Зараз триває збір підписів під петицією до Президента України із проханням прискорити ратифікацію Стамбульської конвенції в Україні. Ця конвенція покликана стандартизувати захист постраждалих від домашнього насильства та протидіяти поширенню насильства.

Водночас багато хто в нашій країні досі не бачить проблеми в домашньому насильстві чи бачить ситуацію під призмою стереотипів, не усвідомлюючи їх або й далі поширюючи їх.

Що думають українці про домашнє насильство і що тут не так

Якщо у вас викрали автомобіль, ви не почуєте на свою адресу: «Таке стається з усіма, всі терплять і ти терпи». Натомість ви підете до правоохоронців і шукатимете авто та злодія. Якщо вашу домівку обікрали, вам не скажуть: «А чи то ти сам, часом, не винен? Може сам спровокував злодія?» Якщо ви зазнаєте шкоди від шахраїв, навряд чи вам дорікатимуть: «Не винось це сміття на ззовні, розберетеся самі!» А на адресу винуватця трагічної ДТП ніхто теж традиційно не каже: «Та треба дати людині другий шанс, навіщо одразу поліція?!» На цих простих прикладах видно, як насправді абсурдно звучать такі стереотипи, але, чомусь, українське суспільство продовжує доволі часто оперувати ними, коли йдеться про домашнє насильство. А надто, якщо кожен десятий суддя, прокурор чи правоохоронець в Україні вважав такий злочин «приватною справою» (дані за 2017 рік).

Щодо домашнього насильства українці не рідко використовують прийом так званого «віктімблеймінгу», тобто звинувачення жертви. Всі закиди на кшталт «що ти зробила, аби цього не було», «спровокувала», «ти ж сама знаєш, який він» та інші – якраз про це. Про «відбілення» кривдника й пошук джерела проблеми в поведінці об’єкта насильства. За офіційними даними, 90% тих, хто звернулися по допомогу щодо домашнього насильства в 2013-2018 роках – жінки. Хоча психологи навіть ввели термін «аб‘юзер», похідний від «аб‘юз» (у перекладі – насильство, жорстоке поводження з людьми чи тваринами).

Насправді у поведінці аб’юзера винен сам аб’юзер. Про це пише, зокрема, Дон Геннессі, сімейний психотерапевт, автор книги «Як він контролює її думки: Свідомість чоловіка-абюзера» (How He Gets into Her Head: The Mindof the Male Intimate Abuser). Фахівець вивчає поведінку таких людей, а підсумком його дослідження стала фіксація типів чоловіків, які вчиняють насильство над своїми партнерками: «Ми працювали безпосередньо з цими чоловіками і вони підтвердили нам те, що ми про них припускали. І, чесно кажучи, це вражає до глибини душі. Чоловік-аб’юзер використовує ті ж стратегії, що і педофіл». За дослідженнями автора, аб’юзери цілеспрямовано шукають жертв певного типу та ставлять їх в умови, за яких конфлікт – неминучий. «Насильство для аб’юзера – це його вибір, його спосіб життя. Ґрунтується він на величезній зарозумілості і брак  того, що я називаю совістю. Він вважає за можливе робити все, що заманеться», – вважає Дон Геннессі. Існує ще чимало психологічних досліджень, які доводять, що саме агресори та аб’юзери нав’язують постраждалим відчуття провини за те, що сталося. Відтак, поширення в суспільстві таких же стереотипів – гра на користь цим самим агресорам.

Насильство для аб’юзера – це його вибір, його спосіб життя
Дон Геннесі

Однак міфи про домашнє насильство та гендерні стереотипи не лише «вибілюють» агресора. На думку правозахисниці та заступниці директора центру «Жіночі перспективи» Марти Чумало, вони уможливлюють насильство загалом. «Гендерностереотипне уявлення, що чоловік має розв’язувати проблеми, що він сильний, не емоційний, має бути «мужиком», поставити всіх на місце й вирішити за всіх, спонукає певні дії, полегшує існування насильства, – пояснює пані Марта. – Ці стереотипні, так звані, гендерні ролі уможливлюють насильство, бо легітимізується насильство з боку однієї частини людей, яка нібито має право мати владу та чинити контроль над іншою частиною людей. Бо потім ці чоловіки приходять в сім’ю й чинять так, як їм нібито делеговано. А друга частина суспільства має бути терплячою та гнучкою, емоційно, побутово та сексуально обслуговувати, тобто виконувати таку підпорядковану роль. І ці стереотипні ролі уможливлюють насильство, бо одна людина сильна і владна, а друга – підпорядкована. І якщо ця друга людина, на думку першої, щось робить не так, то тут і починається насильство».

При цьому, за словами правозахисниці, відсутність таких стереотипів серед правоохоронців має визначальний вплив на те, чи продовжить постраждала звертатися по допомогу.

