Пристосуватись до карантину – стикнутись і прийняти свою безпорадність, – психотерапевтка

o_1e5ub5vnl1gaf1s4a15timiq95d4m
Фото ілюстративне. З відкритих джерел.

Українці, які звикли до стресових ситуацій, більш гнучкі і легше пристосовуються, а значить – не так сильно потребуватимуть після карантину психологічної реабілітації, як мешканці інших європейських країн.

Про довгострокові виклики пандемії та вплив на цінності розмова з  кандидаткою психологічних наук, доценткою кафедри психології та психотерапії УКУ, психотерапевткою Мар’яною Миколайчук.

– Знаю, що ви викладаєте в університеті, то як даєте собі раду на карантині з навчанням?

– Звичайно, що це було не просто переструктурувати свій робочий день, і попри те, що змішане навчання з використанням онлайн-технологій для мене це не є щось нове, щодня ось так спілкуватися зі студентами чи виконувати інші завдання онлайн, які, як виявилось, забирають більше часу і зусиль. Непросто було навчитись ділити свій час на робочий та приватний. На це все потрібен був час.

Думаю, що кожен стикнувся з тим, що в нас є свої адаптаційні можливості. Пристосуватись до роботи в умовах карантину – це було насамперед пристосуватись до того, що щось вдається гірше, а щось не виходить взагалі, і це нормально.

– Як ви вважаєте, чи справді буде потреба підтримки, реабілітації психічного здоров’я після карантину?

– Думаю, що тема психологічної підтримки є і буде важливою, але вона не така актуальна, як у деяких країнах Західної Європи. Ми вже відрізняємось за ступенем психологічної чутливості від інших мешканців західних країн. Можливо, насамперед тому, що стресові ситуації і така невизначеність супроводжує нас вже тривалий час, кілька поколінь, кілька століть і останні кілька років, коли ми живемо в період воєнних дій. Це точно те, з чим наші вміння до адаптації є треновані. Ми вчимося гнучкості, здатності пристосовуватись до різних змін. Питання є хіба в індивідуальних відмінностях.

– Чому ми так по-різному переживаємо карантин?

– Ми маємо свої індивідуальні вміння адаптуватися до стресу, різних змін та власної вразливості. Для когось вразливість це є щось прийнятне – він легше адаптується до змін, а коли вразливість і потреба в допомозі є чимось жахливим, чимось суперечливим з внутрішнім образом, що впливає на самооцінку, то це буде гостріше і болісніше переживатись.

Наша здатність адаптуватись до стресу може бути розміщена на двох шкалах: активності/пасивності та оптимізму/песимізму. Відповідно люди, які активно і з оптимізмом, покладаючись не тільки на зовнішні, а й внутрішні ресурси (віру, здатність покладатись на соціальні стосунки) будуть виходити з карантину, адаптуватимуться до змін легше. А ті, хто перебуває в координатах пасивності та песимізму, будуть вдаватися до менш адаптивних способів пристосування, як генерування тривоги, накручування, прикутості до часто неякісних джерел інформації, які транслюють не інформацію, а емоції. Можливо, також почнуть вдаватися до незрілих ритуалів. Часто те, що підтримує наш психічний баланс – щоденна ритуалізована активність, звичне і повторюване. Проте патологічна тривога  знаходить патологічну рутину, як-от нав’язливі безсенсовні дії. Межа між здоровими ритуалами і нав’язливими у здатності вибирати: «В мене є мій щоденний графік, це дає мені почуття впорядкованості. Але я можу вибирати чи відмовитись від чогось».

Отже, ми говорили про активних оптимістів, які добре справляються з стресами. В них є ще один лайфхак – добре збережене почуття гумору. Це те, що теж рятує нас від стресів та різних змін.

– Не думала, що активні будуть легко входити чи виходити з стресових ситуацій, бо вони ж потребують своєї діяльності. Звикла для нас «активна діяльність» стала недоступною. Чи вони, навпаки, швидше починають виявляти цю інакшу активність?

Активність може проявлятись по-різному. Питання – заради чого вона? Чи не заради втечі від важких почуттів? Якщо так, то карантин – це час побути наодинці з собою, відновити вміння турбуватись про себе, звірити свої пріоритети з життєвим компасом, цінностями.

Загалом будь-яка активність на карантині передбачає вміти пробачити собі не 100%.

– Чи є різниця в тому, як переживали люди карантин з віком, з поколіннями?

– Звичайно, з віком адаптаційні можливості знижуються і включаються ригідні (усталені) способи адаптації до стресу. Якщо були адаптивні в минулому способи, як-от вміння дистанціюватись від важких думок, цінувати присутність у теперішньому моменті, пробачати собі невдачі, покладатись на інших, турбуватись про себе, то тут все в порядку. Якщо попередні, усталені способи реагувати на стрес були не зовсім адаптивні (як-от катастрофізація, прикутість увагою до невдач та загроз), то з віком вони будуть лише загострюватися. Які можуть бути ще неадаптивні способи? Як правило в стресі в нас активізуються вже ті механізми, яких ми наче не усвідомлюємо і не керуємо, але вони захищають психіку. Один з звичних механізмів – це наче повернення в молодший вік: капризування, відмова від сприйняття дійсності, заперечення, фантазування.

