

– Українська армія за останні роки помітно змінилася, зокрема і в музичному мистецтві…

– Безперечно, змінилося. За період війни Збройні Сили перебувають у стані трансформації, змін, ми рухаємося до нових стандартів НАТО, за якими живе увесь світ. Зокрема досить ожіночнилося обличчя армії. Раніше у наших військових формуваннях жінок брали на мирні тилові посади – кухар у їдальні, медик у санчастині, фахівець зі зв’язку, соціолог, політолог тощо. Зараз жінка вийшла в армії на новий щабель і стоїть на війні поряд із чоловіком. І не десь далеко, у тилу, а на самій передовій. Адже ми бачимо, скільки жінок у нас офіційно загинуло, скільки жінок перебуває на передовій. І не тільки на спеціальностях медиків, хоча сьогодні спеціальність бойового тактичного медика – це означає перебування на нульовій лінії фронту, а це пряма небезпека для жінки чи чоловіка. Зараз жінка на рівні з чоловіком може бути снайпером, стрільцем, кулеметником. Тобто розширюється коло спеціальностей, які жінка може опанувати. У вищих військових навчальних закладах, зокрема в академії, де я навчалася, набирають дівчат на такі спеціальності, як танкіст, що раніше було неможливо. Як це жінка може бути танкістом? А ось так! Прикладом є ізраїльська армія. Обличчя жінки змінилося, цілком може співіснувати сім’я і служба у війську чи жінка на високій цивільній посаді. Сім’я і професія – це явища, які спокійно співіснують.

У військово-оркестровій службі насамперед змінився репертуар. Що я маю на увазі? З набуттям незалежності 1991 року ми залишилися на базі СРСР, тобто залишилися радянські марші, пісні, інші радянські твори, які оспівували «совєцький саюз», Афганістан, «вєлікую пабєду», але не Україну. Тобто репертуар залишався геть застарілий і не наш, не національний. На даний момент розкопуються твори в архівах, зокрема в Америці. Стрілецькі марші, вірші і пісні УПА тощо. Піднімається наверх наше національне, українське. Ніхто, безперечно, не відкидаю історію Другої світової війни тощо. Це історія, частиною якої ми були. Але водночас ми повинні впроваджувати і не лише у військову музику наше, українське, те, що оспівує Україну, за яку ми боремося. Твори мають мінятися, ідея військово-оркестрової музики має мінятися, і ми над цим працюємо. Стараємося впроваджувати наше, національне. Ось що найголовніше змінилося. Це насамперед.

По-друге, раніше військовий оркестр сприймався як якийсь ритуальний оркестр, який виконує твори під час відспівування військовослужбовця під час похорону. Або міг пройтися маршем у місті. На цьому роль військового оркестру в Україні закінчувалася. Люди не знали, що це таке. Зараз я проходжу службу у Центрі військово-музичному мистецтва Повітряних сил Збройних Сил України. Таких центрів у країні є чотири: Повітряних сил у Вінниці, Сухопутних військ у Чернігові, Військово-морських сил в Одесі і Центральний зразково-показовий оркестр ЗСУ в Києві. У нашому складі є не лише військовий оркестр. Є ще балет «Крила України» і вокальна група. Тобто наш колектив – це близько 60 осіб. Наше коло і сфера діяльності дуже різноманітні та обширні. Насамперед це військово-оркестрова служба. Ми забезпечуємо діяльність нашої військової частини, йдеться про всі ритуали, які відбуваються, на плацу по буднях і на державні свята тощо. Також беремо участь у різноманітних фестивалях. Двічі на рік даємо великі концерти повним складом. Даємо менші концерти на святкуваннях, наприклад, дня міста, державних свят. Тобто ми не обмежуємося роботою і службою у військовій частині. Працюємо з містом. Так само працюємо там, куди нас запрошують.

– Чим відрізняється військовий оркестр від цивільного?

– Насамперед тим, що, не дай Боже, якби відбулося повномасштабне вторгнення у країні, музиканти – офіцери, диригент – залишають свої музичні інструменти, беруть у руки зброю і виконують свої завдання за призначенням, оскільки ми насамперед є військовослужбовцями. У нас дуже цікава суміш, адже музиканти – це здебільшого люди творчі, ранимі, а військовий має пам’ятати про свій вишкіл і службу.

– Під час навчання у військовій академії вимоги щодо фізичної підготовки були такими ж, як до інших курсантів, чи, навпаки, були якісь полегшення?

– У нас є різні люди, різної кваліфікації, є музиканти оркестру, які водночас є майстрами спорту. Звісно, що бували якісь поблажки, як для усіх, але для музикантів виключень не було. На рівні з усіма працювали – бігали, стрибали, складали нормативи.

– Уляно, Ви перша жінка-диригент військового оркестру. Як Вам вдалося впоратися з такою відповідальністю?

– 2016 року, коли у Збройних Силах України почали вводити таке поняття, як гендерна рівність, начальник нашого військового музичного управління – головний диригент полковник Володимир Дашковський запропонував мені такий експеримент, – я саме закінчувала навчання, – спробувати стати диригентом військового оркестру. Такого прецеденту в Україні ще не було, оскільки ми відстаємо на енну кількість років від Європи, Америки – в культурі, стандартах тощо. Я погодилася на експеримент, мені було надзвичайно цікаво. І жодного разу не пошкодувала про прийняте тоді рішення.

– Розкажіть, будь ласка, про Ваш оркестр…

– У нашому складі близько 60 осіб, з яких 80% – військовослужбовці, а решта – працівники ЗСУ, тобто цивільні люди. Зараз ми виїжджаємо в зону Операції Об’єднаних сил як повним складом, так і меншими групами. Виступаємо перед нашими військовослужбовцями, а також перед цивільним населенням Донбасу, адже про цих людей теж не можна забувати, приносити їм українське. До речі, люди там найрізноманітніші. Мені пригадується концерт у Лисичанську. Це було на вулиці у червні, дуже тепло. Нашу концертну програму, як завжди, ми починали із гімну України. Під час його виконання багато людей піднялися і пішли геть. Таким чином вони висловили свою неповагу до своєї держави України. Це було дуже прикро. Осад досі залишився у серці. А загалом, то даємо великі концерти, беремо участь у фестивалях військово-оркестрової музики.

Оксана ДУДАР

Фото надала Уляна Созанська