Стереотипні, так звані, гендерні ролі уможливлюють насильство
Марта Чумало

«Ми маємо зараз статистику поліції, яка показує, що у Львівській області з приводу домашнього насильства звертаються найбільше в Україні, – говорить далі Марта Чумало. – Є в Україні області, де фіксують майже в 10 разів менше звернень, аніж у Львівській, але ми насправді дуже радіємо з цієї цифри, бо вона не означає, що у Львівській області є більше домашнього насильства, ніж в іншій Україні, а означає, що жінки тут вже мають інформацію про те, як вони можуть себе захистити і починають вірити в те, що змінити ситуацію можна. Значна кількість жінок звертається вже після тривалого насильства. Спочатку вона думає, що щось зміниться, все повернеться до початкового стану, він не буде кривдити, тим більше, коли він просить вибачення й обіцяє, що зміниться. Дуже рідко жінка звертається після першого випадку, це точно. Здається, Велика Британія рахувала, що у них звертаються приблизно після 7-8 випадку насильства. У нас це може бути й більше. Тут впливають не так стереотипи щодо жінок, як недовіра до того, що поліція може допомогти, що держава може змінити ситуацію. Якби була більша довіра до державних структур, думаю, відсоток звернень був би більший. Чому жінки не звертаються, то для мене це більше про те, що вони не вірять, що ситуацію можна змінити. Коли вона, наприклад, попередньо зверталася і зіткнулася зі стереотипом з боку, наприклад, поліції, коли почула, що «у вас не така й жахлива ситуація, він нічого такого не зробив, подумайте, може ви самі винні», тоді це й надалі погіршує довіру до державних органів. І тоді, якщо був негативний досвід, вона не буде звертатися знову».

І якщо три роки тому, за даними організації «Ла Страда», кожен десятий правоохоронець приймав домашнє насильство як майже норму, то зміни є й вони помітні.

Як змінюється ситуація

Насамперед варто відзначити законодавчі зміни, адже Україна дійсно робить кроки щодо захисту постраждалих від домашнього насильства й минулорічні зміни у законодавстві та криміналізація статей щодо насильства – неабиякий крок. За останні кілька років Україна не лише криміналізувала статті щодо домашнього насильства, але й запустила Національну гарячу лінію для протидії домашньому насильству, створила проєкт «Поліна» та мобільні поліційні бригади для протидії таким злочинам. Кілька років тому Фонд ООН у галузі народонаселення почав створювати притулки або так звані кризові центри для постраждалих від домашнього насильства. Зараз в Україні є вже десяток таких центрів – у Харкові, Кривому Розі, Бердянську, Краснопавлівці, Маріуполі, Слов’янську та Вінниці. У Львові петиція до міської ради про створення міського притулку набрала необхідну кількість підписів та схвалена депутатами.

Юристка, тренерка з протидії домашньому насильству в поліційній системі Оксана Санагурська пояснює, які найважливіші зміни сталися через зміну законодавства: «Раніше діяв старий закон про протидію насильству в сім’ї й ми мали проблему, по-перше, з тим, що патрульні прибували на виклик й складали адмінпротокол, але він дуже довго передавався на опрацювання дільничним, по-друге, у нас не було криміналізованої статті про домашнє насильство й усе йшло за ст.125 «Легкі тілесні ушкодження», й дуже складно було доводити, що це є домашнє насильство, яке спричинило такі наслідки. Працівникам слідства було важко будувати доказову базу, бо ті люди, які були свідками домашнього насильства (а це старші батьки або діти), були водночас і постраждалими, й зацікавленими особами. За понад рік, як статті про домашнє насильство криміналізували, стало легше працювати. Тому що, зокрема, збільшилося коло суб’єктів, тобто коло людей, які можуть бути потерпілими від домашнього насильства, відповідно до нового закону. Це тепер можуть бути діти, родичі, бабусі, дідусі, вітчими, і так далі, тобто це тепер не обов’язково мають бути люди одружені, які ведуть спільний побут. Раніше, якщо розглядати адміністративну частину законодавства, було так, що, коли чоловік із жінкою одружені, ведуть спільний побут, когось із них можна було притягнути до відповідальності за випадки домашнього насильства. Але коли вони вже розлучалися, то виникала проблема, бо трактування було вже не як насильство в сім’ї, а як дрібне хуліганство».