Що стосується дітей, вони мають зразок поведінки в стресовій ситуації – дорослих. В залежності від здатності дорослого впоратися зі своїм стресом діти будуть в менше чи більше загостреній ситуації.

Як ви думаєте, чи в майбутньому в нас будуть середовища соціальних зв’язків послаблюватися, чи не буде це додатковою кризою для дітей, які пережили карантин і не завжди мають напрацьовані ці контакти та можливість з ними спілкуватись?

– Я не маю готової відповіді, але я можу мати свої припущення. Насправді, потреба в стосунках, прив’язаності – це наша вроджена, базова потреба. І попри те, що, здавалося б, гаджети можуть нам замінити багато чого і соціальне плем’я нам більше не потрібне для фізичного виживання, все ж справжня душевна близькість з іншою людиною є і залишатиметься найбільшою цінністю, виховання дітей і подружні стосунки є найкращим майданчиком для особистісного зростання. Чи ми втратили ці орієнтири або навички за час карантину, чи губитимемо надалі? Думаю два місяці карантину це зовсім мало для цього. На мою думку, на базові психологічні потреби така ситуація не вплине. Ми будемо поступово ресоціалізуватися без якихось глибинних наслідків.

– Карантин завжди підсвічував якісь психологічні проблеми. Чи відчуваєте збільшення кількості звернень і з чим найчастіше звертаються?

– Карантин по-різному впливає на людей, які мають внутрішні труднощі, проблеми з психічним здоров’ям. Я стикаюся з тим, що одна категорія людей каже, що почуваються краще на карантині, безпечніше, особливо ті, для кого соціум був джерелом неврозу, підставою порівнювати себе з досягненнями інших, а так «я залишаюся на карантині – отже, я в безпеці». Зрозуміло, що це не є вихід, а тимчасова втеча, яка не формує здорових, добрих способів подолання проблем. Інша категорія клієнтів каже, що невизначеність і безконтрольність – це додатковий, погіршуючий фактор. Насправді, для кожного з нас карантин є маркером, який оголює наші емоції, вразливість, наш стосунок з собою, нашу здатність шукати готові відповіді і рецепти на запитання. Жоден гугл, жоден пошук нам не дасть відповіді на запитання: як не кричати, коли я роздратований, а в кімнаті по кілька людей, і немає для себе куточка, як впоратись зі страхом чи як займатися сексом, коли цього не хочеться? Нам гугл чи вебінар не дасть відповіді на це запитання, це є підстава заглиблюватися в себе і шукати ці відповіді на запитання в собі. Іноді для цього люди потребують підтримки фахівця з психічного здоров’я.

– А в чому ще специфіка українців і чи це означає, що нам буде легше чи важче виходити з карантину?

– Говорячи про етнопсихологічні особливості українців, можна згадати про нашу емоційність. З одного боку, це те, що може створювати труднощі, може бути така хвороблива емоційність, яка виливатиметься в надумленість, в страх майбутнього, але, з іншого боку, емоційність зближує нас соціально, це є здатність ділитися своїми переживаннями, просити про підтримку. Інша наша особливість – це також схильність до фантазування і творчості. Це ще один потужний ресурс – творити, навіть творити в уяві. Він також дає можливість пристосуватися, конвертувати нашу тривогу в творчість.

У плані нашого психічного здоров’я і виходу з карантину, що б ви рекомендували кожному з нас зробити, які кроки вжити, щоб контролювати і полегшити собі цей вихід?

Добра порада – поступовість та здатність не поспішати. Якщо нам здається, що ці місяці карантину – це втрачений, занедбаний час, і хочеться одразу все надолужити, то це може привести тільки до погіршення емоційного здоров’я. Так подібно, як після тривалої відпустки нам потрібно дозволити собі спочатку попрацювати на 50% можливостей. Тому слід виходити поступово, з турботою та здатністю піклуватися про себе.

– Чи пошириться практика звернень до психотерапевта після карантину?

– Сподіваюсь зросте довіра, та, завдяки, зокрема, засобам інформації, знижуватиметься упередженість, стигматизація.

Чи збережеться практика онлайн-святкування, чи не будемо ми боятись вечірок якийсь час?

Ймовірно, якийсь час боятися будемо, адже невизначеність в умовах тривання пандемії залишається. Але знову ж таки, ми можемо на це дивитися з вибором. Навчитися помічати, аналізувати і точно вибирати. Думаю, що всі цифрові можливості тільки розширять палітру наших виборів.

Чи не будемо ми боятись мріяти з огляду на те, що доволі не очікувані ситуації трапляються?

Здатність мріяти в нас є в генах, в крові. Це те, що є завжди з нами і жоден карантин не викорінить.

Відео розмови можна переглянути тут.

Оксана ДАЩАКІВСЬКА, Марта ДАРМОГРАЙ

#СаміСобіГості: довгострокові виклики пандемії: говоримо про цінності – це спільний проєкт Західноукраїнського представництва МФ «Відродження», проєкту Київський Діалог та інформаційної агенції Дивись.info.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: