Невідоме мистецтво: у Львові створюють відкритий архів альтернативної художньої культури

Проєкт присвячений альтернативним художникам Львова,які творили у період 1950-1980-их років. «UU#Lviv» розповість про 16 майстрів: Євгена Лисика, Романа Сельського, Маргіту Сельську, Богдана Сороку, Зеновія Флінту, Богдана Сойку, Олександру Цегельську, Романа Петрука, Олега Мінька, Карла Звіринського, Олександра Аксініна, Енгеліну Буряковську, Ігоря Боднара, Генрієтту Левицьку, Петра Марковича, Леопольда Левицького.

Проєкт «UU#Lviv» реалізується командою аукціонного дому «Дукат» за підтримки Українського культурного фонду.

ІА Дивись.info поспілкувалася з куратором проєкту, відомим львівським мистецтвознавецем, автором численних праць, присвячених галицькому модернізму, Богданом Мисюгою.

– Пане Богдане, розкажіть, будь ласка, про проєкт. У чому його суть?

– Насамперед це вже друга фаза проєкту. Адже спочатку був відкритий архів київського нонконформізму. Фактично це вже другий проєкт, який стосується тільки Львова. Нонконформізм – це специфіка аукціонного дому «Дукат», з яким я давно співпрацюю як консультант та куратор виставкових проєктів у Львові. Над цією темою я працюю з 2001 року, відколи почали робити альбом Опанаса Заливахи. Потім був альбом Галини Севрук. А торік вийшла моя монографія «Герметричне коло Карла Звіринського». І мені аукціонний дім запропонував співпрацю. Вони вже мали команду, яка робила подібний проєкт. «UU#Lviv» відрізняється від київського тим, що тут буде аналітична записка – це ще одна моя монографія в електронному варіанті. Адже якщо в Києві вийшла книжка про Аллу Горську, Віктора Зарецького, а також Федора Тетянича, то у Львові, крім альбомів Сельського і школи Звіринського, з цього середовища більше нічого немає. Тобто була потреба у наративі  про львівське неофіційне мистецтво, і тут просто перетнулися дороги: я був компетентний у цьому матеріалі, а аукціонний дім «Дукат» має логістику, як це робити. Тому це така дуже органічна співпраця. Ми працюємо над одним матеріалом, відтак вирішили об’єднати зусилля, щоб Україна нарешті отримала, умовно кажучи, електронний підручник з львівського неофіційного мистецтва і новий формат – нетрадиційний. Досі усе, що говорилося про львівське мистецтво 60-80-их років минулого століття – це було автобіографічні публікації, якісь ювілейні, які опиралися на радянські каталоги. Цей формат інший.

– Чому?

– Тому що усе неофіційне мистецтво знаходиться в архівах, приватних колекціях. 70% його не опубліковано та не оприлюднено. Я маю дуже багато польових досліджень і дуже багато матеріалу з цього приводу. Цей проєкт – це не нові дослідження, а, швидше, оприлюднення вже зроблених джерелознавчих досліджень.

– Чому так склалося, що досі цей період 50-80-их років минулого століття залишається ще так мало відомим для загалу?