За понад рік, як статті про домашнє насильство криміналізували, стало легше працювати
Оксана Санагурська

Серед українців поширений ще один міф про домашнє насильство. За результатами опитування, що проводили Міністерство соціальної політики України, Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) та Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA), 97% українців вважає домашнім насильством саме фізичні дії. Насправді ж у сім’ї можна потерпати також від економічного та психологічного насильства – це теж види домашнього насильства. І тепер вони зафіксовані в законах та Кримінальному кодексі. «Зі зміною законодавства працівникам слідчих органів стало легше працювати з цими справами, бо тепер є розподіл на різні види насильства: сексуальне, психологічне, економічне й фізичне. Через це стало легше збирати доказову базу, – пояснює Оксана Санагурська. – Яким чином це працюватиме? Наприклад, постраждала чи постраждалий звернеться за консультацією до психіатра і він надасть висновок, що, дійсно, тут міг бути посттравматичний синдром, бо його чи її часто били чи в інший спосіб знущалися, це можна долучати до справи, надавати як доказову базу для того, щоб людину притягувати до кримінальної відповідальності. Крім того, якщо є повторюваність адміністративних порушень щодо насильства, то це теж призводить до криміналізації справи. Наприклад, якщо тричі на людину складається адміністративний протокол, виписується терміновий заборонний припис, то надалі матеріали передаються вже слідчому й він буде розглядати ст. 126 Кримінального кодексу України (домашнє насильство)».

Як подолати стереотипи?

Боротьба зі стереотипами щодо насильства покликана, насамперед, переконати постраждалих звертатися по допомогу. Адже, за даними ООН, лише кожна десята постраждала від насильства особа звертається по допомогу. І тут, на думку правозахисниці Марти Чумало, саме демонстрація ефективних дій держави відіграє провідну роль. «Я себе ставлю на позицію постраждалої і якби держава адекватно реагувала, й жінки би бачили результат, що одна сусідка звернулася і розв’язала це питання, й кривдник дистанційований, йому виписали терміновий заборонний припис, обмежувальний припис й насильство зупинилося, що так друга сусідка, третя сусідка, знайома, подружка, сестра розв’язали проблему, то мене би це переконало, – розмірковує правозахисниця. – Й тоді оці приказки про те, що «всі терплять і ти терпи» та таке інше з часом відійшли б. Думаю, що тут ключовим має бути ефективне втручання держави. Якби вона демонструвала, що насильство неможливе і якщо воно відбувається, то держава втручається й його зупиняє, то мало-помалу всі стереотипи відійшли би й були би атавізмом. Але поки держава не візьме на себе відповідальність й не зупинить коло насильства, ми будемо це виправдовувати традиціями, приказками, стереотипами й так далі».

Відповідно до змін у законодавстві правоохоронців почали більше готувати, як ефективніше надавати допомогу при виїзді на виклики, зберігати нейтральну сторону
Оксана Санагурська

«Зараз дуже багато навчальних програм, заходів проводять для працівників поліції. Відповідно до змін у законодавстві правоохоронців почали більше готувати, як ефективніше надавати допомогу при виїзді на виклики, зберігати нейтральну сторону й не дискримінувати людину за певними ознаками, – розповідає Оксана Санагурська. – Особисто мені не подобається те, що дуже мало жінки звертаються за допомогою. Як правило, найбільше така проблематика є в сільській місцевості та маргіналізованих групах. Тому що у селі, наприклад, всі одні одних знають, то ліпше нібито терпіти, мовчати й нічого не говорити, бо всі будуть знати, а ніхто не хоче виносити це за межі дому. Крім того, жінок зупиняє економічна залежність. Як правило, годувальником по тій самій стереотипній системі є чоловік. Виходить, що жінка є в залежності економічній, й тут починає працювати логіка така: що я буду робити, я сиджу із дітьми на руках, підтримки немає. Крім того, існує стереотип про те, ніби дітям краще жити в повній сім’ї, навіть якщо тато зловживає алкоголем чи застосовує насильство. Але це все неправильно, це – хворі стосунки. Коли ми готували у поліції групи реагування на домашнє насильство, відомий проєкт під назвою «Поліна», то з п’ятиденного курсу підготовки працівників цілий день був присвячений психології. Експерт розповідав про стосунки, про трикутник Карпмана («переслідувач-рятівник-жертва», використовується у психотерапії, – ред.) й так далі. Бувають випадки, коли викликають поліцію, але кажуть, що не хочуть писати заяву, а просто просять «полякати». Однак працівники поліції обов’язково розповідають в таких випадках про цикл насильства, про те, що проміжки між насильницькими діями ставатимуть коротшими, жорстокішими й можуть привести до фатальних випадків, якщо не звертатися по допомогу».

За її словами, ситуація зі сприйняттям домашнього насильства правоохоронцями з 2017 року також кардинально змінилася. По-перше, суттєво змінився особовий склад поліцейських, по-друге, більшість працівників регулярно проходить відповідне навчання. «Тренінги для поліцейських проходять дуже часто, й вони стосуються не лише протидії домашнього насильства, а й боротьбі з етнічними упередженнями, протидії дискримінації тощо», – розповідає пані Оксана.

Та й самі правозахисники відзначають прогрес. «Тут не треба думати, що ми стоїмо на місці, значний прогрес відбувається: поліція приїжджає, виносить термінові заборонні приписи, складаються протоколи, – пояснює Марта Чумало. – Реагування покращується, але питання в тому, що є ще куди вдосконалюватись. Часто ці протоколи потребують якісних змін, час, за який поліцейські приїжджають, дуже часто є задовгим. Те, як вони спілкуються з постраждалими й кривдниками, теж часто породжує питання, але система помаленьку змінюється й ми це бачимо».

Система помаленьку змінюється й ми це бачимо
Марта Чумало

Також оптимізму, на думку тренерки Оксани Санагурської, додає й те, що законодавці прописали ширше коло суб’єктів, відповідальних за протидію домашньому насильству в Україні. «Це не лише Міністерство соціальної політики, Національна поліція та правова допомога, але й інші, наприклад, органи місцевого самоврядування, – пояснює Оксана Санагурська. – Якщо говоримо про сільську місцевість, то голови ОТГ, наприклад, мали би проводити просвітницькі заходи, мали би повідомляти, якщо їм відомо про випадки, що відбувається домашнє насильство, бо вони тепер також є суб’єктами, відповідальними за протидію домашньому насильству. Крім того, новий проєкт «Поліцейський офіцер громади» у сільській місцевості також мав би поширювати інформацію та допомагати, бо їхня основна функція – працювати з громадою».

Насправді протидія домашньому насильству – це про кожного з нас. Відтак, правники радять не залишатися байдужими, якщо ви стаєте свідками насильства, а звертатися до правоохоронців, повідомляти про правопорушення та просити притягнути винних до відповідальності. Серед порад – зафіксувати ситуацію на мобільний телефон, щоб потім надати це як доказ. Також можна звернутися до правоохоронців за стандартним номером 102 або зателефонувати на національну гарячу лінію з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації 0-800-500-335 або 116-123 (з мобільного) – безкоштовний зі стаціонарних та мобільних телефонів будь-яких операторів по всій території України).  За великим рахунком, ігнорування свідками таких дій сприяє тому, що суспільство загалом толерує домашнє насильство, адже кривдники це фіксують та відчувають власну безкарність.

На побутовому рівні толерування сексизму в будь-яких проявах (в рекламі, меседжах політиків чи лідерів думок, жартах тощо), стереотипних гендерних ролей та віктімблеймінг також є шляхом до толерування гендернообумовленого насильства. Відтак, кожна гостра реакція на подібне – крок до попередження насильства.

До чого тут Стамбульська конвенція

Уже рівно 9 років, як Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, більш відома як «Стамбульська конвенція» відкрита для підписання. При цьому український парламент її досі не ратифікував, хоча Україна стала однією з перших країн, які підписали цей документ. Наразі можна підписати петицію до президента із вимогою прискорити процес. Вона вже зібрала понад половину голосів, але для розгляду її главою держави необхідно зібрати ще менше 10 тисяч. Правозахисниця Марта Чумало пояснює, чому українцям дуже потрібна ця конвенція: «Коли держава ратифікує Стамбульську конвенцію, вона бере на себе зобов’язання щодо забезпечення мінімальних стандартів, за яких вона буде боротися з насильством. Мінімальні стандарти – це, наприклад, кількість притулків, місця в притулках. Наприклад, у Львівській області загалом мало би бути 100 місць на Львів і ще 100 на область, на жаль, ми про це можемо тільки мріяти. Мінімальні стандарти кажуть про те, що мають бути окремі центри для жінок, які постраждали від зґвалтування, від сексуального насильства. Окремі тривалі психологічні послуги, реабілітація, юридичні послуги для жінок, які постраждали від сексуального і домашнього насильства. Йдеться також і про інші послуги, які має розробити й надавати держава. Стамбульська конвенція має стандарти до підготовки фахівців, які працюють із постраждалими, а також профілактичні програми. Держава, по-перше, бере на себе зобов’язання, а по-друге, звітує перед Радою Європи і час від часу до держави приїжджає комісія, яка перевіряє дотримання цих стандартів. Вона зустрічається із постраждалими й питає про якість послуг, зустрічається з активістами, з громадськими організаціями, вивчає, в який спосіб держава забезпечує послуги. Тобто це зовсім інший рівень. Тому дуже важливо, аби наша держава нарешті повернулася лицем до осіб, які страждають від насильства. Тому що вони не потерпають від насильства, бо щось не так з ними, вони страждають від насильства, тому що держава не може забезпечити їхні права на своїй території. Тому петиція до президента каже про те, щоби держава нарешті виправилася й зробила так, щоби жінки також відчували себе людьми в цій державі, щоби вони також пишалися цією державою та відчували себе в безпеці».

Підпишіть петицію вже за цим посиланням!

Валерія ПЕЧЕНИК

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським пресклубом у партнерстві з Гендерним центром за підтримки Української медійної програми,  що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.