«Ультиматум» Кремля, або Чому Путін висуває вимоги, які виконати неможливо

Щоправда, невдовзі Дмитро Козак – помічник президента РФ та куратор українського напрямку – заявив, що не йдеться про конкретні дати, тобто 6 липня, а про найближчий час. Тим не менше, вимоги залишаються тими ж – зміни до Конституції, якими закріплюється особливий статус окупованих територій.  Тільки тоді, на думку Кремля, можлива нова зустріч у нормандському форматі.

Навіщо Росія висуває вимоги, які неможливо виконати і які ймовірні сценарії розвитку подій на окупованих територіях, ІА Дивись.info запитала в експертів.

Чи можливий в Україні Придністровський сценарій

Богдан Петренко, заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму вважає, що подібні «ультиматуми» – це один з елементів тиску на Україну, з подальшою реалізацією «плану максимум».

«Навряд чи до жовтня ми отримаємо якісь реальні поступки, які стосуються Донбасу. Оскільки це прямо суперечить інтересам правлячої влади: люди надто гостро реагують на поступки російським окупантам, що може призвести до відтоку частини електорату від «Слуги народу» напередодні місцевих виборів. Сьогоднішні заяви про зміни до Конституції варто розглядати як один з елементів тиску на українську сторону з метою примусити йти на діалог з так званими республіками – це по-перше. А по-друге, намагання реалізувати «план максимум» – легалізувати російський вплив на Донбас через конституційні зміни в України. Більше того, зміни до Конституції щодо децентралізації – це 11-ий пункт комплексу заходів з виконання Мінських домовленостей. Тобто, щоб добратись до нього, необхідно виконати перші десять. Зокрема й припинення обстрілів. І ще важливий момент – зміни до Конституції не були частиною домовленостей у грудні цього року. А тому, якщо Зеленському важливо провести наступну нормандську зустріч, цю позицію виконувати не треба (навіть виходячи з логіки Кремля)», – каже Богдан Петренко.

Водночас експерт вважає, що в Україні навряд чи можливий Придністровський сценарій.

«Чи є це кроком до придністровізації конфлікту? Навряд чи, тому, що з самого початку конфлікт значно відрізнявся від того, що відбувалось у Молдові. Радше протікання збройного конфлікту на Донбасі нагадує конфлікт у Нагірному Карабаху (але без етнічного підґрунтя), коли військові дії навіть через 25 років час від часу спалахують і супроводжуються вічним «мінським» (також) процесом. Єдине, що схоже в Україні з більшістю конфліктів на пострадянському просторі – це те, що сторони так і не вийшли на практичну стратегію інтеграції. Тому це гра в довгу», – наголосив Петренко.

Натомість голова ГО «Асоціація політичних наук» Дмитро Сінченко переконує, що Україні загрожують одразу кілька сценаріїв, і Придністровський – далеко не найгірший, хоча теж не бажаний.

«Сам факт оголошення ультиматуму Путіним вчергове засвідчив, що Кремль ніколи не бажав закінчувати війну з Україною, адже оголошені вимоги не могли бути реалізованими. Тепер Москва бере курс на заморозку конфлікту до «кращих часів». Хоча ні, не тепер, а одразу з моменту призначення Козака куратором війни з Україною, адже саме Козак займався Молдовою і Придністров'ям. Коли ж настануть «кращі часи» у розумінні росіян? Тоді, коли Україна ослабне настільки, щоби погодилася визнати суб'єктність окупаційних адміністрацій маріонеткових республік і почала вести з ними прямі переговори. Але досвід сусідньої Молдови показує, що це шлях у нікуди, ми не маємо права цього робити», – каже Дмитро Сінченко.

Він зазначає, що Україні, якщо вже й шукати історичні аналогії, для звільнення окупованих територій, найбільше підійшов би досвід Хорватії.

«Ми маємо підготувати свої збройні сили, дочекатись сприятливого моменту слабкості ворога, тобто РФ, і швидкою військовою операцією звільнити окуповані території. Але маємо розуміти, що війна в такому разі все одно не завершиться. Щоб Україна перемогла у війні, щоб досягти миру, нам необхідно знищити Російську Федерацію у нинішньому її вигляді, нам необхідно назавжди поховати імперські амбіції сусідньої держави. Це не проста задача, але цілком можлива, якщо поставити її собі за мету і працювати над її втіленням», – резюмував експерт.

Є такі ультиматуми, які апріорі нездійсненні (англо-турецька війна: ультиматум Туреччині; Перша світова: ультиматум Сербії; Берлінська криза: ультиматум Західній Німеччині), каже Володимир Сокол, участник АТО з Харкова.

