дивись.info

Іван Радковець: «Кожен з нас – краєзнавець, але не кожен про це задумується»

Іван Радковець: «Кожен з нас – краєзнавець, але не кожен про це задумується»

Кожен із нас час від часу задумується над тим, де ми живемо, хто ходив щоденно тими ж вулицями, що й ми, які долі були в людей, що жили в тому чи іншому будинку, які події сталися на горищі чи сходовій клітці.

У декого така цікавість переростає в хобі, а дуже часто і в роботу та сенс життя. Так сталося і з відомими на весь Львів та за його межами краєзнавцями братами Радковцями.

З одним із них – паном Іваном – нам вдалося поспілкуватись у Міжнародний день краєзнавця.

Наймолодший із братів згадує – займатися краєзнавством почав у дитинстві, бо якщо тебе цікавить пісочниця в подвір’ї твого будинку – це вже краєзнавство:

«Там я проводив перші археологічні розкопки на дослідження простору, який є навколо мене. А сталось це на вулиці Лисенка, колишня Куркова. Важко виділити в краєзнавстві щось найцікавіше. Бо цікавим є і загалом місто, яке має понад 700-літню історію, і середовище, в якому ти виростаєш і яке собі створює кожна людина. Історія починається не з міста, не з вулиці, а з дому (того, в якому ти живеш) і того, що тебе оточує. Зараз дуже в багатьох школах, багато вчителів вивчення історії починають з того, що дитина має скласти свій родовід. Ким були дідо і бабця. На жаль, більшість українців можусь скласти і знають родичів до другого чи третього покоління. А далі зв’язок втрачається. Це і через війни, і через голодомор, і через багато інших катаклізмів. Інколи навіть через сімейні таємниці, коли рекомендовано було не розповідати своїм дітям і внукам, ким насправді були їхні родичі – це було небезпечно», – розповідає Іван Радковець.

– Хто може стати краєзнавцем і що для цього потрібно?

– Насправді кожен з нас і є краєзнавцем. Бо ніхто вам не розповість краще про ваше помешкання так, як знаєте його ви. Ніхто вам не розповість про вашу квартиру, родинні таємниці. Фактично, всі є краєзнавцями, але не всі над цим задумуються і не вміють відрізнити старе від давнього.

Бо, як кажуть у Львові, старими бувають пес і мешти, а все решта – тільки давнє. І тому кожен може стати краєзнавцем  і кожен з нас є ним. Просто не кожен над цим задумується. Це таке саме, як питання, чи кожен може бути кухарем. Кожен може приготувати їжу, але просто хтось цю їжу зможе з’їсти після приготування, а хтось ні.

–  Що у Вашій роботі Вам подобається найбільше?

– Робота у Львівській Національкій науковій бібліотеці України ім. Василя Стефаника понад 25 років, яка дає можливість постійно працювати з літературою. Ще – спілкування з людьми, які цікавляться тими ж темами. Загалом щось одне виокремити важко – подобається все в комплексі. Це ніби питати в дитини, хто кращий – мама чи тато. Так само і місто, яке огортає тебе і коли ти в ньому є, в своєму середовищі, знаєш, що є за найближчим куточком. Прикро, коли люди цього не розуміють, адже є певна атмосфера, а вони її не відчувають.

Пісня має слова і мелодію. Ті самі слова можна покласти на іншу мелодію, і пісні вже не буде. Або на ту саму мелодію покласти інші слова  і все буде зовсім по-іншому.  Так само і зі Львовом. Уявити собі Львів без щербатого бруку, так його колись називали, і замінити бетоном чи асфальтом… Ну це вже не той Львів буде. Замінити цегляні тиньковані будівлі, сецесійні декори, решіточки і навіть озеленення – воно вже все буде не те. Можливо для іншого міста це все було б дуже гармонійно , красиво і правильно, але є ансамбль, гармонія і певні речі , які століттями укладались.

–  Але ж усі міста змінюються…

– Це правда. В ХІХ столітті, коли австрійці руйнували середньовічні оборонні стіни, руйнували будинки, то що – хіба ніхто не обурювався? Обурювались так само, як і зараз. І дехто забуває, що багато будівель, які набудували у 2-ій половині ХІХ століття, на початку ХХ століття були знесені. Як яскравий приклад – площа Митна, де ми зараз милуємось стінами колишнього Бернардинського монастиря, стала відкритою тільки згодом. Там стояла одна з пожежних команд – на місці, де ми маємо нині змогу оглядати Глинянську вежу а у сімдесятих роках ХХст. облаштовано підземний перехід. До слова, для облаштування переходу було адаптовано будівлю ХІХ ст. зберігши цілісний вигляд сформованого історичного простору.

Так само на проспекті Свободи стояла будівля, добудована до оборонних стін, власне – «Ізба Скарбова», аналог сучасної податкової. Від гарнізонного храму Петра і Павла – до Національного музею, ця вся алея, де зараз ми маємо кав’ярні, була забудована будівлею, яка теж була знесена після Другої світової війни.

Тому є речі, які є тимчасові, а є постійні. Навіть пагорби Високого Замку, які ми зараз бачимо – це не була одна гора. Це були два пагорби, які зсипали докупи, створивши один.

–  В якому стані зараз наші пам’ятки культури?

–  В якому стані культура, в такому стані і пам’ятки. Ми маємо зараз культуру в Україні? Та ситуація з культурою і ситуація з пам’ятками, є дуже характерною. Просто, якщо ми приймаємо КВН (я тут не хочу нікого образити) за театральне мистецтво, якщо ми приймаємо скітчі за поетичні твори мистецтва, то з таким успіхом sms-ки ми можемо відносити до стилю белетристики.

–  Львів, про який Ви розповідаєте, і Львів, про який хочуть почути туристи – вони відрізняються?

–  Не знаю. Я ніколи не підлаштовуюсь під туристів. Коли людина приходить до мене на прогулянку по місту, вона мандрує в часі, в історії. За 2 години, чи 5, чи навіть 8 вона ніколи не вивчить історії. Найголовніше, це коли людина сама починає розуміти, в якому середовищі вона є.

Найпримітивніше запитання, яке я ставлю – коли було засновано Львів? Люди починають називати уже різні дати. І мені приємно, коли діти не йдуть за дорослими і кажуть «давно». І вони праві, бо таки давно, і ніхто відповіді на це питання достеменно не знає. Є дата першої письмової згадки про місто, а не дата заснування. І коли люди починають над тим замислюватись, починають відкривати для себе місто, то тоді вони починають по-іншому думати та сприймати.

Дехто й справді приходить із таким настроєм – «Ану, здивуй мене!». Але екскурсія – то не концерт. Та навіть, коли людина йде на концерт, вона все рівно хоче щось почерпнути. Це не телевізор, коли сідаєш, чи займаєшся чимось, а фоном іде чийсь голос. Бо, я вважаю, останнім часом інформаційний простір перетворився на фонове доповнення до життя. А коли є класична музика, академічне використання… та навіть сучасна музика, і концерт, на який ви йдете одержати драйв – ви є частиною цього дійства.

Так само людина, яка приходить до мене на знайомство зі Львовом, вона стає частиною подорожі. Вона мандрує в часі, пізнає в тому числі про себе, починає вперше задумуватись над певними вчинками, словами, що таке бамбетль і чому фацет стоїть при шинквасі та п’є гальбу пива.

–  Часто доводиться перекладати, що це все означає?

–  Львів’янам – ні. Дуже цікаво мені спостерігати за мовними речами, особливо коли є міжнародні групи, доводилося брати участь у міжнародних програмах.Цікаво спостерігати, як люди не мають мовної межі, але хочуть щось пізнати. Коли ви їдете в інше середовище, в Італію, Іспанію чи Америку – ви готові сприймати їхню мову, культуру і традиції. І так само я кажу людям, ви приїхали у Львів: будьте добрі сприймати наші традиції, нашу культуру і мову.

А у Всеукраїнський день краєзнавства, бажаю всім – і дорослим і малим – бути допитливими, вивчати світ довкола себе і пам’ятати: «не можна полюбити те чого не знаєш». Бо слова «країна» має той самий корінь, що «край», а отже світ, який довкола нас.

Розмовляла Тетяна ЯВОРСЬКА

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.