– Причин є декілька. Перша – це тенденційність нашої офіційної науки, оскільки вона завжди йшла у ногу з офіційним мистецтвом. Досі в офіційній науці залишається дуже багато рудиментів, на кшталт, святкування ювілеїв. Цей історіографічний наратив досі панує і не дає можливості поглянути в інший бік. Це одна причина. Друга – увесь цей матеріал знаходиться у приватних колекціях, а не в музеях, за виключенням хіба Львова, де свого часу Юрко Бойко був завідувачем відділу сучасного мистецтва Львівського музею українського мистецтва (згодом Національний музей у Львові). Тобто у Львові були інтелектуали, які розумілися на цьому мистецтві. І тільки Союз розпався, вони зробили усе, щоби це мистецтво осіло у фондах. Тобто сказати, що цей митецький період взагалі відсутній, не можна. Воно фрагментарно представлене. Чому про нього не знають? Колекції цього мистецтва перебувають здебільшого у родинах дисидентів. Ці люди були закриті до офіційного середовища. Так склалося історично, що середовища дисидентів не довіряють радянській науці, публічному музеєзнавству тощо. Цей проєкт – це і ламання цих стереотипів: музейникам можна довіритися, а науковцям відкритися. Для мене цей процес теж не був простим. Коли я писав книгу по Заливаху, то він передав мною до Євгена Сверстюка записку, скручену сигареткою, де було написано, що цій людині можна довіряти. Якби я спробував цю «сигаретку» розкрутити, то Сверстюк би помітив, що згорточок розкривали. Це такий зеківський прийом. Ці люди були ув’язнені, відбували покарання. Потім Сверстюк мене за руку відвів до Леоніли Світличної та Галини Севрук. Тобто ось так відбувався цей процес. Щоби зайти у приватну колекцію, треба зробити, аби людина довіряла тобі. Не усім довіряють. Для мене щоразу заходження у приватну збірку – це долання бар’єрів недовіри.

А третя причина – методологія нашої мистецтвознавчої науки досі базується на історіографії і джерелознавчих дослідженнях. У більшості випадків неофіційне мистецтво – це мистецтво, яке йде у ногу з європейським мистецтвом – це нонкласика, форми високого модернізму, пізнього модернізму –  абстракція, переосмислення форм, поява нових форм. Україна має свої самобутні форми високого модернізму, які незалежні від західного. Вони виникли практично одночасно.

Стоїть ще питання у фаховості інтерпретації такого матеріалу. На жаль, в Україні дуже мало фахівців, які беруться співставити західні форми нонкласики і наші, українські. Тому для мене це теж була проблема. Я досі вивчаю західну теорію і залишаюся учнем, намагаюся щось перекладати з іноземної. Є низка дослідників нонкласики, зокрема і російських, і польських. Увесь цей матеріал потрібно було опрацювати. Інтерпретувати абстракцію і казати, що абстракція красива, бо тут гарне поєднання кольорів – це банально і непрофесійно. Кожен художник щоразу – це пошук нової інтерпретації. Цей проєкт – це складний наратив – і історичний, і про майстрів художніх процесів. А працівники «Дукату», які зі мною працюють, вони інтерпретують мій матеріал у більш соціальній, доступній формі. Вони готують цей матеріал для соціальних мереж, телебачення, преси – розгалужують науковий матеріал для різних соціальних груп і роблять його доступним. Я вважаю, що головне завдання цього проєкту – зробити нонкласику неофіційного мистецтва доступною і зрозумілою. А також дуже важливе завдання – це оприлюднення цього матеріалу. Це величезний наратив. Кожен з цих художників має від пів  до півтори тисячі неопублікованих картин. Очевидно, що ми не все опублікуємо у цьому архіві. Будуть виставлені кращі речі. 16 художників і 16 профайлів, у яких буде біографія художника, періодизація творчості і дуже стислий аналіз періоду. Все це проілюструємо картинами. Умовно кажучи, ми не змагаємося з Вікіпедією, у нас трохи інший формат подачі матеріалу, тобто він і науковий, і популярний одночасно. 16 художників – це тільки третина того, що можна було б показати. Їх є понад 40. Але якби ми на Український культурний фонд написали такий проєкт, то програли б тендер. Тому що, на жаль, такі коштовні проєкти зараз не фінансуються.

– Але у майбутньому можна очікувати на продовження проєкту?

– Звичайно. Зараз я працюю в ініціативній групі зі створення музею львівського модернізму при Львівській національній галереї мистецтв. Думаю, що формат відкритого архіву за рахунок цієї співпраці буде доповнено. Ми вже бачимо, що поза проєктом ми мусимо додати двох-трьох художників. Думаю, що коли будуть презентувати «UU#Lviv», то там буде не 16, а щонайменше 18 художників.

– Коли очікувати офіційного представлення проєкту?

– У жовтні. До того часу я маю закінчити роботу над текстом, плюс усе це треба зверстати.

Оксана ДУДАР