«Саме таким є ультиматум президента держави-агресора. Чому ж тоді він висувається і чи призведе він до наслідків вищезазначених історичних подій? Наступальні військові дії «тривають», але перейшли вони в площину війни дипломатів і штабів. Якщо аналізувати нинішнє становище «гарячої» війни, то успіхів немає (а будь-які просування приведуть до загострення внутрішньополітичного та зовнішньополітичного спокою Росії), а значить потрібні перемоги інформаційні та репутаційні. Плюс перевірка боєм після загальносвітового смислового фіаско з «обнуленням» повноважень. Звідси і риторика, і демарші.

Як мені здається, до гарячої фази в короткостроковій перспективі це не призведе, але виникла проблема всередині країни – заяви з боку агресора не зустріла сильної протестної реакції з боку військового-політичного та громадянського суспільства», – каже Володимир Сокол.

І додає: «Якщо це реакція за принципом реакції лікаря на психічнохворого пацієнта, і спокій знімає гостроту прояви шизоїдності та агресивності «сусіда», тоді, можливо, це і вірний рапорт, але якщо РНБО і спецслужби не прорахували загрози, а суспільство деморалізоване настільки, що не відчуває небезпеки в електричних зарядах нездійсненних ультиматумів, то ми маємо проблему набагато більшу, ніж шмарклі несформованого гегемона.

Ну, і мені здається, що, незважаючи на монобільшість у парламенті, вони не наберуть конституційну кількість голосів, та й вибори місцеві на носі. Але цікавий не ультиматум, це всього лише один хід далекобійної фігури (димова завіса в домінації), цікава сама комбінація в дармовому заїзді (у шахах атака без жертв або зручна позиція без ризику – ред.)».

Стратегія деокупації ОРДЛО

Оскільки термін виконання російського «ультиматуму» щодо закріплення особливого статусу Донбасу в Конституції України вже сплив, а практично всі ключові особи українського уряду висловились про неможливість подібного сценарію, експертка Інституту демократії імені Пилипа Орлика Наталя Беліцер вважає, що фокусуватися саме на цьому аспекті проблеми тимчасово окупованої частини Донбасу немає сенсу. Інша справа, якою ж має бути стратегія деокупації ОРДЛО і бачення майбутнього цієї території у світлі Мінських угод та національних інтересів України.

«Хоча громадська думка переважно на боці «ніякого спеціального статусу, це мають бути звичайні області України», навряд чи такий погляд і таке «просте рішення» є цілком реалістичними та бажаними з огляду на безпекові, соціально-економічні, правові та інші питання. В цьому контексті зрозуміло, що приклад Придністров’я – якому Республіка Молдова погодилася надати особливий статус аж до права виходу з її складу за певних обставин – неприйнятний для України і радше може слугувати застереженням – запобіжником того, чого у жодному разі робити не можна. Проте як корисний досвід варто згадати «Стратегію 3-Д», вироблену свого часу громадянським суспільством Молдови стосовно передумов, виконання яких необхідно для ефективної реінтеграції Придністров’я. «3-Д» розшифровується як «демократизація, декриміналізація і демілітаризація». І хоча всі ці процеси є актуальними і для окупованого Донбасу, пріоритетами української стратегії мають бути насамперед його демілітаризація, а також дерусифікація (російське громадянство, гроші, інформаційний простір, система освіти тощо) і «десовєтизація» (зміна радянського/пострадянського менталітету)», – каже Наталя Беліцер.

Експертка зазначає, що оскільки в Мінських угодах жодних специфічних умов «особливого статусу» Донбасу не прописано, це надає широкі можливості інтерпретації – чи, скажімо, реінтерпретації цього статусу всупереч очевидним бажанням Москви звести його, якщо не до федералізації України в цілому, то принаймні до надання нині окупованим частинам Донецької та Луганської областей де-факто автономії у складі унітарної держави.

«Слід зауважити, що сама по собі наявність територіальних автономій в унітарних державах не є чимось неймовірним або парадоксальним; як приклад можна навести такі країни – Данія, Фінляндія, Іспанія, Італія з Південним Тиролем, та й та ж Молдова з її автономним гагаузьким районом Гагауз-Єрі. Проте характерною рисою цих утворень всередині нефедеральних держав, чи то королівства чи республіки, є наявність окремих спільнот, відмінних від більшості населення за ознаками етнічного походження, мови, релігії, культури, історичних традицій тощо.  Всі ці ознаки відсутні як у Придністров’ї, так і на Донбасі, де населення складається з тих самих груп більшості і національних меншин (у разі Придністров’я – в дещо інших пропорціях), як і в усій країні», – зазначає Наталя Беліцер.

І додає, що у зовсім в іншій ситуації перебуває кримськотатарський народ, визнаний корінним народом Криму/України. Тому стратегія деокупації півострова не тільки може, а й повинна передбачити трансформування т. зв. «адміністративно-територіальної автономії» у кримськотатарську національно-територіальну автономію. На відміну від Криму жодного подібного суб’єкта права на самовизначення на Донбасі не існує, тому будь-які розмови про його «автономний статус» абсолютно безпідставні.

«У ширшому контексті проблеми деокупації та реінтеграції Донбасу варто розглядати на засадах концепції перехідного правосуддя. Ця концепція застосовується для виходу зі збройного конфлікту, подолання його наслідків, досягнення миру, гарантування не повторення конфлікту, розслідування найтяжчих злочинів, вчинених під час збройного конфлікту, і гарантування захисту прав людини. Вона включає наступні елементи:  1) заходи з відшкодування жертвам збройного конфлікту; 2) притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні тяжких злочинів; 3) реалізація права знати правду про перебіг подій конфлікту; 4) інституційні реформи як гарантія не повторення збройного конфлікту», – веде далі Наталі Беліцер.

Вона зазначає, що відповідно до Указу Президента України № 758/201914 від 17 жовтня 2019 року, на Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим покладено відповідальність за напрацювання пропозицій щодо концепції перехідного правосуддя. Про ці та інші важливі аспекти деокупації Криму йдеться в документі під назвою «Актуальні орієнтири державної політики у зв’язку з тимчасовою окупацією Автономної Республіки Крим та м. Севастополя», підготовленому Представництвом Президента України в АРК у співпраці з Міністерством питань реінтеграції тимчасово окупованих територій та Комітетом ВР з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій у Донецькій, Луганській областях та Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, національних меншин і міжнаціональних відносин; цей документ був презентований у Києві 2 липня нинішнього року.

«Цілком логічним було би вироблення аналогічної концепції і для окупованого Донбасу, інтерпретувавши таким чином положення про його «особливий статус» у повній відповідності до національних інтересів України, насамперед у безпековій сфері», – резюмувала експертка.

Стратегія гібридизації

Василь Гулай, доктор політичних наук, професор, Національний університет «Львівська політехніка»; голова правління ГО «Центр інформаційно-комунікативного менеджменту» вважає, що чергова актуалізація вимог Путіна щодо закріплення у Конституції України особливого статусу окремих районів Донецької та Луганської областей, є, з одного боку, проявом політичного безсилля у впливі на українську сторону, а, з іншого, виявом більш загрозливого аспекту, із  системним продовженням реалізації стратегії гібридизації  так званого конфлікту на сході України», а по-факту,  утримання РФ  квазідержавних утворень із очевидними (за міжнародним правом) ознаками терористичних організацій ДНР/ЛНР.

«Щодо чергової емоційної спроби тиску, то навіть для російського керівництва цілком очевидно, що Україна не погодиться на прийняття такого тиску під будь-яким тиском, а тим більше офіційних речників Москви. Сподівання  Путіна на підтримку Берліна та Парижа у «примусі до миру» Києва виявилися намарними.  Не тому, що Меркель чи Макрон мають якусь особливу «проукраїнську» позицію, а лише відображають інтереси власних фінансово-промислових груп, які вміло адаптувалися до режиму декларованих санкцій ЄС про РФ, проводячи через «треті  країни»/приховані схеми успішний бізнес із Росією, для прикладу, фактичне завершення проєкту «Північний потік-2». Без зайвого галасу, а радше без конфліктів та насильства на вулицях столиці України та інших населених, які, безумовно, могло б викликати конституційне закріплення відповідного статусу ОРДО», – каже Василь Гулай.

Експерт зазначає, що за рік реального президентства Зеленського він не зробив, попри сподівання частини власних виборців та опосередковано  вищого російського керівництва, очевидних кроків у питанні співпраці та самого т.зв ЛДНР.

«Гасло «Просто припинити стріляти» не стало,  всупереч очікування багатьох, прикриттям до латентної форми легітимізації ОРДЛО чи ведення прямих переговорів із лідерами бойовиків. Водночас постійна ескалація проросійськими формування протистояння на лінії розмежування, чи не щоденні жертви українських військових та мирних мешканців створюють негативне внутрішнє середовище  наслідків такої специфічної миролюбності шостого президента,  чим активно й  успішно користається його попередник.

На думку Василя Гулая, більш загрозливими є гібридні спроби легітимізації  т.зв особливого статусу ОРДЛО та їхніх мешканців.

«Найперше маю на увазі нещодавно підписаний Зеленським закон, що  дозволяє вступ абітурієнтам із «ДНР» та «ЛНР» до будь-яких вузів України та без складання ЗНО. Не буду тут говорити про гуманітарні аспекти цього питання чи очевидну дискримінацію випускників власне українських шкіл, чи згадувати, що у першій версії відповідні привілейовані правила впровадив таки П. Порошенко. Акцентую увагу на питанні визнання документів про середню освіту, виданих в ОРДЛО. Юридичне визнання їх Українською державою, під якими ми б гаслами  чи з яких мотивів не подавалося, призведе до наступних спроб визнання тих чи інших документів, потім рішень, а врешті-решт легітимізації  т.зв посадових осіб вказаних вище утворень, – наголошує політолог. – І ще додам про спроби керівника Офісу Президента України Єрмака повʼязати чергові місцеві вибори в Україні  із паралельним проведенням виборів до органів влади ЛДНР восени цього року чи навіть відкладення цих абсолютно різних політико-правових процесів до весни наступного року».

Експерт переконаний, що саме подібні інструменти російського гібридного впливу залишаються найбільшою загрозою.

ОРДЛО і вибори

Водночас Наталія Аляб'єва, адвокат, кандидат юридичних наук, позаштатний консультант проєкту ОБСЄ/БДІПЛ, зазначає, що введення Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» є складовою частиною Мінських домовленостей і полягає в запровадженні особливого порядку місцевого самоврядування для окремих районів Донецької та Луганської областей — територій, які не контролювали українські сили станом на день ухвалення закону.

«Однак особливий порядок місцевого самоврядування так і не був запроваджений. Закон про особливий статус окремих районів Донбасу розширює повноваження місцевих рад, але лише після проведення там виборів за українським законодавством.

Прийнята «формула Штайнмайєра», відповідно до якої, влада України вводить в дію особливий статус непідконтрольних українській владі територій Донбасу. Потрібно, щоб певні умови були виконані. Контроль над кордоном є умовою проведення виборів в окремих районах Донецької та Луганської областей. Легітимність виборів окремим районам Донецької та Луганської областей мають підтвердити спостерігачі ОБСЄ. Основним елементом мандата щодо людського виміру Бюро демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ є забезпечення проведення демократичних виборів.

Відповідно до умов загального виборчого права, яке передбачає надання усім громадянам, які задовольняють відповідні вимоги, права голосу. Має бути впроваджена ефективна, об’єктивна, недискримінаційна та точна процедура реєстрації виборців, що забезпечує право голосу для всіх громадян, які задовольняють відповідні вимоги, та виключає можливість багаторазового голосування. В законодавстві мають бути передбачені положення, що регламентують питання голосування осіб, які були вимушені змінити своє місце проживання в межах країни (ті громадяни країни , які покинули Донбас у 2014 році). Слід вжити відповідних заходів, аби забезпечити ухвалення належних положень, що регулюють питання голосування за кордоном», – каже Наталія Аляб’єва.

Експертка пояснює, що умовами для ефективного спостереження місії ОБСЕ, зокрема є своєчасно отримувати усю необхідну інформацію з перебігу виборчого процесу від органів влади всіх рівнів; вільно пересуватися усіма регіонами країни протягом усього виборчого процесу та у день виборів без жодних обмежень чи попередніх повідомлень; мати безперешкодний доступ до усіх виборчих дільниць, виборчих комісій, центрів підрахунку голосів та встановлення результатів в усіх регіонах країни; та мати можливість робити публічні заяви та інші. У випадках, коли це все не забезпечується, умови для ефективного спостереження фактично відсутні.

«Суспільство в Україні в більшості варіант «федералізації» не сприймає. Різні опитування дають приблизно однакові цифри: підтримують приблизно 25% громадян; в інших джерелах 56% – проти надання особливого статусу Донбасу. Переговори йдуть вже досить тривалий час, але вони не можуть бути безкінечними. Конфлікт триває, і це не на користь країни. На мою думку, надання особистого статусу окремим районам Донбасу – це єдиний вихід із ситуації, яка склалася на даний момент в Україні», – підсумувала Наталія Аляб’єва.

Оксана ДУДАР