Повага до жінок та мовна традиція: чому варто вживати фемінітиви

Тому дискусія навколо іменників жіночого роду на позначення професій, статусів, посад жінок тривають і досі. ЗМІ часто виступають драйверами реформ, зокрема – мовних, та чи охоче самі журналісти й реактори разом з журналістками та редакторками послуговуються фемінітивами?

Ми вирішили розібратися, що мотивує колег використовувати чи ігнорувати фемінітиви й що на цю тему думають науковці та медіакритики.

Для початку варто розуміти, що в регіональних медіа України регулярно фіксують гендерний дисбаланс. Тобто жіночого населення у нас, по факту, більше (за даними Держстату, на завершення 2019 року в Україні є понад 37 млн наявного населення, з якого 20 мільйонів – жінки), а от героїнь, експерток та коментаторок в медіа – менше. Так, за даними Волинського прес-клубу, Індекс гендерної чутливості регіональних медіа у 2019 році склав 34%. Цей індекс складається з показника представлення жінок як героїнь та експерток (тих, кого цитують) і використання фемінітивів.

За результатами дослідження, жінок у якості експерток залучають вдвічі рідше, аніж чоловіків (32% до 68%), а героїнями матеріалів жінки стають взагалі майже в три рази рідше (28% жінок до 72% - чоловіків). Відсутність фемінітивів ще більше «вимиває» їх із медіапростору, адже за даними 2019 року українські регіональні ЗМІ послуговувалися фемінітивами лише у 43% від усіх випадків, коли йшлося про жінок-експерток, посадовиць чи представниць якихось професій.

Аргументи «за»

Через те, що питання фемінітивів в українській мові не врегульоване повністю (немає норми, що зобов’язує використовувати їх, є лише закріплена норма творення), то питання мовної присутності жінок в текстах залишається на совісті авторів. Та авторок.

Івано-Франківське міське видання «Куфер» - одне із небагатьох в Україні, що в редакційних правилах зазначає вживання фемінітивів на позначення професій та посад своїх спікерок та героїнь. Редакторка видання Ольга Перехрест розповідає, що таке рішення команда прийняла ще на самому старті проєкту, який був 2018 року, тобто навіть до змін в українському правописі. «Коли ми починали працювати, то склали список правил, за якими працюємо. Серед них – вживання в текстах фемінітивів. Це було просте й очевидне рішення, – говорить Ольга Перехрест – Для мене нормально – бути редакторкою, а не редактором. Адже фемінітиви просто дозволяють мові бути логічною і не творити дивних конструкцій типу «лікар сказала».

[dyvys_blockqoute text="Важливо – показувати, що жінки можуть працювати будь-де і досягати успіху" author="Олььга Перехрест"]

Крім мовної мотивації, команді йшлося також і про соціальну роль фемінітивів – зробити жінок видимими. Цей аргумент чи найчастіше наводять на користь вживання фемінітивів. «Так ми звертаємо увагу на архітекторок, соціологинь, лікарок, науковиць тощо, яких є багато. Як на мене, це важливо – показувати, що жінки можуть працювати будь-де і досягати успіху, – пояснює редакторка «Куфера». – І для мене це– справа принципу. На іншій роботі була колега, яка вважала, що "журналістку" сприймають менш серйозно, ніж "журналіста". Я з цим категорично не згодна, мене це дуже обурило. І хотіла б, щоб журналісток, менеджерок, директорок тощо сприймали максимально серйозно. Але для цього треба спершу запам'ятати, що вони є».

Крім того, фемінітиви дозволяють зробити мову в медіа більш точною без використання сумнівних конструкцій «іменник чоловічого роду + дієслово жіночого роду»: «директор повідомила», «лікар прописала» чи «експерт прокоментувала».

