дивись.info

«У нас дуже сильна пам’ять, ми знаємо, що таке Росія», – кримськотатарські активісти згадують депортацію

«У нас дуже сильна пам’ять, ми знаємо, що таке Росія», – кримськотатарські активісти згадують депортацію

Цього тижня кримські татари згадують Мусу Мамута. 23 червня 1978 року він вчинив акт самоспалення на знак протесту проти чергового виселення з Криму і став одним з символів боротьби кримськотатарського народу за повернення на батьківщину.

Під час депортації загинули два брати і дві сестри Муси, сам він важко працював і в 1975 році ненадовго здійснив свою мрію – повернувся до Криму. У 1976-му був арештований за порушення паспортного режиму і відсидів два роки у в’язниці. Потім – знову повернувся на батьківщину. І, коли переслідування поновилися, пообіцяв, що живим у руки обвинувачувачів не здасться. Коли дільничий інспектор прийшов, аби доставити Мамута до слідчого, татарин облив себе бензином і підпалив. Через 5 днів Муса від отриманих опіків помер. До масового повернення кримськотатарського народу на рідний півострів чоловік не дожив близько десяти років.

Де-факто політув’язненим став весь народ

Алім Алієв, програмний директор Кримського дому, народився на чужині, в Узбекистані. У 1989-му, коли його сім’я повернулася до Криму, Алімові був лише рік. Натомість про депортацію знає зі слів бабусі – їй було 16, коли її з сім’єю вивезли до Азії:

«Бабуся родом із Бахчисарайського району. За декілька днів до 18 травня до неї додому прийшли два енкаведисти – нібито робили перепис населення. Запитали, хто живе в будинку, членів родини всіх. Моя прабабуся запросила їх пообідати, нагодувала зупою з локшини, а через два дні ті самі солдати прийшли депортовувати нашу родину. Це було вночі. Їм сказали, що мають 15 хвилин, щоби зібрати речі, всіх звезли біля цвинтаря. Ніхто не розумів, що відбувається. Спершу думали, що всіх будуть розстрілювати».

Упродовж кількох днів (18-21 травня 1944 року) радянський режим здійснив масштабну етнічну чистку. У співпраці з нацистами звинуватили не окремих людей, а весь народ загалом, що суперечить будь-яким міжнародно-правовим нормам. Лише за офіційними даними із Криму до віддаленим регіонів СРСР було депортовано 191 тисячу кримських татар, а за даними самоперепису, проведеного Національним рухом кримських татар – 423 тисячі. Страшні цифри: під час виселення і в перші роки після депортації половина народу (46,2 %) загинула. Де-факто політув’язненим став весь народ, каже історикиня Гульнара Бекірова. Кримські татари були позбавлені права на пересування навіть за територію населеного пункту.

Три тижні депортовані їхали в товарних вагонах з Криму в Узбекистан.  Умови були жахливі – переповідає спогади бабусі Алім Алієв:

«Битком набиті товарні вагони перевозили сотні людей. Моїй бабусі пощастило, бо вони були у вагоні, де було борошно. Могли готувати якісь коржики й таким чином вижили. А в деяких вагонах не було нічого, то просто людей, які померли, викидали з вагону. Бабуся розповідала, що багато людей померло в перші роки депортації. Бо їх привезли в жахливі, нелюдські умови. Вода була брудна і від неї дуже багато людей хворіли на тиф.

Родина потрапила в голодний степ в Узбекистані. Там раніше жили ув’язнені. Потім туди, в ці бараки, поселяли кримських татар. Працювали на важкій роботі і кожного дня ходили відмічатись. Місцеве населення також сприйняло татар доволі вороже. Їх налаштували, що приїде невідомо хто – злочинці, нелюди. Однак, згодом зрозуміли, що це жертви сталінської машини».

Боротьба за батьківщину

Будь-які відлиги чи послаблення гайок у Радянському Союзі фактично ніяк не торкалися кримськотатарського народу – каже Гульнара Бекірова.

«У 1967 році кримські татари були частково звільнені з місць вигнання, але без права на повернення. Це фактично означало, що указ був лише на папері. Наче реабілітаційний, але не дієвий».

Та й у 1980-их роках, стверджує Бекірова, повернутися на історичну батьківщину татарам вдалося виключно завдяки потужному та масовому національному рухові, в ньому брав участь практично весь народ:

«Таке масове повернення стало можливим не в зв’язку з тим, що Горбачов прийшов і вирішив раптом кримських татар повернути на батьківщину – ні, це лише один із міфів. Він, як і все політбюро, мріяли, щоб кримські татари жили, як і раніше, в місцях заслання. У 1987 році кримські татари, розуміючи, що нічого доброго від влади, начебто демократичної, не варто чекати, ініціювали в масові акції. І тоді впродовж двох місяців кримські татари влаштували демонстрації на Красній площі. Після цього влада повинна була приймати якісь рішучі дії. Зрештою мітингувальників розігнали, відправили людей у місця заслання. Але вже той факт, що такі акції відбулися, був дуже знаковим».

демонстрація кримський татар на Красній площі влітку 1987-го

«Історія така, що місія покоління моїх дідів була – повернутись на батьківщину. Покоління моїх батьків ніколи не бачило Криму до повернення. Але вони мали усвідомлення, що це те місце, куди вони мають повернутись за будь-яких обставин. Не тому, що це такий рай на землі. А тому, що це їх батьківщина», – пояснює Алім Алієв.

Каталізатором переселення стала «Ферганська різня» – міжетнічний конфлікт, який стався у 1989 році в Узбекистані між місцевим населенням і ще одним депортованим народом – турками-месхетинцями. Число жертв перевищило сотню, месхетинців довелося переселяти вдруге. Стало зрозуміло, що залишатися в цій країні – небезпечно. Відтак 1989-ий став роком найбільшого переселення кримськотатарського народу на історичну батьківщину.

Жоден татарин не забрав будинку батька чи діда

На півострові татар зустріли непривітно – в першу чергу органи влади. Людям не давали можливості купити житло, не давали приписки, намагалися змусити повернутися в місця заслань.  Наприклад, правозахисний бюлетень «Вести из СССР» наводить приклад одного з тисяч: «На початку січня 1988 року кримський татарин Казим Халілов купив будинок в Мічуринську, Білогірського району, Кримської області, і 9 січня 1988 в’їхав у нього. Однак у прописці йому відмовили і керівництво колгоспу, на території якого він поселився, запропонувало йому покинути Крим. 16 січня 1988 року будинок К. Халілова був знесений бульдозером, його майно було завантажене на машину і вивезене в невідомому напрямку. Наступного дня Халілов був виселений із Криму. Прокурор Білогірського району і зам голови райвиконкому Овчінніков схвалили дії місцевої влади щодо К. Халілова».

А ще кримські татари на півострові зіткнулися з тим же, що й 45 років раніше в Узбекистані – настороженим ставленням іншого населення.

«Сприйняття людей, яких завели після депортації до Криму, які вже позаселялись в будинки, що колись належали татарам, було дуже настороженим», – розповідає Алім Алієв, – «Вони гадали, що приїдуть якісь незрозумілі кримські татари і будуть їх виселяти. Таке уявлення про наш народ на півострові зберігалося достатньо довго. Тому дуже часто, повернувшись, татари поселялися компактно, разом.

Але насправді не було жодного випадку, коли кримський татарин прийшов до будинку свого діда,  чи батька, чи до свого будинку, звідки його депортували, і сказав: «вийдіть звідси!». Моя родина  (і зі сторони мами, і зі сторони тата) родом із Бахчисараю.  Але ні там, ні в Сімферополі, ні на південному березі Криму помешкання купити було нереально. Тому батьки купили будиночок, недалеко від міста Саки і там оселились. Хіба що якось мій дідусь по поверненню прийшов до свого будинку. Ті, хто там жив, його впустили і він побачив, що там за стільки часу навіть паркан не поміняли», – каже Алієв.

Знову далеко від Криму

«В нашого народу є така негласна річ – перекладається з кримськотатарської «живи в Криму», – каже Алім Алієв, який після окупації півострова живе у Києві, – «Це означає: якщо нема прямої фізичної загрози для тебе чи твоєї родини – в’язниці, викрадення чи вбивства, то не покидай свій будинок, в який ти повертався дуже довго. І це правило дуже діє. Тому для кримських татар у Криму дуже важливо відчувати підтримку, відчувати, що їх не покинули.

В переселенців, які сюди приїхали, є багато викликів – соціальних, культурних, економічних. Але в них, на щастя, нема найголовнішого виклику, який є в наших співвітчизників в Криму – це виклик безпеки.

Для кримських татар дуже близьким є той дух свободи, який є в українців, бо в нас він теж є дуже сильний. Тому ми не пішли колаборувати з росіянами. В нас дуже сильна пам’ять, як і в українців, і ми теж знаємо, що таке Росія.

проукраїнський мітинг татар у 2014 році

Інша справа, що в кримських татар декілька колективних історичних травм наклались одна на одну. Це і травма депортації 44 року, це і повернення, і як було важко в 90их, коли ніхто нічого не давав, а лише заважали. Кримські татари допомагали будувати один одному будинки.

А зараз наклалася травма окупації. Наша власна земля – це річ, за яку ми боролись. І ми, як бумеранг, куди б нас не закидали – все рівно повертаємось додому. Ми чекали свого повернення 45 років, зараз теж би хотіли повернутись  і зі свого боку робимо все можливе. А коли про Крим починають менше говорити або взагалі забувають, кримські татари сприймають це як особисту трагедію», – підсумував Алім.

Тетяна ЯВОРСЬКА

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.