дивись.info

Наше завдання – не вирішувати проблему за дітей, а допомогти знайти вихід,– керівник Центру опіки сиріт

Наше завдання – не вирішувати проблему за дітей, а допомогти знайти вихід,– керівник Центру опіки сиріт

Понад 10 років тому Курія Львівської архієпархії УГКЦ заснувала Центр опіки сиріт, який взяв під опіку дітей-сиріт, дітей з малозабезпечених сімей, із шкіл-інтернатів, реабілітаційних центрів, сиротинців сімейного типу, розподільників, комунальних будинків дитини.

ІА Дивись.info поспілкувалася з головою Центру опіки сиріт отцем Романом Прокопцем.

– Чим займається Центр опіки дітей і які завдання ставить перед собою?

– Центр опіки сиріт функціонує вже понад 10 років, починаючи з 2009 року. Основна ціль і мета центру – бути поруч з дитиною-сиротою. Це наше гасло – «Бути поруч». Відповідно студенти Львівської духовної семінарії, якими ми теж були, взяли за приклад функціонування військового та студентського капеланства, об’єднавши семінаристів, волонтерів на однодумців навколо спільної ідеї – допомоги дітям. Звичайно, для нас, студентів 6 курсу, це було щось нове. Але, спілкуючись із дітьми, персоналом інтернатів, ми викристалізували для себе те, якою ця допомога має бути. На початку ми поставили собі кілька таких моментів, які хотіли осягнути упродовж наступних років. І один з пунктів була праця з дітьми за межами одного закладу. Щоби такі осередки могли функціонувати  в інших закладах, де є діти-сироти. Ми зрозуміли теж, що не варто відокремлювати дитину, ізолювати її від суспільства – однокласників, наприклад. Бо у силу обставин такі діти вже є певною мірою обмежені. Ми зрозуміли – щоб допомогти дітям, треба сприяти їхній якнайшвидшій соціалізації у суспільстві. Відповідно це були різні шляхи щодо різних дітей – через спілкування, через те, що ми були поруч, ми могли якось зреагувати. Завжди це відбувалося у співпраці з працівниками певного закладу, а також зі службою у справах дітей, з різними волонтерськими організаціями, які мають свій досвід. І це дало нам можливість якось ефективніше допомагати, пізнавати проблему і реагувати на неї. На сьогоднішній день Центр опіки сиріт є дотичний до майже 20 закладів – це школи-інтернати, дитячі будинки, дитячі будинки сімейного типу, притулки. І власне там є присутній наш капелан або наші волонтери.

Власне наступний пункт, який ми собі визначали у роботі – це вийти за межі області. Сьогодні ми маємо співпрацю із притулком у Ніжині, а також з реабілітаційним центром у Верхньодніпровську. Також співпрацюємо зі закладами у Покровську та Першомайську. Привозимо дітей сюди або їздимо туди. Тож це така більш глобальна співпраця.

Ще один напрямок діяльності пов’язаний із тим, що дитина-сирота, закінчуючи школу чи училище, немає житла і їй нікуди йти. Скажу так, що з огляду на останні 10 років у Львові політика щодо цього дещо змінилася і вдосконалилася. Є низка проєктів, до яких долучається держава, щоби придбати дитині-сироті житло. І щороку у середньому 10 дітей отримує від міста ключі від свого помешкання. Як на мене, це досить добрий старт для тих, хто не мав де жити. Наше завдання – допомогти і навчити бути господарем у цьому житлі. Тобто не продати, бо буває, що немає гроші, а дитина не знає, як їх заробити – не хоче працювати чи не вміє знайти собі роботу. Усі ці ризик, страхи треба проговорити, проаналізувати і шукати вихід із ситуації. Тобто на сьогоднішній день це один із найважливіших завдань капеланства Центру опіки сиріт – не вирішувати проблему за тих дітей, а допомогти шукати виходів із ситуацій або розуміти, що є люди, які завжди готові почути і допомогти.

– На зміну великим інтернатам приходять будинки сімейного типу. Наскільки ця державна політика ефективна?

– Тут варто вдатися до історичного екскурсу, коли виникли інтернати і чому вони з’явитися? Перша згадка про сиріт була ще за часів Київської Русі. І йшлося про те, щоби не поміщати таких дітей у якісь заклади, натомість під опіку їх мали брати рідні – брати чи сестри батьків чи хрещені. Тоді був дуже добре розвинутий інститут хресного батьківства. А сьогодні це трохи втратилося. Якби хрещені батьки розуміли свою роль у житті цієї дитини, то, напевно, багато сиріт не опинялись би в інтернатах, а залишалися б у своїй родині. Згадка про інтернати як про спеціалізовані заклади з’являється вже за радянських часів. Те, що ми маємо – це власне радянська спадщина. Для чого створювалися інтернати? Для того, щоби позабирати дітей з вулиці, аби вони не тинялися, а суспільство візуально очистити від проблеми – сиріт, безхатченків, калік тощо. І створювалися такі заклади далеко від міст, щоби не заважати жити іншим. Вони були такою візуалізацією проблеми суспільства. На той час нічого кращого не вигадали, щоби закрити сиріт в одному спеціалізованому закладі. І ось ця спадщина дійшла до сьогодні.

Щодо політики держави до цих закладів, то зміни мають бути. Змінюється час, підходи, вимоги і потреби. Не можна вчитися і працювати за радянською системою, яка була ще 50 років тому. Треба все міняти, враховуючи потреби сьогодення. Це добре. Але по-справжньому буде добре, коли буде зрозуміла остаточна мета. Для чого держава запускає ці механізми, що буде на виході? Питання не у тому, що ми створимо альтернативу для інтернату. Завдання закрити інтернат, а 50 дітей розбити по 10 будинках сімейного типу – це неправильний підхід. Я вважаю, що позитив і конструктив буде тоді, коли ми будемо дивитися на кінцеву мету – що буде доброго для дитини.

Є хороші програми, які пропонує держава, але є і маніпуляції, наприклад, на почуттях, що дитина має бути у сім’ї і мати батьків. Безумовно, це вершина того, що ми робимо. Але буває так, що дитина, у якої є батьки, перебуває у спеціалізованому закладі через якісь захворювання чи порушення. У таких спецзакладах є системна корекція, яка дає свої результати, а оплачує її держава. Якщо такий заклад закривають і в кращому випадку перетворюють на приватний центр, тоді батьки будуть змушені платити за ці послуги. Не всі мають таку можливість.

Є хороші спроби з боку держави, але немає чіткості, для чого саме це робиться. І мене особисто це дуже насторожує. Щоби за тенденцією закриття інтернатних закладів ми не зіткнулися із дуже серйозною проблемою за кілька років. Бо задля статистики можна дуже швидко закрити такі заклади, дітей кудись оформити і на тому кінець. Але будучи поряд з цими дітьми, ми розуміємо, що це не вихід.

Зрештою коронавірус показав реальний стан цієї системи, можливості держави та проблеми, які виникають. Діти, котрі повертаються з інтернату до своїх рідних батьків, живуть у гірших умовах, ніж в інтернаті. Це питання побуту, харчування, одягу. На мою думку, держава має готувати суспільство до того, що ми за деякий час можемо закрити такі заклади, але щоби дитина вдома перебувала у здоровій атмосфері.

– А якщо немає дому?

– Є патронатні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, є багато тих, хто готовий всиновити дітей, навіть старших, але вони мають певного роду страх. Сьогодні держава мала би бути тим інструментом, який би позбавити їх того страху. Якщо дитина має якісь вади, то держава має брати на себе зобов’язання фінансувати на належному рівні процес реабілітації, щоби батьки не шукали, де якісну допомогу. Працівники у таких спеціальних закладах є дуже висококваліфікованими спеціалістами. Ось, наприклад, аутичний центр – він один з найкращих у Західній Україні. Є реабілітаційні центри, де чудові спеціалісти. Якщо ми закриємо ці заклади, то є велика ймовірність, що ми втратимо цих фахівців. Тобто мають бути зроблені багато кроків перед тим, як закривати інтернатний заклад, щоби приготувати суспільство, що ми це робимо задля добра дитини.

Є відсоток родин, які у понеділок привозять дітей на навчання у понеділок, а в п’ятницю забирають, бо не мають фінансової можливості оплачувати щодня дорогу.

– Крім страху, які ще причини, чому дітей не всиновлюють? 

– Завжди треба розглядати конкретну ситуацію. Наприклад, приходять до закладу потенційні усиновителю, спілкуються з дитиною, але працівники інтернату відразу бачать, що ці люди не дадуть собі раду з цією дитиною. Реально є такі випадки. Буває, що люди закриваються після такого і відмовляються від думки про усиновлення. Дехто стикається з бюрократичними питаннями, збором документів. Хтось, маючи дозволи, потребує більше часу, щоби віднайти дитину. Але працівники закладу зазвичай дуже радіють, коли діти опиняються у хороших родинах.

– Раніше Центр діяв, не маючи власного приміщення. Тепер з’явився Дім милосердя. Що саме тут знаходиться?

– Оскільки ми священники, то дбаємо насамперед про духовний вимір наших підопічних – дітей, молоді. Відповідно тут функціонує каплиця святого Миколая. Подібні каплиці ми створюємо в школах-інтернатах чи дитячих будинках з тою метою, щоби діти і персонал мали місце, де можна побути на самоті і поспілкуватися з Богом, знайти відповідь, як діяти далі. Такі місця, як каплиці допомагають. Спільна молитва будує і формує повноцінну особу, тому що людина – це не тільки тіло, а й душа. Попри навчання, яке дає школа, формується духовність дитини. В інтернатних закладах дуже часто опускається цей момент або перебуває на неналежному рівні. І ми разом з працівниками та дітьми доповнюємо процес.

Друге – це різного роду проєкти, які дозволяють розкритися внутрішньому потенціалу дітей. Наприклад, кулінарія, іконописання, спорт, творчості тощо. У нас є різні проєкти, які дають можливість дітям реалізовуватися. Ми запрошуємо дуже хороших спеціалістів. Наприклад, якщо йдеться про кулінарію, то, крім того, що проводимо заняття у школі, беремо дітей до ресторанів, закладів харчування, де вони мають можливість познайомитися з реальними шеф-кухарями, побачити справжню кухню, якою вона є, і які там відбуваються процеси. Ми беремо участь у різних фестивалях харчової промисловості. А також маємо можливість презентувати свою продукцію і налагоджувати зв’язки, щоби діти, які хочуть своє майбутнє пов’язати з кулінарією, розуміли, куди їм треба рости. Щоби вони розуміли, що їх можуть взяти на роботу у ресторан. Вони вже не бояться, бо знають, як це виглядає зсередини. Діти розуміють, що можуть йти на навчання, брати участь у майтер-класах у серйозних шеф-кухарів і не тільки локального рівня, а й світового. Це дає можливість їм рости. Мінімум, на який ми розраховуємо від цього проєкту – щоби дитина після закінчення наших кулінарних курсів могла вільно і спокійно почувати себе на кухні.

– Що дім милосердя дає для центру опіки сиріт?

– Це можливість об’єднати багато наших проєктів, які ми робили у багатьох локаціях, в одному місці і зробити їх професійними. Наприклад, якщо говорити про цю ж кулінарію, то ми плануємо, щоби у цих стінах була кулінарна школа для дітей, де вони вже зі школи будуть мати можливість професійно навчатися, щоби зрозуміти, ким вони хочуть бути у майбутньому. Тут би мало функціонувати якесь кафе чи ресторан, де діти проходили б практику, а в майбутньому тут працювати.

Також на етапі завершення вже є навчальний клас блаженного Любомира Гузара. Одним з його ключових гасел було – «Бути людиною». І це «бути людиною» може проявляти себе по-різному. Це має стати осередком виховання людини. На сьогоднішній момент через карантин ми зупинили усі наші проєкти. Тут проводилися різні майтер-класи. Але ми рухаємося в іншому напрямку і наповнюємо концептуально кожен куточок Дому милосердя – що тут має бути, які якості має здобути дитина, котра тут перебуває на навчанні.

– Діти, які пройшли через Центр, повертаються сюди, наприклад, як волонтери?

– Звісно, багато наших випускників переходять з розряду дитини у розряд волонтера. І ми маємо проєкт, який допомагає на такому перехідному етапі. Він називається «Свій до свого». Ідея проєкту – забрати розмежування між старшокласниками та дітьми молодшої школи, щоби не було непорозуміння чи ворожнечі. Яким чином це діє? Ми старшокласників разом із волонтерами навчаємо, як зорганізовувати, наприклад, вільний час. Йдеться про ігри, квести, пришкільні табори тощо. І це триває півроку, де старшокласники час від часу мають практичні заняття з дітьми з молодших класів. Після пів року вони вже мають чіткі завдання – наприклад, розпрацьовувати план уроку, який вони можуть провести з дітьми. Наступний етап – провести пришкільний табір після закінчення шкільного року. Старшокласники продумують програму проведення 7-денного чи 10-денного табору при школах. Курується це волонтерами. І найвищий етап – проведення табору для дітей переселенців. Ці табори можуть бути у різних точках нашої держави і навіть за кордоном. Останні два роки ми проводили табори у Перемишлі та Варшаві. Це були діти наших заробітчан, діти-сироти і діти переселенців.

– У передпокої дуже багато спортивних нагород…

– Я особисто дуже люблю футбол. Спорт – це одна зі спільних площин для розмови і допомоги дітям-сиротам, до яких ми йдемо. Всі діти практично люблять футбол. Пригадую собі, як років 8 тому ми в одному зі закладів грали у футбол з дітьми. Дуже нас тоді вражала їхня лексика – як вони спілкуються між собою. Було дуже багато матюків, зверхність сильнішого над слабшим, тобто сильніший встановлював правила, які не завжди були об’єктивними. З іншого боку, був ще один негативний момент – крадіжки, які передавалися від покоління до поління. І ми шукали спосіб, як змінити цю ситуацію. Знали, що це є, хто до цього дотичний, але не могли довести. Але через футбол ми дійшли до того, що викорінили злочинність і налагодили людські відносини серед дітей, зміцнили колектив.

– Яким чином?

– Ми запросили професійного тренера, який займався з дітьми тричі на тиждень. Заняття були дуже серйозні. І що мене вразило, вже під час першого тренування, школа докорінно змінилася. Панувала ідеальна тиша, бо всі були на футбольному полі, коли тренер проводив відбір. Це почало гуртувати команду, і працівники втішилися, що у них у школі нарешті є футбольна команда. Хлопці почали їздити на матчі та виступати за область. На деякі матчі я їздив з ними і що мене вразило, що вони намагалися добре вчитися, не прогулювати уроки, не матюкатися і поважати старших. А на початках було важко, бо авторитети, які були, намагалися ламати систему, вони не погоджувалися, що мусять грати за спільними правилами. Тривалий час на тренуваннях ми вилучали їх з поля на 2 хвилини чи 5. Вони казали, що не будуть грати, а ми їм пояснювали, що вони можуть піти, але підведуть своїх хлопців, команду. За пів року діти, які поверталися з ігор, починали хвалитися не здобутим результатом, а обурювалися, що тренер чи воротар іншої команди матюкався. Настільки ментально у них помінявся підхід до тренування і способу спілкування між собою. З часом ми бачили, що це дуже добре працює і вирішили поширити досвід по інших закладах. До нас підключилися 8 закладів. Ми підлаштували статут футбольного чемпіонату під ті реалії, в яких живуть діти в інтернатах. Тобто ми враховували усі нюанси. Але статут максимально наближений до професійного футболу. Кожен футболіст мав особисту картку гравця, за яку школу він грає, за яку команду. Розробляли логотипи їхніх команд. Тобто повністю все, що команда має мати. Шукали спонсорів, транспорт, харчування тощо. Пізніше, коли вже почали відбуватися ігри, 2014 року разом зі службою у справах дітей, молоді і спорту та ФК «Шахтар» зробили презентацію футбольного кубку, за який усі ці діти будуть боротися. Це був офіційний початок чемпіонату серед дітей з інтернатів «Копа». На основі цього чемпіонату ми відбирали кращих дітей і створили з них збірну, проводили спортивні табори, змагання. 2016 року ми отримали вперше запрошення на чемпіонат світу з футболу для дітей під опікою. Сьогодні ми створили вже окрему футбольну команду, до якої входять діти-сироти, діти з багатодітних родин і діти з повноцінних сімей. Це теж один зі способів соціалізації дітей-сиріт, дітей з кризових сімей, щоби разом, як команда, долати труднощі. Є чим похвалитися. Наші діти є дворазовими чемпіонами світу серед дітей під опікою. У змаганнях брали участь 28 команд світу. Це також участь і перемоги у багатьох турнірах в Україні. Це участь у дитячих професійних лігах. Труднощі, які ми мали – це відсутність футбольного поля. І власне Дім милосердя на Короленка, 7 дає можливість це питання опрацювати. Є футбольне поле. Воно, на жаль, наразі ще не є у належному стані. Тренуватися на ньому важко. Поле потребує реконструкції. Але ми принаймні маємо місце. Шукаємо спонсорів і проєкт, щоби не лише наші діти, а й діти з околиць мали можливість грати, тренуватися на хорошому футбольному полі.

– Чи маєте власний рецепт пошуку шляху до дитини?

– Цей рецепт у нашому гаслі – «Завжди поруч». Це дає відповіді на багато запитань. Ми дорослі не завжди маємо відповіді на усі запитання. Але будучи поруч, ми можемо розуміти їхні потреби, проблеми, співпереживати – з ними плакати і радіти. Це є фундаментом і першим кроком, щоби шукати цей ключ до серця дитини. Десь завжди перед очима те, що казав святий Іван Богослов, що коли навіть у найбільшому бешкетнику ти побачиш найменше добро, за нього треба триматися. Це буде тим місточком між дитиною і Богом, на якому далі можна будувати хорошу людину. Не звертати увагу на недоліки, негативи, провали, а навпаки підкреслювати особливість, важливість, те, що тебе люблять і ти потрібний.

– Що вважаєте своїм особистим досягнення у роботі з дітьми-сиротами?

– Напевно, радість і щастя тих дітей.

– Що робитимете після карантину?

– Діємо згідно із рекомендаціями. Сумлінно їх дотримуємося. Ми не зупиняємося. Тримаємо контакт. Щотижня моніторимо ситуацію і відповідаємо на потреби, які є. Ми вже про це говорили, що повернення до родин через карантин, поставило сім’ї у кризові ситуації. Намагаємося допомагати таким родинам. Пакуємо продуктові набори чи, можливо, одяг, взуття.

Оксана ДУДАР

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.