[dyvys_blockqoute text="Ці моделі існували, і це означає, що за ними абсолютно логічно можемо утворювати нові слова, які в ці моделі вписуються" author="Христина Дацишин"]

Лінгвіст/к/и також наводять вагомі мовні аргументи на користь використання фемінітивів. «В українській мові фемінітиви існували здавна. Вони є в словнику Грінченка, а це – початок ХХ століття, їх фіксує «Словник української мови» в 11 томах, а це є 70-80 рр ХХ століття, і, до речі, переважно без будь-яких стилістичних позначок. І ми використовували такі слова, більшість навіть не задумувалась, що їх треба називати фемінітивами, вони були в цьому словнику: спортсменка, журналістка, вчителька, майстриня, аспірантка, кравчиня. Тобто ці моделі існували, і це означає, що за ними абсолютно логічно можемо утворювати нові слова, які в ці моделі вписуються. Цей словотворчий аргумент  цілком достатній для того, аби використовувати фемінітиви, – пояснює Христина Дацишин, доцентка кафедри мови засобів масової інформації Львівського національного університету імені Івана Франка, авторка дослідження «Засоби масової інформації і динаміка мовної норми: новітні фемінітиви як відображення суспільних викликів сьогодення». – Якщо в українській мові на позначення особи жіночої статі використовують іменник чоловічого роду, то в реченні його дуже важко координувати з присудком, внаслідок чого виникають двозначні тлумачення. Скажімо, є професор,  і цей професор – жінка. Якщо ми не називаємо прізвища й імені цього професора, то за нормою маємо присудок чоловічого роду. І тоді пишемо, наприклад, «професор прочитав лекцію», але якщо цей професор жінка, то виходить, що це нелогічно. Тобто граматично маємо узгоджувати саме так, але логічно це не працює. Була тенденція говорити «професор прочитала лекцію», але ця норма не закріплена в правописі».

Дослідниця додає, що рух за гендерну рівність у мові можна простежити не лише в Україні, а й у країнах Європи. Наприклад, фемінітиви офіційно ввели до мовних правил у Франції, Німеччина теж активно займається покращенням гендерної чутливості мови. За твердженням Христини Дацишин, є ще один, політико-мовний аргумент за використання фемінітивів: «Використання іменників жіночого роду на позначення професій і посад є однією з суттєвих відмінностей української мови від російської, де таких слів значно менше. І тут  можемо наголосити на тому, що українська мова здавна виявляла повагу до жінки, про яку так голосно говорять саме тепер».

Існує ще низка аргументів на користь використання фемінітивів, але навіть наведені вище вже є цілком переконливими. Однак у теорії все виявляється простіше, аніж на практиці. Це яскраво ілюструє дослідження мови львівських регіональних та гіперлокальних медіа, які регулярно проводить Львівський прес-клуб. Так, наприклад, минулого року показник використання фемінітивів у львівських регіональних медіа переважно тримався на рівні до 50%. «Друковані видання хибують тим, що в одній і тій же статті для позначення роду занять, професії, статусу жінки використовують як фемінітиви, так і маскулінітиви», – додають цікаве спостереження авторки дослідження.

Львівські регіональні ЗМІ, до слова, мають доволі високий показник використання фемінітивів порівняно з іншими регіонами. Так, на Львівщині ця цифра рік тому досягла майже 50%, тоді як загалом по Україні за аналогічний період – 39%. Серед гіперлокальних медіа Львівщини відсоток використання жіночого роду на позначення статусу, професій, посад жінок, за даними на квітень цього року, чималий – понад 70% у друкованих та 43% – в онлайн-медіа.

Із даних загальноукраїнського моніторингу бачимо, що у 2019 році фемінітивів стало на 12% більше, ніж у 2017. Але досі цей показник складає лише 43%. Та що ж заважає медіа послідовно використовувати фемінітиви?

Аргументи «проти», або чому не використовують фемінітиви

«Гадаю, спротив трапляється через відсутність звички так говорити і браку розуміння, чому це варто робити, але пояснення знімають ці проблеми, – ділиться редакторським досвідом Ольга Перехрест. – Можу пригадати два випадки. В одному матеріалі у нас була експертка, яка прямо попросила вказати її як "сексолога", а не "сексологиню" – журналістка переживала через це, але ми дослухались до побажання героїні, додавши маленьку примітку – що робимо це на її прохання. І на початку нашої роботи ми робили інтерв'ю із соціологинями, і в коментарях вирішили з цього слова посміятись. Я не люблю людей, які жартують із фемінітивів, бо мені важко їм спокійно щось пояснювати (хоча ми пояснювали), тож я дочекалась можливості написати цілу колонку, щоб при потребі просто давати посилання».

Медіаексперт Отар Довженко вважає, що нерідко причиною невикористання фемінітивів є не громадянська позиція за маскулінітиви, а банальне нерозуміння. «Думаю, що в більшості випадків люди просто не знають і не розуміють, що таке фемінітиви. У школі цього не вчили, а прочитати про фемінітиви затурканим, зосередженим на своїй роботі людям нема де — вони інші джерела читають, – говорить медіаексперт. – Далеко не всі редактори взагалі вважають за необхідне працювати над собою і змінювати щось у своїй роботі». Водночас він додає, що іноді причиною є таки певна позиція: «Є й частина ідейних, які вважають, що фемінітиви — це якась фігня, нав’язана соросятами і євросодомом. Знаю видання, де вживання фемінітивів — політика редакції, але частіше це – ініціатива окремих ентузіастів».

[dyvys_blockqoute text="Далеко не всі редактори взагалі вважають за необхідне працювати над собою і змінювати щось у своїй роботі" author="Отар Довженко"]

Навіть дослідники мови ще сперечаються щодо окремих випадків використання фемінітивів. Наприклад, відомий автор підручників з української мови Олександр Авраменко у своєму посібнику «100 експрес-уроків української», зазначив, що фемінітиви на кшталт історикиня, етнографиня, педагогиня потрібно використовувати вибірково, на його думку, вони «неоковирно звучать».

«Звичайно, є чимало опонентів використання фемінітивів. Зрештою, я й сама не є стовідсотковою прихильницею окремих слів, тому що вони для мого вуха не надто милозвучні, і навіть за тривалий час мені не вдається до них звикнути, – додає дослідниця Христина Дацишин. – Можливо, цього часу все ще замало, бо звукове сприйняття залежить від звички, але, наприклад, слово «історикиня» чи «стоматологиня» мені поки що досить важко сприймати. Правопис каже: «ми можемо це утворювати», але він не каже: «утворюйте це обов’язково». Тобто хто хоче – використовує фемінітиви, хто не хоче – не робить цього. І якщо комусь такі слова не подобаються, ніхто не може змусити їх вживати. Аргумент «проти» якраз суперечить ключовому аргументу «за»: багато жінок вважає, що іменник жіночого роду на позначення певної посади чи професії якоюсь мірою принижує їхній статус».

Чи варто пропагувати фемінітиви?

Зараз ми знаходимося на перехідному етапі, коли правопис закріпив форми творення фемінітивів, але не змушує їх використовувати, тож їхнє ігнорування, з точки зору граматики, наразі не вважається помилкою. Втім, очевидно, що зміни у свідомості українців вже відбуваються, дедалі більше ЗМІ включають норму про фемінітиви до внутрішніх правил, усе частіше жінки називають себе експертками замість експертів, науковицями замість науковців або чиновницями замість чиновників. Думки фахівців та фахівчинь щодо подальшого пропагування використання фемінітивів є розбіжними.

Наприклад, дослідниця Христина Дацишин зауважує, що після появи нового правопису фіксувала сплеск використання фемінітивів, але за останні місяці зросту не спостерігає. Втім, вона наголошує, що займатися пропагуванням використання фемінітивів не варто: «Цей процес  вже запущений в суспільство. Далі треба почекати, і мова відрегулює все сама, тому що мова – це такий організм, який вбирає в себе те, що їй підходить, що органічно вписується, і відкидає те, що суперечить її законам. Тому,  вважаю, час усе розставить на свої місця. Якщо фемінітиви будуть прийняті більшістю, їх будуть активно використовувати», – говорить науковиця.

А от медіаексперт Отар Довженко, навпаки, виступає за ідею промоції фемінітивів: «Я думаю, що просто чекати нема сенсу, бо люди не змінюють свої мовні звички просто так. Очевидно, має бути якийсь стимул. Чи це має бути централізована пропаганда, і хто має пропагувати — не знаю. Я досить скептично ставлюся до державної пропаганди в принципі. Але думаю, що громадські організації можуть це брати на себе. Якби я не стикався з "пропагандою" фемінітивів, то навряд чи став би їх так послідовно і системно використовувати».

У випадку з фемінітивами, гендерною чутливістю та загалом питанням «видимості» жінок у мові багато що залежить від позиції кожної людини та великою мірою – колег-журналістів/ток та редакторів/ок. Тож варто пам’ятати, що коли раптом ми вказуємо статус жінки маскулінітивом, мова тут не лише про мову.

Валерія ПЕЧЕНИК

*Головне зображення: www.genderculturecentre.org

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливийпростір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським пресклубом у партнерстві з Гендерним центром та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.