Будівельний магнат Львова початку ХХ століття: життя і творіння Івана Левинського

Ivan-00

Прогулюючись Львовом городяни та гості з захопленням оглядають старі будівлі, які є окрасою вулиць.

Чимало з найвідоміших споруд у місті створив український архітектор з незаможної родини – Іван Левинський. Без його модерного внеску в архітектуру Львова на початку ХХ століття місто було би зовсім іншим.

Фірма Левинського мала стосунок до робіт над Львівським оперним театром, будинком прокуратури, головним залізничним вокзалом, готелем «Жорж» та іншими знаковими спорудами міста.

У свої проєкти Іван Левинський вносив елементи традицій національного будівництва Гуцульщини, Бойківщини і Наддніпрянщини. У Львові будинки, спроєктовані і споруджені ним, знаходяться на сучасних вулицях Генерала Чупринки, Коцюбинського (будинок «Академічної громади», будинок №21), Руській (будинок акціонерного товариства «Дністер» — тепер міська поліклініка №1, вул. Руська, 20), Миколи Лисенка, Рєпіна (будинок №1), Шота Руставелі, Степана Бандери, Пекарській, Максима Кривоноса, проспектах Свободи та Тараса Шевченка, палаци Рильських та Дідушицьких та багато інших. Також проєктував храми, зокрема греко-католицький у Києві, церкву Архістратига Михаїла у Підберізцях, розписану Модестом Сосенком, каплиці, санаторії, лікарні. 1910 року на виставці польських архітекторів у Львові експонував проєкт і модель руського театру, проєкти будинку «Сокола», шпиталів, санаторію, бурси та інших будинків.

Вілла Дзівінського (Ген. Чупринки, 21), спроектована і збудована Левинським у 1900 р.

Народився Іван Левинський 6 липня 1851 pоку у Долині на Івано-Франківщині.

Після смерті батька сім’я переїхала до Стрия. Там Іван закінив чотири класи початкової школи. За підтримки старшого брата у нього з’явилася можливість переїхати до Львова і закінчити Львівську реальну школу, де, поряд з основними загальноосвітніми дисциплінами, давались деякі знання технічно-прикладного характеру.

1875 pоку закінчив Львівську політехніку і незабаром відкрив своє власне архітектурне бюро, фірму будівничих матеріалів і керамічну студію. Від 1901 року — надзвичайний професор будівництва Львівської політехнічної школи, з 1909-го — професор Політехніки.

Львівський викладач, доцент кафедри нової і новітньої історії України Ігор Жук розповідає, що Левинський у своїй роботі був більше практиком, ніж теоретиком.

«Як інженер він був дуже здібний. Це не був тип академічного професора. Мав вибір, яку ділянку вибрати для творчості. І якраз Львів в той час, за рахунок адміністративного статусу і нових можливостей, притоку людей з грішми і талантом, притягував обдарованих людей. Тоді почалась інтенсивна розбудова Львова, «будівельний бум», якого не було перед тим. І він якраз потрапив в ту хвилю і став найуспішнішим будівельним магнатом Львова.

Будівля обласної прокуратури (проспект Шевченка, 17-19), споруджена фірмою Левинського у 1910 році

Найбільше до душі Левинському припадало планування. Він міг спроєктувати і кам’яницю, і родинний будинок, і школу, і лікарню, і офісну будівлю, і банк, і готель. Розумівся на проєктуванні театру і міг побудувати церкву. Він розумів, як це буде функціонувати, і враховував, як там люди будуть все використовувати», – розповідає Ігор Жук.

1885 року Іван Левинський, здобувши невеликі фінансові засоби за проєктування та будівництва, разом з Юліаном Захаревичем купує землі так званої Кастелівки в північно-західній частині Львова. На той час це була незабудована площа на околиці міста, поросла деревами та чагарниками. Саме тут, у районі сучасної вул. Генерала Чупринки, 58, він організовує магазин будівельних матеріалів, де поряд з іншим продавались вироби однієї з найвідоміших керамічних фабрик Європи «Варта і Тіхи» з Праги.

Поступово Левинський починає створення власного виробництва. Вважали, що одним із тривалих пам'ятників його любові до української народної творчості — це створена ним фабрика кераміки. Для своїх керамічних виробів він використав багату скарбницю української орнаментики.

Фабрику на вул. Крижовій (згодом Потоцького, тепер Генерала Чупринки, 58) Левинський розпочав будувати у 1888 році. За короткий час, за допомогою чеської фабрики, а також своїх колег Захаревича та Домашевича, 1889 року він створив конкурентноздатний заклад — «Фабрика кахлевих печей. Іван Левинський». Спочатку це була невелика двоповерхова споруда з устаткуванням та піччю до випалювання кахель, посуду, будівельних оздоб. Працювало тут всього 5 чоловік. Левинський першим звернув увагу на професійний розвиток гончарства і запровадив його до своєї керамічної фабрики через залучення гончарів, потім — професійних керамістів. 1894 року на фабриці працювало вже 25 осіб.

«Це була його фабрика. Він любив кераміку. Виробництво було під його особливою опікою. Але, очевидно, він не сидів за гончарним кругом і самостійно цього не робив, а мав художників та інших працівників», – зауважує Жук.

На фабриці виробляли печі, вазони і вази, дахівку, цеглу, плитки, скульптуру. Найкращі сорти вогнетривких глин привозили з Чехії, гірші з Глинська (біля Жовкви) та Олейова (біля Золочева Буського району Львівської області).

Поступово фабрика розбудовувалась і стала однією з найбільших на Галичині. 1912 рокуі, в час її найбільшого розквіту, продукцію виробляли в п'яти відділах: кахлярському; відділі плиток до підлоги та стін; відділі посуду і декоративних ваз; дрібних керамічних виробів; відділі пластики. Фактично кожен з цих відділів працював як незалежний виробничий підрозділ, і в публікаціях галицької преси їх іменували як «фабрика кахлів», «фабрика будівельної майоліки», «фабрика посуду».

Левинський одним з перших започаткував широке залучення місцевих архітекторів, художників, скульпторів до проєктування оригінальних зразків печей, окремих кахель, гарнітурів.

Двоповерхова вілла на вул. Лисенка, 34, зведена за проектом Левинського у 1889 році

Все змінила Перша світова війна. 1914 року Левинського росіяни депортували до Києва, разом з численними представниками польської інтелігенції. Ігор Жук розповідає, що його взяли як цивільного заручника: «Така була тоді практика. Таких визначних городян набрали перед відступом російських військ. Просто приїхали, забрали з ліжка, дали пів години на збори. Так написано у свідченнях. Повернувся наприкінці зими у 1918 році. Мав великі плани ще. Але далі, після Листопадової війни, виникли проблеми вже з польською адміністрацією».

Після поразки ЗУНР і відмови Левинського скласти присягу на вірність Другій Речі Посполитій, будівничому фактично влаштували обструкцію та бойкот його бізнесу. Помер будівничий 4 липня 1919 року у Львові. Згідно із заповітом, понад третину його майна перейшло до українського товариства «Праця». Решту було порівно розділено між сином Степаном і донькою Марією. Поховали Івана Левинського на Личакові.

Тетяна ЯВОРСЬКА

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: